– Наймайте майстра! За гроші! – Сказала я свекрусі, й завантажила інструменти чоловіка в багажник

Щоп’ятниці я збирала ту ж сумку: термос, бутерброди, рукавичок дві пари, чисту футболку для Кирила, змінний одяг для себе.

Чоловік мій, Кирило, працював кухарем у заводській їдальні п’ять днів на тиждень, а на шостий їхав до матері на дачу. Регіна Василівна, моя свекруха, жила в місті, але дачу тримала міцно, як собака тримає кістку.

Не гризе, але й не віддає. Сама вона там мало що робила, зате точно знала, що повинен робити Кирило.

Чоловік їздив до неї постійно. Дах перекрив, ґанок зробив, паркан вирівняв, водогін простягнув від колодязя, сарай підлатав двічі.

Він залишив ящик з інструментами в сараї у матері, щоб не тягати його щоразу, і мені це здавалося правильним. Тоді здавалося.
***
На той раз свекруха зустріла нас на ґанку. Встала, схрестила руки на жилетці, примружилася.

– Криво, – повідомила вона, притупивши ногою. – Лівий кут ґанку просів. Переробляй.

Кирило сів, глянув уздовж краю. Ґанок був рівний, але він не сперечався.

– Мамо, тут все нормально, – зауважив він тихо. – Це фундамент трохи просів, а не ґанок.

– Я бачу, що криво! Чи ти мені не віриш?

Я не витримала:

– Регіно Василівно, він рівнем перевіряв. Ґанок рівний.

Вона ковзнула на мене поглядом, як на муху, яка сіла на стіл.

– Я з сином розмовляю.

Три слова. Спокійно, тихо, без агресії навіть. Але я зрозуміла: мене тут нема. Я – меблі.

Кирило промовчав, потім пішов в сарай по інструменти. Я чекала його в машині, поки він колупав цей рівний ґанок. Гортала телефон, під’їдала бутерброди, злилася. Потім перестала сердитись і заплющила очі.

На зворотній дорозі, вже за селищем, я побачила чужу дачу: мужик сидів на ґанку, поруч пляшка пінного та собака. Ґанок, до речі, був кривий. По-справжньому кривий. А чоловік посміхався.

Я відвернулася, глянула на Кирила, він зосереджено вів машину. Втомився. Звісно, ​​втомився…

– Ґанок був рівний, – помітила я тихо.

Він кивнув головою, бо і сам це знав. Але я розуміла, що наступної суботи він знову поїде до матері на дачу.
***
У п’ятницю свекруха знову зателефонувала моєму чоловікові. Зв’язок був гучний, і я почула:

– Поличка у лазні погана зовсім. Привези матеріал та зроби.

Пропозиції сплатити «матеріал», зрозуміло, не було.

Кирило поїхав. Я теж, думала, може чим допоможу. Ми поралися в лазні з ранку до вечора, але закінчили. Кирило був брудний, у тирсі, футболка промокла наскрізь, руки обдерті. Потягнувся, хруснув спиною.

– Мамо, – мовив він, – я в лазню схожу? Ополоснусь тільки.

Регіна Василівна поралася біля грядок, поправляла кілочки біля помідорів. Вона навіть не обернулася.

– Вдома помиєшся, – буркнула вона.

Кирило так і завмер на місці. Він провозився тут цілий день, витративши час і гроші, і на тобі – йому не можна помитися!

– Мамо, я ж брудний весь, – м’яко зауважив Кирило.

– Кіро, не сперечайся! – відрізала свекруха. – Вдома помиєшся, кажу ж. У вас є вода? Та й слава богу.

Він нічого не став їй заперечувати. Ми їхали додому та мовчали. Кирило вів однією рукою, іншою тер шию, жовна ходили ходуном.
***

Наступного тижня до мене підійшла сусідка по дачі Яна.

– Твій знову у матері оре? – Усміхнулася вона. – Ну-ну. Мій би давно відмовився. І ще чіткий напрямок дав би, куди саме слід йти. Я серйозно.

– Вона ж його мати, – зауважила я.

– Ось саме. Мати, а не господиня! У нас кріпацтво взагалі-то, давно скасували. Час – гроші.

Повідомивши мені цю важливу інформацію, вона пішла до себе. А я задумалася: а якщо наступного разу просто відмовити?

Дорогою назад я тихо промовила:

– Більше я на цю дачу не поїду. І тобі не раджу.

Кирило довго мовчав і дивився на дорогу.

– Гаразд, – зітхнув він. – Подивимося.

«Подивимось» у Кирила означало «ні, але я не хочу сперечатися».
***
Через тиждень Регіна Василівна викликала (іншого слова просто підібрати не можна) Кирила, щоб він подивився дах сараю, там наче щось відходило.

– І Варвара нехай грядки прополе, – додала вона.

Тон був ультимативний. Я хотіла відмовитися, але Кирило попросив:

– Востаннє. Будь ласка.

– Гаразд, поїхали, – пробурчала я.

Регіна Василівна зустріла нас у дворі. Яна була тут же, а ще пара з крайньої ділянки, Федорови. Свекруха вийшла на середину двору, руки в боки, і почала:

– Ну, нарешті! Я вже думала, зовсім забули матір. Кіра, сарай насамперед. Варю, приймайся за грядки. Рукавички є?

Я мовчки одягла рукавички, пішла до грядок. Кирило поліз на хлів. Регіна Василівна командувала: то йому крикне «ліворуч!», то мені «не висмикуй, це кріп!»

Незабаром до мене підійшла Яна.

– Слухай, – тихенько промовила вона. – Я тобі скажу, а ти як хочеш. Свекруха твоя тут усім розповідає, що Кирило сам до неї рветься, аж за вуха не відтягнеш.

– Каже, йому в радість матері допомагати, аж руки сверблять. А ти, каже, палець об палець не вдариш, тільки командуєш.

Я випросталась.

– Що?

– Я передаю, що чула. Вона Федоровим говорила і Паньків з третьої лінії. Що син – золото, а невістка – ну таке.

Яна знизала плечима і пішла до себе.

Я стояла над грядкою в брудних рукавичках, зі спиною, що нила, і дивилася на Кирила. Він сидів на даху сараю, монтував шифер, сорочка на спині потемніла від поту.

Значить, ось що вона каже людям. Поки ми з Кирилом щовихідних сюди їздимо, вона розповідає сусідам, що невістка нероба, а син сам рветься допомагати?

Я зняла рукавички й пішла до сараю. Ящик з інструментами Кирила стояв біля стіни. Я підійняла його та понесла до машини.

Свекруха тут же нагострила вуха:

– Ти що робиш? Ти куди?

Я відчинила багажник і поставила туди ящик.

– Регіно Василівно, – промовила я, повернувшись до неї, – ви сусідам розповідаєте, що Кирило сам рветься вам допомагати, а я палець об палець не вдарю?

Вона мовчала.

– Ремонт даху, ґанку, лазні, паркану, водопроводу… Це все нам здалося, мабуть. Ну гаразд. – Якщо ми тут нічого не робимо, – продовжила я, – навіщо вам наші інструменти?

Свекруха свердлила мене поглядом і мовчала.

– Ось що, – видихнула я, – наймайте майстра. За гроші!

Регіна Василівна нарешті знайшла дар мови.

– Кирило! – крикнула вона. – Кирило, ти чуєш, що твоя дружина каже?!

Кирило сидів на даху сараю. Подивився вниз. На матір, на мене, на відкритий багажник із ящиком. Промовчав, потім почав спускатися.

– Кирило! – зірвалася на вереск свекруха.

Кирило спустився і підійшов до нас.

– Викликай майстра, мамо, – холодно промовив він, – і плати йому. А ми поїдемо.

Він сів за кермо, я сіла поряд, – машина рушила.
***
З цього часу я перестала збирати п’ятничну сумку, термос прибрала в шафу, рукавички засунула в ящик на балконі.

Кирило спочатку маявся, у суботу за звичкою вставав рано і ходив по квартирі, не знаючи, куди себе подіти. Потім почав порпатися з нашим балконом, утеплив, приробив полиці.

Регіна Василівна дзвонила до Кирила, але він не брав слухавку. Вона дзвонила мені, я скидала дзвінок. Потім вона перестала дзвонити. Образилася.

Іноді я думаю, може, я перегнула? Все-таки це ж мати мого чоловіка.

Чи, може, саме я мала це зробити, бо він сам ніколи б не зміг їй відмовити? Як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!