Напевно, не можна балувати рідню, та привчати їх до того, що ти – як паличка-виручалочка. Тим більше – входити у становище, і щось економити власним коштом

Напевно, не можна балувати рідню, та привчати їх до того, що ти – як паличка-виручалочка. Тим більше – входити у становище, і щось економити власним коштом.

Дійшов я такого висновку після того, як ми з братом і його сім’єю перестали спілкуватися. Здавалося б дрібниця, через яку стався конфлікт, не варта такої бурхливої ​​реакції брата та його дружини.

Але у них із цього приводу інша думка, чекають від мене вибачень, але навряд чи дочекаються, я не збираюся кланятися там, де маю рацію.

Два роки тому ми з братом вирішили придбати дачі. Ну, не тільки ми, це рішення приймалося за круглим сімейним столом, наші дружини теж були двома, вірніше, чотирма руками за.

Гроші були, і придбали ми у приміському селі дві ділянки, щоб збудувати дачні будиночки, та спланувати дачі на свій смак, а не втягуватися у перероблення, ремонти тощо.

Коли ділянки були вже оформлені, постало питання про те, як на них діставатися. Приміський автобус, звичайно, теж варіант, але, особливо в період «становлення», погодьтеся, не найкращий варіант.

Та й потім приємніше сісти у свою машину і приїхати-поїхати тоді, коли зручно і потрібно, а не тоді, коли курсує автобус.

Розуміючи, що попереду будівництво, і машина потрібна робоча, я взяв Волгу-універсал. У її величезний салон можна завантажити, як говорила моя дружина, хоч слона.

Машина була в хорошому стані, попередній власник, дідусь-механік, стежив за нею, ще й дав на похід купу запчастин.

А брат, бажаючи їздити з комфортом, вирішив також брати універсал, тільки «Фольксваген». Машина за місткістю така ж, але набагато дорожча, а з урахуванням того, що братова дружина захотіла із салону, то довелося їм ще й у кредит залізти з цією покупкою, щоб не відкладати будівництво дачі.

І ось – будуємо. Природно, основне завезення матеріалів робилося найманим вантажним транспортом, але, як це завжди буває, то кілька мішків цементу потрібно довезти, то ще щось, і почала моя «Волга» працювати на дві ділянки.

Брат свого «німця» беріг, у машину вони сідали, до нудоти, акуратно, покрикували на дітей, щоб не обтоптували пороги, та витирали ноги, на целофановій упаковці сидінь їздили, поки упаковка не порвалася, потім терміново натягнули чохли, словом – суцільна дбайливість.

Я теж до своєї машинки ставився з турботою, але вона в мене – справжня “робоча конячка”, скільки всього перевезено на нашу, і на дачу брата, і не згадаєш. Спочатку – будматеріали, потім – саджанці, добрива, меблі… Як же братові відмовиш, адже рідний!

І звикли брат зі своєю дружиною, що наша машина начебто спільна, навіть не замислювалися, якщо щось потрібно було транспортувати, просто дзвонили й ставили перед фактом – треба!

Чи поміститься те, що треба мені, чи зручно мені саме зараз їхати, нікого не хвилювало – треба і все тут!

Спочатку це набридло моїй дружині, вкотре, коли брат прийшов і сказав, що сплатив добрива, а мені треба «тільки забрати та відвезти» йому на ділянку, моя тиха Наталочка раптом запитала:

– А в тебе що, машини немає?

Брат здивувався:

– Ну так … Шкіряний салон, можна зіпсувати, рік всього машині, а ви свою “стареньку” все одно рано чи пізно міняти будете …

Наташа розуміючи кивнула:
– Ну так, я ж забула, у вас Фолькс, щоб п’яту точку возити.

Я тоді згладив кути, випроводив брата і спробував заспокоїти дружину.
– Наташ, мені й самому набридло, не знаю, як відв’язатися від цих перевезень.

І дружина дала мені дуже правильну пораду:

– Та дуже просто – скажи «ні», от і відв’язався, скільки можна, вже й будівництво скінчилося, і дачі «працюють», а вони все бояться навіть кущ смородини у свій безрозмірний багажник покласти!

Добрива я тоді братові все ж таки відвіз, але «бунт» дружини змусив мене серйозно замислитися над тим, що треба справді переводити перевізні стрілки.

А брат, бачачи, що я таки виконав його відповідальне доручення, вважав, що це був просто випадковий сплеск емоцій з боку моєї дружини, і розраховував на подальші транспортні послуги.

І чергове «замовлення» не забарилося відбутися. Він зателефонував мені за тиждень:
– Колю, ми тут диван прикупили, забери з меблевого, там три упаковки, якраз тобі поміститься.

Це «якраз» було тригером моєї відповіді:

– Та не питання! А ти заскоч в розплідник, забери десяток саджанців, я теж сплатив, і два мішки добрив, якраз у твій універсал все влізе!

Повисла пауза. Потім брат, ще не розуміючи, що «транспортна компанія» замовлень більше не бере, невпевнено запитав:

– Так, може, кілька разів крутнешся, тут же недалеко.

Я засміявся:

– Саню, а ти часом не знахабнів? Вантаж свій диван у свою машину, і – вперед! Чи мало тобі «Волга» навозила? Совість май!

Вихідні на дачі пройшли напружено. Ми з дружиною та дітьми приїхали першими. Коли суботник з посадки дерев був у розпалі, прибув брат зі своєю родиною. Слідом за ним їхала вантажна «Газель» із напівпорожнім кузовом – везли диван.

Демонстративно не вітаючись, брат сам розвантажив три об’ємні упаковки, та затяг у будинок. Я дивився на його демарш з усмішкою. Дружина мене підтримала:

– Нічого, нехай потроху привикає, перебіситься! Це ж треба так над машиною трястись, уже поставив би її в гараж, та їздив електричкою!

Так чи інакше, ні в суботу, ні в неділю ми, як правило, не робили спільних застіль і не спілкувалися на дорослому рівні.

Не звертали уваги на чвари дорослих тільки наші діти, вони, як завжди, зайнялися своїми нескінченними справами.

Сподіваюся, і власника “Фольксвагена” попустить. А ви що скажете, я слушно вчинив, відмовивши брату, чи перегнув палицю?