– Якщо це опудало зайде в наш будинок, то я за себе не відповідаю! Ти взагалі думаєш головою? Ти знаєш, яка в тебе дитина буде? Тобі з нею хочеться вночі гуляти, щоб люди не кидалися? – Репетувала мати

– Якщо це опудало зайде в наш будинок, то я за себе не відповідаю! Ти взагалі думаєш головою? Ти знаєш, яка в тебе дитина буде? Тобі з нею хочеться вночі гуляти, щоб люди не кидалися?

– Зверни увагу, я точно з таким чудовиськом на вулицю не вийду. Що подумають друзі твого батька? Мої подруги? Потрібно ж нас так розчарувати!

– Ти здобув освіту, у тебе все є, – квартира, машина, та ти в дзеркало на себе глянь! Будь-яка за щастя б вважала поруч із тобою посидіти п’ять хвилин!

– Синку, не губи себе! Хлопчику мій, зупинись! Петю, ти що мовчиш? Твій син хоче зробити непоправне! Скажи ж щось! – голосно кричала висока худорлява жінка у довгій сукні.

У вухах у неї блищали дорогі сережки, доглянуті руки смикали хустку. Весь вигляд дихав витонченістю та грошима. Вона була досі красива.

І син, високий, блакитноокий, русявий, з ямочками на щоках напрочуд схожий на матір. А ось мужньою фігурою, гарним зростом пішов у батька. Той у цей момент сидів у кріслі і незворушно читав газету.

– Петю! Не нервуй мене, га! Ти знову самоусуваєшся, коли потрібна твоя допомога? – метнулася до нього дружина, вихопивши газету.

Звали її Ізабелла Зіновіївна. І в сім’ї вже так повелося, що чоловік – здобувач і син дуже любили та балували дружину та маму. Попри її безглуздий і примхливий характер.

– Коли вона була зовсім молодою, то навіть дітей не хотіла. Про що Сашко, звісно, ​​не знав. Боялася фігуру зіпсувати. І чоловіку варто було чималих трудів її переконати.

Вирішальну роль відіграли дорогі прикраси, що дісталися йому від прабабусі, які він підніс дружині. Тільки тоді вона милостиво погодилася, проте після пол.огів була категорична:

– Все більше ніяких дітей! Щоб ноги набрякали? Нудило постійно? І я ходила, як… куль неповороткий. Ні, краса швидко зів’яне. Нізащо. Навіть більше не проси!

Чоловік не заперечував. Йому було достатньо Сашка. До речі, мати ним особливо не займалася. У дитини були бабуся з боку батька та нянька. Обидві дуже добрі інтелігентні жінки.

Вихованням дитини мати залишилася задоволеною. Син виріс розумним, начитаним, із прекрасною душею, вивчився на юриста. Але саме сьогодні жінка пошкодувала, що сама не займалася ним впритул. Дивишся, тоді характером у неї пішов би.

Батько молодого чоловіка зітхнув. Схоже, скандалу не уникнути. До того ж заповзятлива дружина викликала групу підтримки: у двері, просочена духами, увійшла Мілена – найкраща подруга Ізабелли Зіновіївни. І навіть “здрастуйте” говорити не стала, відразу приступила до справи.

– Схаменись, Сашко! Соня гарна, але горб.атенька. Не псуй собі життя, вибери здорову дівку! – Сказала подруга матері, за сумісництвом – його хрещена.

Сашко зітхнув. Він любив маму. І дуже не хотів її засмучувати. І знав, на що перетвориться життя в їхньому будинку, якщо зробити не так, як вона хоче. Тільки… на іншій шальці терезів була Соня.

…Вони познайомилися нещодавно на набережній, коли Сашко гуляв там із сенбернаром Лімом. Тепер Ліма не стало. Від старості. А звичка до прогулянок лишилася. Тоді й побачив на лавці дівчину.

Вона сиділа напівоберту, та читала книгу. Підійшов, сів, розговорилися. Його вразило її обличчя. Як із картин. Тонкі риси, великі очі, хмара каштанового волосся. Нетутешнє, прекрасне обличчя. Потім із-за дерева вилетіла болонка.

– Це Пончик. Він добрий! А я Соня, – засміялася дівчина.

Розсміявся і Сашко. Вони проговорили годину. І немов знали одне одного все життя. Таке буває. Дивовижний збіг думок, почуттів, смаків. І ще щось. Воно висіло в повітрі, огортаючи теплом.

Соня казала, що мріє покататися на теплоході. От би плисти тиждень і ні про що не думати. Якось вона вже пливла по воді з дідусем, у круїзі були. Навіть знімок показала.

Майже стемніло. Сашко зголосився проводити. Дівчина встала. Він тоді й помітив… Що робити? Боягузливо тікати? До того ж… Та яка, власне, різниця?

На той момент Сашко був один. Нещодавно розлучившись зі своєю подругою Оленою. У тієї в лексиконі було три улюблені слова: “Дай, купи, подаруй”. Хоча його матері Олена подобалася. По-перше, вона була дочкою забезпеченого тата.

– Гроші до грошей! – філософськи промовила його мати з цього приводу.

По-друге, була висока, худенька, зі світлим довгим волоссям. Нещодавно зробила собі новий носик, губи. Виглядала чудово, так. І разом вони інколи  чудово  проводили час. Тільки як люди були зовсім різні.

І Сашко розумів: щасливим із Оленою він не стане. Попри почуття до матері, долі батька йому не хотілося. От і розлучилися. Олена, правда, намагалася повернути його назад. Але він стійко тримав дистанцію. І ось з’явилася Соня…

Вона дуже почервоніла, коли він глянув на неї. І одразу сказала:

– Ти… не проводжай мене. Я сама дійду. Тут недалеко. Мало хто побачить.

– І що? – скинув брову Сашко.

Дівчина продовжила:

– Сміятимуться над тобою. Мені вже все одно. Я звикла. Людина до всього звикає. Хоча я маскуюся. Шарфи зав’язую, одяг намагаюся такий, мішкуватий носити. Це змалку я така.

– Мама з татом мене кинули. Дідусь виховував. Його… не стало нещодавно. І я ось звикаю бути одна. У сенсі, так-то я завжди одна. Тільки без дідуся дуже важко.

– Він у взуттєвому кіоску працював. Знаєш, як взуття лагодив? До нього всі ходили. І ще мені туфельки зробив. Сам. Золотисті такі, як із парчі. Все сміявся, що в мене ніжка, як у Попелюшки.

– Саша … Ти правда, не ходи зі мною. Дякую за вечір. Мені ніколи не було так добре. Але йди. Тобі не можна зі мною, – і погладиладивши його по руці, Соня побрела по доріжці.

Пончик, вильнувши хвостом, побіг за господаркою. Хвилину Сашко стояв, перетравлюючи інформацію. Він з дитинства купався в коханні та достатку. І чув лише слова:

– Який гарний хлопчик!

І навіть не уявляв, що може бути інакше.

– Стривай! Та почекай ти! – Він подався за Сонею.

Того дня дощ пішов. І Соня покликала його до себе. Без жодних натяків. Вона розуміла, що Сашко принц. Але не її казки.

Він одразу сподобався їй так, що дихання перехоплювало. Тільки ні словом, ні жестом дівчина цього не показала. Знаючи, що майбутнього вони не мають.

У її маленькій квартирці було багато в’язаних речей. Штори з великими квітами, круглий стіл, вазочка. І книги –  дуже багато. На стіні портрет. Дуже схожий на Соню літній чоловік із борідкою.

– Дідусь, – дівчина погладила рамку.

Пончик згорнувся в кріслі. Соня та Сашко пили чай.

– Знаєш, я не уявляю, що буде, якщо з Пончиком раптом щось… Ти пробач мені, так давно ні з ким не говорила. Дика якась стала, – подивилась у бік Соня.

І вони ще довго розмовляли, доки телефон не задзвонив. Мама. Потрібно було повертатись.

А потім він знову прийшов. Сам не знав чому. Соня працювала медсестрою, він часто зустрічав її з роботи.
Викликаючи подив у всіх.

– Мабуть, ненормальний. Є ж люди з відхиленнями. Яким… ну такі, як Сонька подобаються! – Винесла вердикт Оксана, симпатична колега Соні, коли Сашко, байдуже ковзнувши по ній поглядом, пройшов повз.

Інші цю версію спростували. Сашко був успішним юристом, спортсменом. Тільки ось дивувалися: як же так? Такого не буває у житті! Це не кіно!

А Соня просто жила, насолоджуючись кожною миттю. Вона хотіла потім усі ці дні, години та хвилини покласти в скарбничку пам’яті. Знаючи, що настане день, коли Сашко більше не прийде.

Але він вирішив одружитися. І показав Соню батькам, коли вони проїжджали повз. Він знав, що це треба зробити заздалегідь, а не влаштовувати посиденьки зі знайомствами. Тому що непередбачувана мама могла влаштувати скандал.

Так і вийшло. І ось він слухав усе те, що чекало на нього в майбутньому від мами та хрещеної. Батько поки що мовчав.

– Петю! Та скажи ти! Треба ж втрутитися, коли твій син готується зробити страшну помилку в житті! – верещала Ізабелла Зіновіївна.

– Ну ось що! Годі кричати. Белла, тобі шкідливо нервувати, зморшок багато буде! – Батько підморгнув Сашкові.

Мати відразу закрутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе. А Сашко полегшено зітхнув. До останнього він не знав, яку позицію прийме тато. Але, глянувши на нього, зрозумів: батько підтримає.

– Белла… Стривай, не переривай. Це його вибір. Якщо буде помилка – то його. Ну що ти до зовнішності причепилася! З лиця воду не пити! Так, я знаю, ти в нас красуня, тому я в тебе закохався раз і назавжди.

– І терпів. Так, терпів часто всі твої витівки. Ні, не треба починати про Олену. Я людина в роках, знаю, що Сашкові вона щастя не принесе. Не хотів говорити, але вона паралельно із сином Сергєєва зустрічалася.

– Мабуть, тримала ще одну рибку на гачку, запасну. Що ти до Соні цієї прив’язалася? Я довідки давно навів. Гарна скромна дівчина. Не дивись на мене, Сашко.

– Я мусив знати, куди ходить мій син. А цей її… ну,  дефектик. Думаю, можна виправити буде. Я пораджуся з Дімою, він із закордоном зв’яжеться. Може, допоможуть. Шанс завжди є. Я тебе вітаю, синку! – І батько поплескав Сашка по плечу, притиснувши до себе.

– Що? Петю! Петю, стій! Я цього так не залишу. На весілля не прийду! На поріг її не пущу! Житимеш у її халупі! Сашко! Сашко, стій! Та куди ви обидва? – кричала Ізабелла Зіновіївна.

Вона капітулювала, коли народилася внучка. Декілька місяців навіть йти не хотіла. Все надзвонювала Мілені, подрузі своїй, у тієї чоловік головним лікарем був, з тривогою чекаючи вердикту: чи нормальна дитина?

– Белло! Внучка – красуня, як і ти. Очі – сині, прекрасні. Волоссячко русяве, колечками. І два зуби вже з’явилися, уявляєш?

– Лялечка така! Ну, годі вже. Рівна в неї спинка! Я, як хрещена твого сина, вже побувала у гостях. Ти бабуся рідна, а не поспішаєш, недобре, – відповіла Мілена.

І Ізабелла Зіновіївна не витримала. Вона сумувала за Сашком, який пішов наперекір її волі. Звичайно, батько зробив молодим подарунок і подарував будинок, не так далеко від них.

Але пробачити сина та прийняти Соню вона не могла. І все уявляла, що скажуть її подруги, знайомі чоловіка. Тільки громадська думка чомусь мовчала. Ніхто Сашка не засуджував. І тим паче, не сміявся.

… Ізабелла Зіновіївна підійшла до дверей. Звідти було чутно голос чоловіка, сміх сина. Вона відчинила двері. Сашко кинувся її обіймати і вона сама відчула, як сильно сумувала за ним.

Подивилася на Соню. Та несміливо посміхнулася. Ізабелла Зіновіївна зробила кілька кроків. Донька лежала на руках у Соні. Небесно – блакитні очі, точений носик, гарна форма рота, ямочки на щічках. Крихітні пальчики схопили простягнуту бабусину руку.

– Можна? – Запитала Ізабелла Зіновіївна.

– Звісно! – засяяла Соня.

Притиснувши до себе онучку, бабуся торкнулася губами до персикової щічки.

– Познайомся з Беллою, мамо. Вона така ж красуня, як і ти, – Сашко обійняв матір.

А онучка у неї на руках безтурботно посміхалася, ще не знаючи, що поєднала всю сім’ю раз і назавжди…