– На море я поїду з коханкою, а дітей відвези відпочивати до села! – Заявив чоловік

Місто тільки-но почало прокидатися від сну. Я встала раніше, щоб встигнути приготувати сніданок. Я пурхала по кухні, вдихаючи улюблений аромат свіжозвареної кави, готувала смачні бутерброди для себе, чоловіка та старшої дочки, та сирники для молодшого сина.

Хоч і хотілося полежати в ліжку трохи довше, ніж звичайно, але довелося змусити себе піднятися. І ось тепер, начебто, бадьорість потихеньку заповнювала кожну клітинку мого тіла.

– Доброго ранку! – Зайшов на кухню Роман.
– Доброго ранку! – я хотіла поцілувати чоловіка, але він не дозволив мені цього зробити.

Вчора нам не вдалося поговорити, бо Роман повернувся запізно. Я втомилася з дітьми, тож вже спала. Я чула, як він ліг поруч, але навіть сил, щоб розплющити очі й запитати, чи все гаразд, не було.

– Як ти почуваєшся? Все гаразд? Я дзвонила тобі вчора, щоб дізнатись, чому ти затримався, але ти так і не відповів… – заговорила я.

Я намагалася не лізти у справи чоловіка, бо він казав, що всі свої робочі проблеми та питання вирішуватиме сам, але, як же хотілося допомагати йому, та підтримувати.

– Все добре, просто втомився. Вчора довелося йти на зустріч із партнерами. Я написав тобі, що повернуся не скоро.

– Твій бізнес… Ти казав, що щось не йде за планом. Чи можу я чимось допомогти тобі?

– Тільки не ставити дурних питань. Це найкраще, що ти можеш зробити! – роздратовано відповів Роман.

Я кивнула і повернулася до плити. Чоловік закривався від мене і не був готовий поділитися своїми переживаннями. Це дуже засмучувало, адже раніше наші стосунки були зовсім іншими.

– Я мушу дещо сказати тобі, тільки не надумай закочувати істерики.

Руки затремтіли. Я перевернула сирники, та розвернулась до чоловіка, намагаючись затримати усмішку на губах.

– Так? Я тебе слухаю.
– У нас не вийде провести цю відпустку разом.

Як часто останнім часом звучали ці слова. Не вийде разом повести дітей до зоопарку… не вийде провести вихідні разом.

На відпустку більше чекали діти, ніж я сама. Вони вже уявляли, що проведуть час із батьком, раділи, а вийшло, як завжди.

– У чому річ? У тебе якісь плани? Знов відмовишся від відпустки? А хотіли ж поїхати на море… насолоджуватися сонечком і теплими хвилями.

– Ні. Не відмовлюсь. На море я поїду з коханкою, а ти відвези дітей до села. Нехай відпочивають там на свіжому повітрі.

Цієї миті тарілка, яку я взяла, щоб перекласти сирники, вислизнула з моїх рук і розбилася об кахельну плитку.

Дивлячись на чоловіка, я намагалася прочитати в його очах хоч найменший натяк на жарт, але ні… Він говорив серйозно.

– З коханкою? У тебе є коханка? – ледве змогла видавити із себе я.

– Я попросив тебе не закочувати істерики. Мені ніколи заспокоювати тебе, витирати мокротиння і виправдовуватися. Так! У мене є коханка!

– У всіх чоловіків вона є. Це нормальне явище. Ти ж не думала, що єдина у мене? Тим більше з твоєю вічною втомою через дітей.

– Коли я роздратований, мені потрібна жінка, здатна допомогти зняти напругу. Саме з цієї причини я завів коханку. Все.

– Збери скло, доки діти не прийшли, і продовжуй накривати на стіл. Між нами нічого не зміниться. Ми залишимося сім’єю, просто відпочинемо всі іншим разом.

Якось на автоматі я зняла пательню з плити, щоб сирники не підгоріли, присіла і почала збирати скло. Цієї миті я думала лише про дітей.

Про те, як повідомити новину, що у їхнього батька інша жінка. Залишатися зі зрадником я навіть не збиралася.

Я не уявляла собі, як можна пережити таку образу. Роман говорив так, ніби пишався своїми пригодами й нітрохи не почував себе винним.

Зібравши скло та накривши на стіл, я пішла будити дітей. Чоловік схопив мене за руку, змушуючи зупинитись і подивитися йому в очі.

– Я сказав тобі – між нами нічого не зміниться. Зрозуміла? Просто мені набридло ховатися, як хлопчику.

– Вирішив, що краще одразу сказати тобі правду. Вигадувати щоразу дурні відмовки набридло, тож я вирішив бути чесним із тобою.

– Дякую. Я також буду чесною з тобою – все вже змінилося. Я не зможу терпіти твої пригоди, тому найкраще просто розлучитися. Я б не хотіла, щоб…

Роман не дозволив мені договорити, сильніше стиснувши мою руку.

– Ти робитимеш те, що я сказав. Тільки посмій піти від мене, і я одразу позбавлю тебе батьківських прав. Без мене ти ніхто! Ти нічого не зможеш дати дітям. Я забезпечую їх і тебе, тож вимагаю поваги до себе.

Я не впізнавала чоловіка, адже ніколи раніше не бачила його таким. Я вирішила, що сперечатися з ним зараз не стану, щоб не доводити до гріха.

А як тільки він поїде на роботу – я зберу речі, дітей і піду геть. Куди йти – поки не знала, але краще якомога далі, щоб він не знайшов нас і не посмів забрати дітей.

– Я тебе попередив!

Чоловік притягнув мене до себе і поцілував, але дотик його губ не викликав нічого, окрім огиди.

Йти мені не було куди. З батьками я не спілкувалась, бо ті вже давно проміняли мене на випивку. Як тільки чоловік поїхав, я одразу зателефонувала своїй подрузі. Світлана остовпіла від моєї розповіді.

– Ну, до мене тобі точно не можна, він шукатиме тут. А може, поїдеш у дім мого дідуся? П’ятдесят кілометрів від міста.

– Він порожній, і ти могла б там пожити з дітьми, поки твій чоловік не перебіситься, а потім розлучитесь спокійно, придумаємо щось? Так?

Я погодилася. Цього ж вечора я поїхала з дітьми, сказавши їм, що це гра. І ми їдемо у невелику подорож.

Роман дзвонив мені, писав повідомлення, але я намагалася не реагувати. Хоч і страшно було, але, заради дітей я намагалася не панікувати. Грошей на якийсь час вистачить, а далі я неодмінно придумаю, що робити.

Роман не заспокоювався. Він навіть приїжджав до Світлани, але вона швидко його відшила, повідомила, що поскаржиться своєму братові, який працює в правоохоронних органах.

Смішно ставало від думки, що чоловік, котрого любила всім серцем, став супротивником.

Через кілька місяців чоловік зумів знайти нас. Як йому вдалося це зробити, залишалося великою загадкою. Він зажадав, щоб ми прямо зараз повернулися додому.

– Навіщо ми тобі? Сам сказав, що в тебе є інша… Просто залиш нас. Дітям подобається жити тут. Ми не завдаватимемо тобі неприємностей. Я навіть не прошу тебе платити аліменти. Просто дай нам спокій.

– Я ніколи не дам тобі спокою, бо ти моя. Сама вийшла заміж, а тепер до кінця днів будеш зі мною. Збирайся прямо зараз.

– А ну повтори, що ти щойно сказав! – почувся від дверей чоловічий голос.
– Ти хто такий? Не втручайся …

Станіслав, брат Свєти, який приїхав, щоб передати від своєї сестри нам передачу, переконливо попросив Романа покинути приміщення.

– Не даси їм спокою, сядеш за ґрати. Я можу знайти багато приводів для цього.

– То ти сама завела собі іншого? – засміявся Роман. – А я думаю – коли ти такою сміливою стала! Ну, нічого! Ти ще пошкодуєш, що вибрала його.

– А я подам на розлучення і нічого не залишу тобі. Мабуть, і діти не мої. Бо я нічого не відчував до них, крім зневаги.

Роман поїхав, а Стас добродушно посміхнувся. Він сказав, що я не повинна дякувати йому і попросив одразу дати йому знати, якщо колишній чоловік знову з’явиться на горизонті.

Стас став частим гостем у нашому будинку, і я сама не помітила, як звикла до нього. Діти щоразу раділи, розповідали чоловікові, як проводили час у селі, а він слухав так уважно… як ніколи їх не слухав Роман.

Незабаром, коли я отримала розлучення, Стас зробив мені пропозицію, і я погодилася дати йому шанс.

Раніше я ніколи не помічала в ньому чоловіка, дивилася лише, як на брата кращої подруги, бо він був молодший на два роки, здавався зовсім юним, але тепер…

Я бачила в ньому справжнього чоловіка. Стас прийняв моїх дітей, як своїх і став для них справжнім другом, а Роман…

Він сердився, що втратив мене, але, ще навіть не уявляв, що втратив найцінніше, що мав. Це йому доведеться усвідомити через роки… Але… Тоді вже буде запізно!

Хоча, можливо у нього буде інша родина, то й годувальники знайдуться! Але це будуть точно не мої діти! Я слушно міркую?