– Нам може безкоштовно дістатись простора трикімнатна у центрі міста!

– Як мені все це набридло! – Паша кинув на стіл теку з документами.
Аркуші розлетілися по всій кімнаті, їх Ліда проводила стомленим поглядом. Вона тільки сьогодні прибралася в кімнаті, і щойно вся її праця вирушила коту під хвіст.

– Паша, – тихо сказала Ліда, – не все так погано. Так, нам доведеться постаратися, але ми зможемо накопичити на своє житло.

Лідія погладила свого хлопця по спині. Паша продовжував стискати кулаки, його кісточки побіліли від напруження.

– Я просто втомився, що хтось може міняти машини, їздити у відпустку! А я маю перебиватися з хліба на воду тільки для того, щоб вижити!

Ліда знову зітхнула. Життя – несправедлива штука. Але зараз ці слова навряд чи змогли б заспокоїти Пашу – він завівся не на жарт.

– Я не хочу все життя пропрацювати на дядька і нічого не досягти!

– Паша, ти все зможеш. Ми незабаром накопичимо на перший внесок по іпотеці, почнемо платити за свою квартиру. А там не встигнеш озирнутися, і свій бізнес з’явиться.

– Лідо, ти зовсім нічого не розумієш! – Павло вискочив із кімнати. Слідом зачинились вхідні двері, і Ліда зрозуміла, що у квартирі залишилися зовсім одна.

Вона зітхнула і відкинулася на спинку дивану. З кожним днем ​​жити з Пашею під одним дахом ставало все важче.

Він так і не зміг прийняти той факт, що розбагатіти за ніч не вдасться. Паша мріяв про гроші, зв’язки, розкіш, а Ліді хотілося просто придбати своє житло.

– Може, варто розійтися? – пробурмотіла вона, – поки не пізно?

Павло повернувся додому лише опівночі, і Ліда вирішила не ставити йому жодних запитань. Паша в гніві контролював себе погано, і траплятися йому під гарячу руку їй не хотілося.

***
Кілька днів Ліда старанно уникала Павла. Вона затримувалася на роботі, підшукувала доступні варіанти орендованого житла.

У п’ятницю ввечері вона, повертаючись додому, спіймала себе на думці, що їй сильно не хочеться переступати поріг їх з Пашею квартири. Там їй знову не дадуть відпочити після важкого робочого тижня, знову почнуть полоскати мозок і скаржитися на несправедливість.

Ліда важко зітхнула: подітися їй було нікуди. До зарплати ще 2 тижні, йти до подруг соромно.

Лідія відчинила двері своїм ключем. А потім завмерла на порозі – у квартирі голосно грала музика. Паша підспівував, зовсім не попадаючи в ноти. Він з’явився в коридорі та широко посміхнувся до Ліди.

– А ось і ти! Проходь, я тебе зовсім зачекався!

– Паша? Що відбувається? – здивувалася Ліда.

– Я приготував нам романтичну вечерю. Останнім часом я поводився огидно. Тепер виправлятимуся!
Ліда посміхнулася.

“Може, ще не все втрачено?” – подумала вона.Три тижні Павло був просто ідеальним чоловіком: він допомагав з прибиранням та приготуванням, зустрічав Ліду після роботи, погоджувався на побачення в кафе.

Якось у суботу він приголомшив Ліду несподіваними новинами:

– Нам може безкоштовно дістатись простора трикімнатна у центрі міста!
Ліда одразу насупилась.

– Пашо, у що ти вліз? – неспокійно спитала Лідія.
Павло кілька хвилин мовчки дивився на неї, а згодом широко посміхнувся.

– Лідо, заспокойся. Все законно та мирно. Ти ж пам’ятаєш, що в мене є бабця? Так от її здоров’я зовсім підкосилося. Вона і запропонувала мені доглядати її в обмін на квартиру. Це ідеальний варіант! Ми трохи попіклуємося про неї, зате отримаємо велику квартиру в центрі міста! А після цього відразу одружимося! Усі заощадження витратимо на свою справу!

Лідія склала руки на грудях і схилила голову на бік. Їй здавалося, що все складалося надто добре.

— Десь точно має бути каверза, — подумала вона.

– Паша, а як же…

– Не хвилюйся, – Павло закрутив Ліду по кімнаті, – я вже все продумав. На нас приготування їжі, прибирання та трохи розваг для бабки. Вона сама ходить, перебуває в здоровому глузді. Все буде чудово!

Але Ліда не могла так просто заспокоїтись.

– Якщо з нею все гаразд, то навіщо їй нагляд?

– Як же ти любиш прикопуватись на рівному місці, – невдоволено зітхнув Паша. – Хворіє вона, але поки що це не проявляється. Кілька років ще має, а там усе! Квартирка буде наша!

Ліда й сама не зрозуміла, як дала себе вмовити. Наступного дня вона опинилася біля добротних дверей. Паша відчинив замки своїм комплектом ключів.

– Бабуся, – голосно оголосив він.- Ми прийшли!

Із-за повороту вийшла Валентина Петрівна.

– Внучок, привіт. А тут у нас хто?

– Ліда, приємно познайомитись, Валентино Петрівно, – вона простягла руку.

Але Ліда не очікувала, що бабуся візьме її в обійми.

– Проходьте, не стійте на порозі!

Ліда оглядала всі кути, у такій великій і просторій квартирі вона ще не бувала. Стіни прикрашали фотографії, картини, нагороди. Валентина Петрівна була ветераном праці.

– Це мої друзі, сім’я. Багатьох вже поряд немає. Діти роз’їхалися. Ось тільки Павло в одному місті зі мною залишився, – сказала Валентина Петрівна, коли Ліда розглядала фотографії.

– Тепер я розумію, у кого Паша такий гарний.

– Ой, скажеш теж, Лідочко!

Ліда посміхнулася, помітивши рум’янець на щоках бабусі.

– Із чим саме треба допомагати? Паша мені так нічого й не пояснив, – чесно зізналася Ліда.

Валентина Петрівна хотіла було відповісти, але її відвернув крик онука:

– Мені треба терміново відійти! Начальство викликало на роботу! Лідо, розберешся тут з усім? Я побіг!

Вони не встигли ні слова сказати, як Паша втік за двері. Валентина Петрівна зітхнула, але Ліда не дала бабусі сумувати.

– Давайте, ви мені все розкажете і покажете? Я впевнена, що Паша часто у вас буде. А такі форс-мажори трапляються у всіх, не переживайте!

Валентина Петрівна розслабилась. За кілька годин Ліда дізналася, що тепер бабусі важко готувати та прибирати. У неї сів зір, від окулярів боліла голова. Їй була потрібна допомога у простих побутових справах.

– Ми приходитимемо чотири рази на тиждень, – сказала Ліда, натягуючи взуття в коридорі. – Я вам свій номер записала у телефон. Якщо трапиться щось термінове, телефонуйте будь-коли, добре?

– Дякую, онучко. Я не хотіла тебе напружувати, думала, що Паша…

Ліда посміхнулася.

– Не переживайте, мені не в тягар.

Вона розпрощалася з Валентиною Петрівною та попрямувала додому. Їй треба було продумати меню на тиждень. Вона не збиралася годувати бабусю чим попало.

***
Перший місяць пройшов тихо та гладко. Паша майже щоразу приходив до бабусі з Лідою. Він допомагав тягти важкі пакети, прибирати у квартирі. А Ліда все краще дізнавалась про Валентину Петрівну.

Виявилося, що вона, як і сама Лідія, була шанувальницею фантастики, тому у вихідні Ліда часто читала вголос нові книги, а потім вони з Валентиною Петрівною обговорювали сюжет та героїв.

Бабуся навчала Ліду життєвої мудрості. За кілька місяців вона навчилася готувати навіть найскладніші страви.

З шафи Валентини Петрівни до гардеробу Ліди перекочувало кілька нарядів.

– Я давно зрозуміла, що мода циклічна, – зауважила бабуся, – тож нічого не викидала. Подивися, мої сукні сидять на тобі ідеально!

Ліда покружляла, блакитна тканина чудово відтіняла її очі та шкіру.

– Дякую! А вам не шкода, баба Валя?

Валентина Петрівна посміхнулася.

– Мила, а кому ще мені ці сукні віддавати? Навіть Паша останнім часом зовсім не заходить, – сумно зітхнула вона.

Ліда насупилась. За Валентиною Петрівною вони наглядали вже пів року, і лише перші півтора місяця Паша хоч якось виявляв інтерес до бабусі. А потім скинув усі турботи на Ліду.

– Він просто зайнятий на роботі. Але я тут! – Вона намагалася підняти настрій бабусі.

– Чому я дуже рада, – щиро відповіла Валентина Петрівна.

Ліда йшла ввечері додому. Вона думала, що за пів року знайшла не лише нового друга, а й бабусю. Валентина Петрівна стала приємним співрозмовником, вона могла похвалитися величезним життєвим досвідом. З нею було так легко обговорювати всі проблеми.

Лідія увійшла до квартири. Світло ніде не горіло, мабуть, Паша вже ліг спати. Ліда пройшла на кухню і зітхнула – знову залишив ноутбук увімкненим.

Вона потяглася, щоб зачинити кришку, але її погляд зачепився за відкрите листування.

“Зовсім трохи лишилося, кохана, — писав Павло якійсь Діані, — скоро баба здасться та оформить на мене дарчу. Я потім її в будинок для людей похилого віку здам, Лідки стусана під зад відвішу, квартирку продам і заживемо ми з тобою!”

А далі — розсип із сердець-смайликів та обіцянок. У Ліди серце пішло в п’яти. Вона втомлено впала на стілець і заплакала.

– Паша мені зраджує, – прошепотіла вона. – Використовує для того, щоби отримати квартиру. А мене потім вижене надвір.

Ліда просиділа у темній кухні ще пів години. Вона різко піднялася, зачинила ноутбук і вискочила з квартири. На телефон Паші надіслала повідомлення:

“Ми з бабусею засиділися, залишуся тут на ніч”.

Валентина Петрівна відчинила двері, хоч було вже пізно.
– Лідо? Що сталося? Ти вся тремтиш! Проходь!

Після кухля гарячого чаю Ліда видала все бабусі.
– Я більше не зможу до вас приходити, – крізь сльози казала вона. – Я розлучуся з Пашею, і він забере вас у мене.

Валентина Петрівна гладила Ліду по голові.
– Внучка, не хвилюйся, все налагодиться. Я тобі обіцяю.

Ліда підняла на неї заплакані очі, гикнула і спитала:
– Але як?

Бабуся змовницько посміхнулася.
– Паша виявився зовсім не таким, як я думала. Отже, треба все переграти.

***
Через тиждень мирне чаювання було перервано дзвінком у двері.
– Сиди, Лідо, я відкрию, – шепнула Валентина Петрівна.

– Бабуся! Що відбувається? Чому Ліда оселилася в тебе? Ліда! – Він увірвався на кухню.

– Паша, привіт. Як у тебе справи?

– Ти ще питаєш? Твої речі зникли, залишилася лише записка. “Я у бабусі!” Що це взагалі означає?

Валентина Петрівна поплескала онука по спині.
– Пробач, любий, я дещо зрозуміла. Від мене тобі потрібна лише квартира. Ти навіть не з’являвся тут останні місяці, всю роботу виконувала Ліда. Ми з нею так добре потоваришували, що я вирішила зробити Ліду своєю єдиною спадкоємицею. Тому вона й мешкає тут.

Павло зблід, а Ліда сховала посмішку в чашці.
– Ти знущаєшся? Бабуся, вона тобі ніхто! Я твій онук! Це моя квартира!

– Ні, своїм майном я можу розпоряджатися так, як захочу. І я не бажаю, щоб у моїй квартирі жив зрадник і ошуканець без совісті та честі.

Павло кинув здивований погляд на Ліду.
– Так, я знаю все, – підтвердила вона. – Тобі варто бути уважнішими до деталей. Ніколи не залишай ноутбук увімкненим.

– Я не дозволю тобі відібрати у мене квартиру! Запам’ятай це!

Паша вискочив із квартири, ніби за ним хтось гнався.
– Не хвилюйся, нічого в нього не вийде, – тепло промовила Валентина Петрівна.

Лідія кивнула. За тиждень її світ перевернувся з ніг на голову, але такою щасливою та спокійною вона не була вже довгі роки.