Надто пізно…

Аріна та Слава дружили ще зі школи. Вони сиділи за однією партою із восьмого класу, разом робили уроки, допомагаючи один одному, разом гуляли.

Але ця дружба дуже не подобалася матері Слави. Все було просто: у Аріни було ще дві сестри та молодший брат. Її мама працювала медсестрою у дитячій лікарні, тато був слюсарем на заводі. Сім’я жила небагато.

Мати Слави – Ніна Олександрівна – постійно твердила синові, що Аріна – це невдала партія, що їхні стосунки – це несерйозно, що він має бути більш розбірливим у виборі друзів та подруг.

– Я розумію дівчину: ти один син, сім’я у нас забезпечена. Звичайно, вона буде за тебе триматися двома руками в розрахунку, що ти і її забезпечиш, і сімейку її спонсуватимеш, – говорила вона синові.

А після випускного вечора Ніна Олександрівна підійшла у дворі до матері Аріни – Ірини Петрівни – і заявила:

– Поясніть своїй дочці, що вона не пара нашому синові. Нам така невістка не потрібна. І взагалі – Слава їде вчитися до Києва, він вступає в університет, а після навчання залишиться у столиці.

Ірина Петрівна вислухала її та відповіла, що не втручатиметься у стосунки дітей. Але вдома вона таки переказала цю розмову Аріні і порадила їй подумати:

– Вирішувати, звичайно, тобі, але мати Слави дуже погано до тебе ставиться. Може, справді не варто з ним зв’язуватися?

– Мамо, ми не збираємося одружуватися прямо зараз. Ми навіть розмови про це не мали. Я знаю, що він поїде вчитися в столицю, але Слава обіцяв приїжджати на канікули. До того ж, телефон ще ніхто не скасовував. Не хвилюйся.

Слава поїхав. Аріна вступила до медичного університету, поринула у навчання.

Зі Славою вони передзвонювалися, але несподівано перед Новим роком він припинив відповідати на її дзвінки і сам теж не дзвонив. У чому причина Аріна не знала. Вона хотіла спитати про нього у його матері, але побоялася.

А все було просто: Ніна Олександрівна повідомила сина, що Аріна почала зустрічатися зі своїм однокурсником, а щоб Слава їй повірив, попросила підтвердити це дочці своєї подруги – Оксані.

Оксана була закохана у Славу зі школи й із задоволенням виконала прохання Ніни Олександрівни.

На зимові канікули Слава не приїхав – батьки взяли путівки до Єгипту, і він полетів із ними. А влітку Аріна побачила Славу з Оксаною. Вона не стала підходити до нього та з’ясовувати стосунки. Хоча їй було дуже прикро.

Минуло майже п’ятнадцять років. Аріна стояла біля вікна ординаторської, дивлячись на засніжений двір лікарні. Березневий ранок був яскравий, але оманливий – сонце світило, а мороз щипав щоки людей, які поспішали у своїх справах.

Вона машинально крутила в руках порожню чашку, думки текли ліниво, як і належить наприкінці нічної зміни.

– Аріно Павлівно, ви додому? – спитала медсестра, заглядаючи у двері.

– Так, Олю, вже збираюся. Тільки обхід по другому відділенню закінчу.

Вона встала, обсмикнула халат, поправила фонендоскоп і вийшла в коридор. Лікарня жила своїм звичним життям: десь котили візок зі сніданками, хтось із пацієнтів обережно йшов уздовж коридору, тримаючись за поручень.

Аріна йшла швидко, вітаючись із колегами, посміхаючись пацієнтам. Вона відчувала втому, але роботу треба було закінчити.

У палаті  номер дванадцять на неї чекав новий пацієнт. Чоловік тридцяти чотирьох років доставлений вночі з підозрою на пневмонію. Вона увійшла, подивилася в карту і тільки тоді підвела погляд:

– Доброго ранку. Як ви почуваєтеся? – І завмерла. Слава.

Він сидів на ліжку, блідий, з пригніченим обличчям, але це був він. Ті ж сірі очі, те ж уперте підборіддя. Тільки тепер у куточках очей залягли зморшки, а на скронях злегка пробивалася сивина.

– Аріно? – його голос здригнувся. – Це ти?

Вона кивнула, уважно роздивляючись його.

– Доброго дня, Славо. Так, це я. Але спочатку давай про твоє здоров’я. Температура вночі була?

Вона запитувала чітко, по-лікарському сухо: коли почався кашель, чи була задишка, які ліки приймав.

Слава слухняно відповідав, але дивився на неї не відриваючись, наче боявся, що вона зникне. Аріна відчувала цей погляд, але не дозволяла собі нічого, окрім професійного тону.

– Лікування я скоригую після того, як перегляну аналізи, – сказала вона, закриваючи карту. – Поки що все йде за планом. Відпочивай.

Вона вийшла з палати і на хвилину зупинилася, відчуваючи, як калатає серце. Минуло майже п’ятнадцять років. П’ятнадцять років, як вона викреслила його зі свого життя. І ось він тут.

Після обходу, коли вона вже прямувала до виходу, Слава чекав на неї в коридорі. Він стояв, спираючись на каталку, і виглядав винним, як хлопчисько.

– Аріно, почекай. Будь ласка. Дай мені п’ять хвилин.

Вона зупинилася.

– Тобі не можна довго стояти, у тебе запалення. Іди лягай.

– До біса запалення. Я маю сказати тобі це зараз, поки ти не пішла.

Вона зітхнула та кивнула.

Вони сіли на лаву біля вікна. Слава мовчав, збираючись із духом. Аріна дивилася у вікно і чекала. Вона давно перестала чекати на нього, але зараз, здавалося, час повернув назад.

– Я знаю, що ти думаєш про мене, – почав він хрипко. – І ти маєш рацію. Я недолугий. Я повірив… матері.

Аріна повернула голову.

– Я не знаю, що тобі сказати, Славо.

– Просто вислухай. Тоді, на першому курсі, я дзвонив тобі щодня. А потім мама сказала, що ти зустрічаєшся з однокурсником.

– Що ти щаслива, щоб я не заважав. Вона… вона попросила Оксану підтвердити. І Оксана сказала, що бачила вас разом у кафе.

Аріна посміхнулася.

– Оксана? Яка в тебе була закохана з п’ятого класу?

Слава опустив очі.

– Я не знав, що вона закохана. Я взагалі нічого не знав. Я був дур.нем, який вірив матері. Я не подзвонив тобі, не приїхав. Просто… повірив і здався.

Вона довго мовчала.

– Славо, ти міг би просто спитати мене. Один дзвінок. Одне питання. Я сказала б тобі правду.

– Я знаю, – він стиснув кулаки. – Я знаю. І я проклинав себе за це тисячу разів. Потім я зустрів її в Києві… Оксана приїхала вступати.

– Ми почали зустрічатись. Мати була щаслива. А я… я просто плив за течією. Одружився. Думав, що зможу тебе забути. Не зміг.

Аріна похитала головою.

– Я вас бачила влітку. У парку. Ти був із Оксаною. Я не підійшла. Вирішила, що все зрозуміло.

– Ми тоді вже були разом. Але то була помилка. Ми розлучилися за два роки. Я залишився у столиці, працював, винаймав квартиру. А потім зрозумів, що не можу там більше. Повернувся.

Він глянув на неї з надією, яка її лякала.

– Аріно, я знаю, що минуло багато часу. Але я мушу спитати. Між нами… ще щось можливо?

Вона не відвела погляду.

– Славко, я одружена. У мене є чоловік, котрого я люблю. І син. Йому вісім років. Я щаслива. По-справжньому щаслива.

Він повільно кивнув, ніби ухвалюючи вирок.

– Я радий за тебе. Справді.

– Я знаю, – лагідно сказала вона. – І я не тримаю на тебе зла. Але те, що було між нами, залишилося у минулому. Ти сам його поховав, коли повірив не мені, а чужим словам.

Слава опустив голову.

– Я розумію.

Аріна підвелася.

– Одужуй, Славо. І наступного разу, коли хтось скаже тобі щось важливе про людину, яку ти любиш, – спитай її саму.

Вона пішла коридором, не обертаючись. За вікном світило сонце, і сніг танув на карнизах. Аріна вийшла надвір, вдихнула холодне повітря й усміхнулася. Вдома на неї чекали чоловік і син. І це було найголовніше.

А Слава дивився їй услід, поки вона не зникла за поворотом. Він нарешті сказав правду. Але це було надто пізно…

Пишіть в коментарях свої думки з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!