– Надя не хоче ділити будинок! Уявляєш? Мало того, вона має заповіт батька, де будинок повністю переходить їй! – А чого раніше мовчала? Не могла вона не знати про заповіт. – У неї спитай – чого мовчала, я з нею більше розмовляти не хочу. Теж мені, рідна сестра

– Та йди ти! – вигукнув у кімнаті чоловік.

Марина відклала вбік ложку, якою перемішувала борщ, вийшла з кухні.

– Що сталося?

Іван натиснув на кнопку скидання виклику і ображено кинув телефон убік.

– Надя дзвонила. Ну я її, занесу до чорного списку, щоб більше не чути і не бачити, – ображено відповів він.

До чорного списку? Рідну сестру? Старшу, єдину, між іншим.

– Іване, вона давно не Надька, – м’яко поправила Марина. – Їй п’ятдесят скоро, а ти все як у дитинстві. Що ви не поділили, дві дорослі людини?

– Ми? Це вона не поділила! Дім, ось що! – обурився чоловік.

Марина здивовано охнула. Взагалі-то, жодних сварок навколо батьківської спадщини спочатку не було, і незрозуміло, на якому ґрунті вони раптом почалися.

Батька Івана та Наді не стало півроку тому. Останнім часом він жив у Надії, хоча батьківський будинок не йде в жодне порівняння з домівкою сестри Івана. Але Надя сказала, що в себе їй доглядати батька набагато зручніше, і Іван не став сперечатися – сестрі видніше. Тим більше, сам він вибирався на малу батьківщину не частіше двох-трьох разів на рік.

Коли батько зліг, Іван почав допомагати Наді грошима. Марина не заперечувала – чи їй, медсестрі, не знати, як дорого коштує догляд за нездужим чоловіком. Скільки всього треба для того, щоб підтримати людину. Шкода, що посилати виходило зовсім невеликі суми – у сім’ї два школярі та один студент-першокурсник.

– Не зрозуміла, що з будинком, – уточнила Марина у чоловіка.

– Надя не хоче ділити будинок! Уявляєш? Мало того, вона має заповіт батька, де будинок повністю переходить їй!

– А чого раніше мовчала? Не могла вона не знати про заповіт.

– У неї спитай – чого мовчала, я з нею більше розмовляти не хочу. Теж мені, рідна сестра. Віджала у брата половину батьківського спадку і ще вибачається!

– За що вибачається?

– За те, що мене з якогось будинку виставила.

Марина вважала, що добре знає Надію. Нехай вони рідко бачилися і не були подругами, але й не сварилися і не ображали ніколи один на одного. Звичайно, живучи на відстані двісті кілометрів посваритися важко, але поки була жива свекруха і росли діти, Марина щоліта гостювала в будинку батьків Івана.

– Іване, ти б охолонув спочатку, а потім поговоріть ще раз, – запропонувала Марина.

– Годі, наговорилися! – відповів він.

Марина не стала сперечатися. Наступного дня, на шляху до роботи, вона зателефонувала сестрі чоловіка.

– Що у вас сталося, можеш толком пояснити?

– Тобі навіщо? – сердито спитала Надя. – Теж на спадок претендуєш?

– З якого дива? – здивувалася Марина. – Просто хочу знати, чому ти одразу не сказала про заповіти. Ти ж знала, га? Не могла не знати. Не було чого з нього таємницю робити, сказала б одразу, і Іван би не ображався.

Надя трохи помовчала, потім відповіла:

– Я переживала. Розуміла, що Іван образиться, ось і тягла час. Час документи оформляти, довелося сказати. Образився Іван?

– Дуже, – зітхнула Марина. – Слухай, Надя, якщо будинок вже за життя батька практично твій був, чому ти тата до себе перевезла? Чи не простіше було вам з донькою та онуком до нього переїхати?

– Звичайно, ні. Я ж від лікарні живу за два кроки, а батьківський будинок на тому далеко від міста. Коли він занедужав, я з швидку часто викоикала, вона до моєї квартири швидко добиралася. Платила, до речі, вашими грошима. Це я до того, щоб ти не думала, що я їх на себе та дочку з онуком витрачала.

– Я й не думала. В мене взагалі до тебе жодних претензій немає. Потрібен тобі будинок – забирай.

– Так я тобі й повірила, – зітхнула Надія.

– Чому?

– Чоловік і дружина завжди один за одного стоять. Я вчора рідного брата не змогла переконати, що мені татовий будинок потрібніший. У вас все є: квартира хороша, машина, нехай і не нова, обидва заробляєте добре. Незабаром хлопчаки підростуть – теж влаштуються. А в мене що, крім ротів? Сама все життя без чоловіка провела, тепер дочка так само.

Надя рано овдовіла і більше не вийшла заміж. Її єдина дочка народила дитину без чоловіка – за кілька тижнів до весілля вони з нареченим посварилися. Надя потім, крадькома від дочки, розповіла Марині, що зовсім не шкодує про те, що сталося. Наречений доньки їй категорично не подобався.

– Нам зі своєї старенької квартири повік не вибратися, то тато на мене і написав заповіт.

– Знаєш що, ти оформляй там все, як годиться, а я з Іваном поговорю, – вирішила Марина.

Надя радісно погодилася. Не хотіла вона розривати стосунки з братом.

Важку розмову Марина почала після вечері.

– Іване, віддай Надії будинок, не скупись, – сказала вона.

– Ти пізно схаменулась, вона його вже сама забрала, – посміхнувся чоловік.

– Знаєш, на Сході є звичай: наймолодший син завжди лишається з батьками. Його дружина, діти – усі там. Він доглядає стареньких. Їхній будинок завжди дістається йому, ніхто з решти дітей його ділити не може.

– Це ти до чого? До того, що я додому не маю морального права?

– До того, що ти чоловік і зможеш зрозуміти сестру. Іване, вона має його отримати. Вашої мами не стало рано, але я впевнена, вона б також цього хотіла. Надя батька доглядала, дбала, він же півроку лежав. Повір, це дорогого коштує – важка у всіх відносинах праця. А ти тепер на неї через якусь половину будинку ображаєшся!

– Я не ображаюся, – зніяковів Іван. – Просто недобре так робити – за моєю спиною.

– Ну і вибач, ти ж чоловік, а вона переживала сказати. Іване, подзвони їй, га? Будь ласка. Помирись.

Іван взяв телефон, набрав номер сестри:

– Алло? Надія?

– Іване? Іване, як добре, що ти подзвонив! Іване, я цей заповіт розірву нафіг, і навпіл все поділимо, – заплакала в слухавку Надя.

– Ти що! – охнув Іван. – Навіть не здумай! Це добре, що батько тобі відписав, правильно зробив. Переїдеш, продаси свою стару квартиру – ось і гроші на господарство. Якщо треба щось, клич, я влітку допоможу.

– Ви, головне, частіше до нас приїжджайте, – схлипнула Надія. – Ти, Марина, діти. Одні ми з тобою тепер, Іване.

Марина пішла, щоб не заважати розмові.

Якщо подивитися на проблему іншими очима, то в ній може відкритися несподіваний бік. Головне не робити поспішних рішень.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.