– Надю, а хіба ти сама не розумієш, що цей захід явно провальний? – здивувався він. – Чула фразу: “Ви не знаєте своїх родичів, якщо жодного разу не ділили з ними спадщину”? – Але тут не йдеться про спадщину, – зауважила дружина. – Йдеться про квартиру та гроші! Так що майже про те саме

В’ячеслав та Надія поверталися додому після вечері у батьків Наді. Вона скоса поглядала на чоловіка, який мовчки вів автомобіль, дивлячись на дорогу, що тікає в темряву.

Зазвичай у такий час вони обговорювали новини, сміялися з різних історій, але сьогодні чоловік був небалакучий.

Коли вони зайшли у квартиру, Надія, скинувши туфлі, сказала:

– Слава, ти сьогодні був дуже мовчазний, весь вечір із тебе слова не можна було витягти.

– Просто не хотів брати участі у обговоренні цієї ахінеї, – відповів В’ячеслав, навіть не глянувши на неї.

Він повісив куртку на вішалку, пройшов на кухню, взяв із холодильника пляшку з водою.

– Чому ти вирішив, що це ахінея? – перепитала Надія, йдучи за ним. – Начебто нормальна ідея.

– Надю, а хіба ти сама не розумієш, що цей захід явно провальний? – здивувався він. – Чула фразу: “Ви не знаєте своїх родичів, якщо жодного разу не ділили з ними спадщину”?

– Але тут не йдеться про спадщину, – зауважила дружина.

– Йдеться про квартиру та гроші! Так що майже про те саме.

Все було просто: мати Надії за вечерею розповіла дочці та зятю цікаву історію. Її двоюрідний брат та дві його сестри вирішили зайнятися «бізнесом».

Вони домовилися скласти свої накопичення та купити квартиру. Відремонтувати та здавати її, а гроші ділити порівну.

– Надю, а ти помітила, як твоя мама поглядала на мене, коли жалкувала, що в них з Михайлом Степановичем немає таких грошей, а то вони теж би до рідні приєдналися? Мені здається, вона розраховувала, що ми їм запропонуємо у борг, – сказав Слава.

– Не тільки розраховувала, а навіть запитала, коли ми з нею були на кухні, чи не хочемо ми теж приєднатися, – повідомила йому дружина.

– А ти що?

– Я сказала, що у нас все вже розплановано, й зайвих грошей немає.

– Все правильно.

– Славко, я теж вважаю, що нам не варто лізти в цю справу, але чому ти думаєш, що в них нічого не вийде? Такий план, ніби нічого, – сказала Надія.

– Надюшо, він був би нічого, якби у квартири був один господар, а не три. Пам’ятаєш байку «Лебідь, рак та щука»? Ось побачиш, у них щось подібне вийде. Пересваряться, і на цьому все закінчиться.

– Ти впевнений?

– Не сумніваюся. Вони вже зараз, судячи з розповіді твоєї мами, сперечаються, яку квартиру купувати – двокімнатну чи трикімнатну.

– А далі ще стільки питань розв’язати треба буде, про стільки речей домовитись! Про ремонт, меблі, про те, яких квартирантів поселити – вирішувати не перерішувати.

Надія задумливо кусала губу. Вона знала своїх родичів: тітка Люба – господарська, але скуповата, Світлана – сувора і педантична, а Микола – добрий, але впертий, як баран. “Гарячий народ”, – подумала вона, згадуючи суперечки на сімейних святах.

І знову спитала:

– Добре, ну уяви, що вони все-таки домовилися. У нас, звичайно, не столиця, але вони планують щомісяця отримувати, щонайменше, по дванадцять тисяч кожному на руки. Це якщо двушку візьмуть, а за трикімнатну ще більше. Припустимо, вони домовляться. Що ж тоді?

– Тоді почнеться найцікавіше, – підвівся В’ячеслав, не бажаючи продовжувати цю розмову. – Гаразд, побачимо, що в них вийде.

Він попрямував у ванну кімнату, але на порозі зупинився і суворо глянув на дружину:

– Ти тільки дивися, щоб твої батьки в цю справу не влізли. Ні грошима, ні порадами. Чуєш?

– Чую, чую, – відповіла Надія.

В душі вона була вдячна йому за цю турботу, нехай і виражену в такій різкій формі.

Минуло два місяці. Якось у суботу Надія та В’ячеслав снідали. Був холодний листопадовий ранок, за вікном мрячив дощ. Надія поставила перед чоловіком тарілку з омлетом і сказала:

– Славо, а ти мав рацію.

– У чому саме? – В’ячеслав глянув на дружину:

– Мама вчора дзвонила. Розповіла, як справи у дядька Колі та його сестер. Все пішло за твоїм сценарієм. Квартиру вони таки купили. Трикімнатну, як і хотів дядько Коля. Але далі – справжній цирк!

– Почалися ті самі «розбірки та суперечки», про які ти попереджав. Почали з’ясовувати, кому за що платити. Адже хотілося здати квартиру дорожче, а для цього і ремонт повинен бути пристойний, і меблі, і техніка.

– Але дядько Коля вирішив заощадити і поставити у вітальні диван, на якому він сам уже десять років лежав перед телевізором і зовсім нещодавно планував відправити його на дачу.

– А тітка Люба запропонувала свою стару пральну машинку, яка під час віджиму стрибає по ванній, наче кенгуру. Уявляєш?

– І до чого вони домовилися? – поцікавився В’ячеслав.

– Якби не тітка Свєта, вони б взагалі ні до чого не домовилися. Вона їх переконала, що на меблях та техніці  не варто заощаджувати, – відповіла Надія.

– Ну, хоч одна розумна людина в цій компанії, – посміхнувся В’ячеслав.

– Але це ще не все! Вони довго сперечалися, на чий рахунок квартиранти перераховуватимуть оплату, чи офіційно треба оформляти здачу квартири.

– Пересварилися, добре, що не почубилися, – додала Надя. – Тож правильно, що мої батьки в це не влізли. Нині мама цьому рада. А інакше б уже валеріанку пила.

Але на цьому проблеми компаньйонів не закінчилися. Через деякий час мама Надії – Олена Петрівна – принесла такі «вісті з полів»:

– Ви уявляєте, виявляється, коли вони на квартиру скидалися, у Люби грошей не вистачало, і вони взяли з  Романом споживчий кредит – великий, на п’ять років.

– А того місяця Рому – чоловіка Люби – скоротили. На фабрику прийшло нове начальство, вигадали якісь зміни. А вони кредит якраз із його зарплати платили!

– Нічого собі! – тільки й могла сказати Надія. – І що?

– О, як! – Похитав головою В’ячеслав, правда, без особливого співчуття.

– Усі злякалися, що банк може заарештувати майно Люби. А раптом зачепить і спільну квартиру? – Олена Петрівна подивилася на дочку та зятя.

– Ви просто не уявляєте, який там був скандал! Коля репетував на Любу, що вона їх усіх підвела. Світлана намагалася їх заспокоїти. Добре, що Роман швидко знайшов нову роботу. Тож видихнули.

– Ну, певна річ, – кивнув Слава. – Але осад, я вважаю, залишився.

– Залишився, – погодилась Олена Петрівна.

Але найбільша неприємність трапилася через рік. Світлани не стало – їй було лише шістдесят два, і ніхто не очікував такого.

– Серце? – Запитала Надія у матері.

– Так. Прямо на роботі.

– І що тепер буде із квартирою? – спитав В’ячеслав.

Він знав, що це питання є корінням усіх майбутніх негараздів.

– Син Свєти, Андрій, вступатиме у спадок. – Він прийшов до Миколи та Люби й заявив:

– Я не збираюся здавати цю квартиру. Ми втрьох живемо у студії двадцять п’ять метрів. А там вісімдесят! Щойно документи оформлять, ми заїжджаємо.

– І? – спитав В’ячеслав, хоч уже знав відповідь.

– Вони, звісно, ​​кричать, умовляють. А він їм каже: “Викупайте мою частку, я розв’яжу свої питання”. – Олена Петрівна розвела руками. – А в них немає грошей, щоб  викупити. У Колі свої проблеми, у Люби кредит.

– А чому Андрій не може жити у квартирі своєї матері? – поцікавився В’ячеслав.

– Так Свєта жила у квартирі свого другого чоловіка, а Андрій у неї – від першого шлюбу. Добре, що її чоловік від цієї частки у квартирі відмовився, а то б у них усе ще веселіше було, – пояснила чоловікові Надія.

Викупити у племінника його частку Микола та Любов не змогли, і Андрій справді в’їхав у квартиру з дружиною та сином-школярем. Сім’я зайняла найбільшу кімнату.

– Ну що? – спитав якось В’ячеслав у дружини. – Як там справи у Люби та Миколи?

– Мама каже, що вони хочуть домовитися з Андрієм та продати всю квартиру. Але він поки що не погоджується, – відповіла Надія.

– Зрозуміло. Не було у баби турбот, так купила баба порося, – пожартував В’ячеслав. – Їм тепер довго розбиратися доведеться.

– Невже не розуміли, недолугі, куди це приведе? От тобі й “бізнес”! Нехай тепер висьорбують наслідки своєї недолугості…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!