– Надюшо, ну ти ж розумієш, – заговорила Валентина Сергіївна, – мама вже не та. Вік, склероз, пам’ять підводить. – Лікарі кажуть, що їй потрібний нагляд. Я б сама, але робота, справи… Та й ти вдома сидиш, віддалення у тебе. Тобі ж не складно?

– Надюшо, ну ти ж розумієш, – заговорила Валентина Сергіївна, – мама вже не та. Вік, склероз, пам’ять підводить.

– Лікарі кажуть, що їй потрібний нагляд. Я б сама, але робота, справи… Та й ти вдома сидиш, віддалення у тебе. Тобі ж не складно?

Надія стиснула губи. Вона справді працювала з дому, перекладала документи, іноді вела онлайн-консультації. Графік вільний, але це не означало, що часу в неї навалом.

– Валентино Сергіївно, я навіть не знаю, – обережно почала Надія. – Я ніколи з такими речами не стикалася. Може, краще доглядальницю найняти? Або до пансіонату віддати, там фахівці…

Свекруха аж підскочила на місці. Очі її спалахнули обуренням.

– До пансіонату?! Та як ти можеш таке казати! Це ж моя мати! Я не здам її до якоїсь установи, де за нею ніхто не стежитиме! Там же чужі люди! А ми – сім’я.

Надія глянула на Олега, шукаючи підтримки, але чоловік навіть голови не підняв.

– Надя, мама не так багато просить, – нарешті подав голос Олег, не відриваючись від телефону. – Зранку зайти, увечері зайти. Годувати, допомогти небагато. Взагалі нічого складного, ти впораєшся.

Надія зітхнула. Сперечатись було марно. До того ж вони з Олегом жили у квартирі Валентини Сергіївни – та великодушно пустила молодих до себе після весілля, доки ті збирали на своє житло. Відмовляти у такій ситуації здавалося невдячним.

– Гаразд, – тихо сказала Надія. – Спробую.

Валентина Сергіївна розквітла. Вона встала, обійшла стіл і міцно обійняла невістку.

– Дякую, доню. Ти не уявляєш, як ти мене врятуєш. Я тобі ключі дам, адресу напишу. Мама живе недалеко, хвилин п’ятнадцять пішки.

– Тільки, Надюша, вона іноді буває… ну, сама розумієш. Нервова. Не звертай уваги, якщо щось не так скаже. Гаразд?

Надія кивнула. Їй здавалося, що вона впорається. Що складного може бути у нагляді за літньою жінкою?

Наступного ранку вона дізналася відповідь на це запитання.

…Квартира Лідії Петрівни знаходилася у старому будинку. З обшарпаними стінами та скрипучими сходинками. Надія підійнялася на третій поверх.

Постукала у двері й завмерла, чекаючи на відповідь. Усередині спочатку щось загуркотіло, потім почулися човгаючі кроки. Потім клацання замку.

Двері відчинилися. І на порозі з’явилася згорблена бабуся в запраному халаті. Лідія Петрівна дивилася на Надію каламутними очима.

– Чого треба? – хрипко спитала вона.

– Здрастуйте, Лідіє Петрівно. Я Надя, дружина Олега. Валентина Сергіївна просила мене допомогти вам. Чи можна увійти?

Бабуся пирхнула, але відступила вбік. Надія пройшла до передпокою і ледь не задихнулася від запаху. Суміш затхлості, ліків та чогось кислого. У квартирі панував хаос.

На підлозі валялися речі, журнали, подерті капці. На столику біля дзеркала нагромаджувалися блістери з пігулками. А з кухні долинав запах горілого.

– Що ви хочете на сніданок? Я приготую, – Надя повернулася до літньої жінки.

Лідія Петрівна огризнулася:

– Та мені нічого не треба! Хто тебе кликав? Валька, чи що? Знову підіслала наглядача!

Надія розгубилася. Наглядача?

– Я просто хочу допомогти…

– Допомогти! – передражнила старенька. – Усі ви однакові. Прикидаєтеся дбайливими, а самі тільки й чекаєте, коли мене не стане, щоб квартиру забрати!

Надія завмерла. Слова Лідії Петрівни пролунали так в’їдливо, що навіть заперечити не було чого. Вона мовчки пройшла на кухню, увімкнула чайник і почала шукати продукти.

У холодильнику виявилися яйця, трохи ковбаси та підсохлий хліб. Нічого страшного, можна зробити яєчню.

Поки вона готувала, Лідія Петрівна сіла на табуретку біля дверей і почала бурчати без зупинки.

– Вічно ви всі спізнюєтеся. Вчора Валька обіцяла приїхати, не приїхала. Брехуха. І ти така сама. Мабуть, об’їдати мене будеш, а потім скажеш, що нічого не залишилося.

Надія мовчала, перевертаючи яйця на сковороді. Вона намагалася не зважати на слова бабусі.

Коли сніданок був готовий, Надія поставила тарілку перед Лідією Петрівною. Та зиркнула на яєчню, спробувала, потім скривилася і відсунула тарілку.

– Не смачно. Пересолено. Ти що, готувати не вмієш?

Надія прикусила губу. Вона спробувала яєчню сама – солі було якраз.

– Лідіє Петрівно, вам треба поїсти. Інакше пігулки пити не можна.

– Не вказуй мені! Я сама знаю, коли я повинна!

Бабуся встала, човгаючи капцями, поплелася в кімнату і зачинила двері. Надія залишилася на кухні, дивлячись на незайману тарілку. Усередині закипало роздратування, але вона придушила його. День тільки розпочався.

Увечері, коли Надія знову прийшла до Лідії Петрівни, ситуація повторилася. Бабуся не хотіла вечеряти, відмовлялася приймати пігулки та звинувачувала Надію в тому, що та хоче її обікрасти.

Надія вмовляла, пояснювала, але все було марно. До кінця дня в неї розколювалася голова.
Удома Олег зустрів її на кухні.

– Ну як? – Недбало кинув він.

– Тяжко, – зізналася Надія, опускаючись на стілець. – Твоя бабуся… вона дуже складна. Кричить, хамить, нічого не їсть.

Олег знизав плечима.

– Вік. Мама ж попереджала. Потерпи, Надю. Це ненадовго.

Надія хотіла спитати, що він має на увазі під словом “ненадовго”, але промовчала. Олег уже пішов у кімнату, грюкнувши дверима.

…Так минув тиждень. Потім ще один. Надія ходила до Лідії Петрівни двічі на день, готувала, прибирала, намагалася підтримувати бодай якийсь порядок.

Робота відкладалася на вечір, коли сили закінчувалися. Вона сиділа над перекладами до півночі, а вранці знову йшла до бабусі.

Лідія Петрівна не ставала ніжнішою. Навпаки, з кожним днем ​​вона все більше чіплялася. То їжа охолола, то надто гаряча. То Надія надто голосно каже, то надто тихо.

Бабуся жбурляла речі, кричала, називала невістку неробою і нахлібницею. Надія стискала кулаки й мовчала. Але терпіння було не безкінечним.

…Місяць потому Лідії Петрівні стало зовсім погано. Вона перестала вставати з ліжка. Майже не їла, тільки лежала і скаржилась на біль. Надія викликала лікаря. Той оглянув стареньку, прописав нові ліки й сказав, що стан серйозний.

Увечері Надія прийшла додому і впала на диван. Вона була настільки виснажена, що навіть плакати не могла. Просто лежала, дивлячись в одну крапку.

Валентина Сергіївна наступного дня поцікавилась.

– Надюшо, ну як там мама?

– Погано їй, – стомлено відповіла Надія. – Лікар каже, що потрібний постійний догляд. Я більше не можу, Валентино Сергіївно. Я вимоталася. Мені треба працювати, мені треба відпочивати. Я не впораюся!

Голос свекрухи став крижаним.

– Тобто ти відмовляєшся?

– Я не відмовляюсь, я прошу допомоги. Давайте наймемо доглядальницю, або…

– Наймемо доглядальницю! – перервала Валентина Сергіївна. – На які мані? Ти думаєш, у мене багато грошей? До речі, це і твій обов’язок, Надіє. Ми тобі дали притулок, дали дах над головою. Так хоч трохи подяки вияви! Хоч трохи!

Надія стиснула руки в кулаки.

– Валентино Сергіївно, я місяць вашу маму доглядала. Я готувала, прибирала, терпіла її хамство! Я працювала ночами, щоб встигнути все. Я більше не можу!

– Не можеш? Тоді котись звідси! На всі чотири боки! Не може вона! Олеже, ти чув?

Надія обернулася. Олег стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Обличчя його було непроникним.

– Надя, мама має рацію, – сказав він рівним тоном. – Ти маєш допомагати сім’ї. Ти ж жінка. І ми повинні бути мамі вдячні за те, що живемо в неї на всьому готовому.

Надія встала. Дихати стало одразу легше.

– Добре, – спокійно промовила вона. – Я все зрозуміла. Абсолютно все.

Валентина Сергіївна ахнула, а Олег кліпнув, ніби не зрозумів, що почув.

– Надя, ти чого? Ти куди? – розгублено спитав він.

Але Надія вже зайшла у спальню. Вона дістала сумку і почала складати речі. Їх було небагато, головне залишилося у батьків, коли вона переїжджала до Олега. Одяг, документи, ноутбук. Все цілком вмістилося.

Олег зайшов слідом. Він дивився, як дружина збирається, і на його обличчі з’явилося спочатку сум’яття, а потім роздратування.

– Надю, ну припини! Ти не можеш піти!

– Можу, – коротко відповіла вона, застібаючи сумку.

– Куди? До батьків?

– Так. А потім винайму житло. Розлучуся з тобою. Нам ділити нема чого, квартира не наша.

Олег відкрив рота, але нічого не сказав. Надія взяла сумку, пройшла повз нього і попрямувала до виходу. Валентина Сергіївна стояла в коридорі, зблідла й розгублена.

– Надю, ти куди?

– Їду. Дякую за гостинність!

Вона вийшла із квартири. Надія глибоко вдихнула та посміхнулася. Полегшення накотило хвилею.

…Розлучення оформили швидко. Олег не чинив опір. Він навіть не прийшов на засідання. Надія отримала свідоцтво про розірвання шлюбу. Склала його в теку, засунула якомога далі в шухляду столу і більше не думала про колишнього чоловіка.

…Вона винайняла маленьку однокімнатну квартиру. І почала жити для себе. Спокійно. Розмірно. Без криків, хамства та вічної напруги.

Рік пролетів непомітно.

… Якось Надія зустрілася з подругою Марією в кафе. Вони розмовляли про роботу, плани на літо, і раптом вона сказала:

– До речі, ти чула про матір твоєї колишньої свекрухи?

Надія підвела погляд від кухля з чаєм.

– Ні. А що?

– Пішла вона, відмучилась. Місяця три тому. Валентина Сергіївна згодом скандал закотила на всю округу. Виявилося, старенька квартиру відписала якійсь далекій родичці. Племінниці, здається.

– Валентина Сергіївна намагалася позиватися до суду, доводила, що мати була неосудною, але все марно. Заповіт склали ще років п’ять тому, коли Лідія Петрівна була при здоровому глузді.

Надія завмерла.

– Квартиру відписала? Дальній родичці?

Марія кивнула.

– Ага. Валентина Сергіївна розраховувала отримати житло. Мабуть, тому так упиралася, щоб мати вдома була, а не в пансіонаті. Хотіла показати, що дбає, щоб претензій не було. А воно ось як вийшло.

Надія відкинулася на спинку стільця. Усередині щось потепліло, розлилося приємною вагою. Отже, весь цей час Валентина Сергіївна використовувала її, щоб здобути квартиру бабусі.

Дбала не про матір, а про спадок. І Надія мала стати безплатною доглядальницею, щоб свекруха могла зображати з себе люблячу дочку. Але не склалося.

– Надю, ти чого посміхаєшся? – здивовано запитала Марія.

Надія похитала головою.

– Нічого. Просто… справедливість перемогла.

Марія хмикнула.

– Ну так. Валентина Сергіївна тепер зла, як чорт. Кажуть, Олег із нею живе й досі, нікуди не з’їхав. Працює десь, але грошей вічно бракує. Життя, коротше, не задалося.

Надія допила чай і встала.

– Машо, а ходімо в кафешку? Хочу тістечко купити. І ігристого. І кави, – гарної, дорогої.

Марія засміялася.

– Святкуємо щось?

– Так, – кивнула Надія. – Святкуємо те, що життя буває непередбачуваним.

…Через деякий час вони вийшли з кафе і попрямували вниз вулицею. Надія йшла легко, майже летіла. Можливо, вона була поганою людиною, коли раділа чужим невдачам.

Але Валентина Сергіївна хотіла її використати, витягнути всі сили, а потім викинути. І життя покарало колишню свекруху. Квартира дісталася не їй! Син залишився поряд, але щастя це не дало. Ось і вся історія…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!