На спадщину нехай розраховують: для всіх у рівних долях! А, поки що, поживу для себе! А то чоловік мріяв, та не пожив

Доки старший син не одружився, у нашій родині не було паршивої вівці, як одружився, їх стало дві.

Дітей троє, всі дорослі, у всіх є діти. Я останні вісім років мешкала з батьками, допомагала їм. Спочатку мами не стало, потім і тата.

Залишилась мені чотирикімнатна квартира. Батько останній рік життя лежав. Доньки приїжджали, допомагали, син, доки не одружився, грошима допомагав.

Я не просила, просто вони любили діда. З доглядальницею майже сама розраховувалася, з похованням сама, з ремонтом та ліками — все сама.

Працюю, хоча в самої здоров’я не дуже. Внуків усіх люблю, всіх рада бачити, найстаршому чотирнадцять, наймолодшому дев’ять місяців.

Загалом, у мене чотири онуки, та одна онука. Йтиметься про дружину сина, матір наймолодшого онука, найбільше їй треба.

Жити Олена зі мною хоче, або щоб я квартиру продала, тому що у сина лише однокімнатна. Будинок, який я здаю дев’ятий рік, каже, що також можна продати.

З онуком не допомагаю, не приїжджаю, брати до себе не хочу. Жодного разу від дочок такого не чула! До життя з батьками зі старшим, тоді ще єдиним онуком, я допомагала.

А потім не до того було, дочки все розуміли. Не щодня, але стабільно, два рази на місяць, забирала онуків у вихідні. Це дві суботи, та дві неділі щомісяця. І не з дитинства, а років із двох.

Олені зараз треба! Вона з лікарні приїхати не встигла, вже хотіла відпочивати від дитини. Коли тільки втомитись встигла?

Не гуляю, могла б з коляскою годинку погуляти, поки Олена відпочине… Сказала, нехай привозять, погуляю годинку, посиджу в парку з коляскою.

Але Оленці треба, щоб я сама їздила. Чому дочки самі привозили? Чим Олена краще? Їй треба, не мені!

Цікавить Олену, скільки мій будинок може коштувати! Яка різниця? І що я одна у чотирикімнатній квартирі роблю? Яка різниця?

Ми з чоловіком, земля йому пухом, усім дітям дали по однокімнатній квартирі. Усім! Далі самі! Хто що наживе! У боргах були, як у шовках, коли три однокімнатні на стадії котловану взяли.

Свою квартиру продали, спадок чоловіка поділили, собі будинок купили, все для дітей, щоб у них житло було.

Синові зараз хату віддай, дочкам теж треба буде, а де взяти? У мене вік, сили не ті, підтримки чоловіка немає.

Казав чоловік, що даремно я це все з житлом затіяла, що для себе жити треба, я йому казала, що потім, на пенсії, для себе поживемо.

Він для себе не пожив, не знаю, чи поживу я, робота не відпускає!

Грошей не даю. Пенсію отримую, зарплату, будинок здаю – Олена все порахувала! Син добре заробляє, але їм мало.

З грошима поводитися не вміють, от і живуть від зарплати до зарплати. Син, зв’язавшись з Оленою, перетворився на раба миттєвих бажань. Знаєте, як вони про гроші говорять?

– Поїдьмо до Буковелю на тиждень?
– У нас немає грошей!

– У нас їх ніколи немає!

І їдуть до Буковелю, потім сидять, грошей нема, а допомагати їм ніхто не допомагає. Таким людям треба допомагати?

Повз того, хто потребує, не пройду, а на таку фінансову безграмотність, можна тільки дивитися з жалем!

Дочок заміж видавала, жодна не змінилася, якими були, такими й лишилися. Син нормальною людиною був, одружився — охрінів!

Соромно за нього, це він дружині дозволяє губу розкочувати на мій час, гроші, та житло! А я намагаюся не потурати на їх вибрики!

На спадщину нехай розраховують: для всіх у рівних долях! А, поки що, поживу для себе! А то чоловік мріяв, та не пожив!

А син з невісткою, нехай підіймають п’яту точку, та покращують свої житлові умови! Я, до речі, теж у Буковелі ще не була! Слушно я міркую?