Наречена з дитбудинку виявилася рідною дочкою…

– Синку, як давно тебе не бачили, боже, – ледь не плачучи промовила Віра Семенівна, яка поспішала обійнятися з Гришею, який недавно повернувся з іншого міста.

– Добридень, – сором’язливо промовила Софія, яка уважно спостерігала за сімейною зустріччю після довгої розлуки.

– Ох, синку, яку красуню ти до нас привів! – З привітною усмішкою зустрічав гостей Петро Іванович.

– Добридень, Соня! Гриша багато про тебе розповідав телефоном, дуже приємно познайомитися нарешті наживо, – звернулася Віра Семенівна до обраниці сина.

Вона була жінкою з м’яким характером, тож новина про потенційну невістку її дуже радувала. Соня з першого погляду припала до душі майбутній свекрусі. Без жодного роздуму Віра Семенівна відчула, що Софія їй, ніби рідна.

– Проходьте, я саме чай поставила.

– Звичайно, тільки речі з дороги покладемо, – відповів Григорій, схвильований радісним прийманням.

Хоч син і попередив про свій раптовий приїзд лише за дві години до нього, Віра Семенівна вже встигла спекти неймовірно пишний пиріг до чаю, та накрити на стіл.

– Ну, розповідайте, – почав Петро Іванович.

– А що розповідати? Закохався по вуха, і все тут, – розгублено промимрив Григорій.

– Як що!? Все треба розповісти, від а до я! Як познайомилися, де живете, що плануєте? – завалювала питаннями Віра Семенівна. Їй не терпілося дізнатися про подробиці життя улюбленого сина.

– Коли я тільки переїхав до Ніжина, то влаштувався в невелику компанію, що займається продажем техніки, там ми й познайомилися з Сонею, – згадуючи історію знайомства, почав говорити Григорій. Вона працювала старшим менеджером, а я потрапив під її чуйне керівництво.

– От же підлабузник, – не могла приховати свого радісного збентеження Софія.

– Почав до неї все частіше звертатися, а потім ненароком на каву запросив… Ну й закрутилося, – тримаючи Соню за руку, радісно повідомив Гриша.

– Ой, як добре все склалося! – Милувалася на молоду пару мати.

– А ви зараз разом живете? – виникло у Петра Івановича важливе питання.

– Так, винаймаємо квартиру.

– Ех, так шкода, що рідко бачимося. Ми з батьком дуже сумуємо. Соня, а твої батьки, де живуть, ви часто бачитеся? – без роздумів запитала Віра Семенівна, яка хотіла докладніше дізнатися про сім’ю майбутньої невістки.

Помітно було, як Гриша занервував. Софія опустила очі в підлогу, ніби там могла знайти відповідь.

– Мамо… Соня з дитбудинку, їй може неприємно говорити про це.

– Ой, вибачте… Я не знала, як незручно вийшло! – залепетала мати, яка не чекала такого повороту подій.

– Та ні, нічого страшного. Мене це не зачіпає, просто не знала, як слова правильно підібрати, — почала свою розповідь Софія, – наскільки знаю, я опинилась у дитячому будинку тому, що від мене відмовилися ще у лікарні.

– Ох… Який жах. І ти від самого народження була в Ніжині одна? – сумно пробурмотіла Віра Семенівна. Їй стало ніяково від того, що Соня вже в лікарні була кинута напризволяще. Щось здригнулося в глибині душі майбутньої свекрухи.

– Ні, я на світ з’явилася, і виросла в Носівці, але квартиру мені дали у Ніжині, тож довелося переїхати.

Віра Семенівна стиснулася від незрозумілого жаху… Згадка про рідне місто завжди турбувала її, адже причина, через яку жінка поїхала, була вагомою.

Усі за столом помітили, що настрій Віри Петрівни різко змінився. Поспішаючи виправити ситуацію, Соня продовжила:

– Хоч історія звучить дуже сумно, моє життя мене влаштовує. Багато добрих людей зустрічалося на моєму шляху, а зараз я дуже щаслива разом із Гришею, – на радісній ноті закінчила свою історію Софія.

– Чудово, що ви знайшли одне одного, – намагаючись підтримувати розмову, втрутився Петро Іванович.

– Ви, мабуть, втомилися з дороги, може, хочете прилягти й відпочити? – намагалася якнайшвидше закінчити чаювання Віра Семенівна, яка відчула погіршення самопочуття. Їй захотілося якнайшвидше залишитися одній, щоб усе обміркувати.

– Так, мамо, ми з Сонею підемо в зал, розкладемо речі.

– Вам допомогти прибрати зі столу? – ввічливо запропонувала свою допомогу Софія.

– Ох, не треба, я сама впораюсь.

Віра Семенівна мала заново пережити спогади, що турбували її все життя. Вона народилася і виросла у невеликому містечку Носівка.

Молодість її була дуже бурхлива. Бувши юною та недосвідченою, у сімнадцять років вона була при надії від свого молодого чоловіка.

Дівчина мріяла стати люблячою дружиною та мамою, але її життя пішло під укіс. Молодий чоловік, який виявився не готовим стати батьком, покинув Віру.

Доля майбутньої дитини була в руках зовсім незрілої дівчини. Не витримавши тиску з боку сім’ї, та чуток, що розросталися, Віра відмовилася від доньки ще в лікарні. Але ухвалене тоді рішення мучить її досі… Ніколи вона собі не зможе пробачити те, що зробила.

Раптом виникла думка про те, що Соня могла б бути тією самою дочкою, яку вона кинула. Це вразило її, як грім.

Вона не могла уявити, що міг статися такий збіг, тому якнайшвидше викинула настирливу ідею з голови. Тим часом у залі молода пара розбирала речі.

– Слухай, а може, не варто було все це розповідати? – стривожено запитала Софія у Григорія, – Твоя мама так засмутилася, що мені аж стало ніяково.

– Не накручуй себе, просто вона все дуже близько сприймає до серця. Напевно, зараз переживає за тебе, – заспокоював Гриша.

Мета візиту сина до батьків – познайомити їх з майбутньою дружиною. Григорій хотів особисто розповісти матері з батьком про майбутнє весілля, але не встиг до того, як розмова потекла в інше річище. Але він вирішив, попри все, повідомити про заручини.

Вранці наступного дня вся родина зібралася за сніданком.

– Як спалося? – Поцікавилася мати у молодих.

– Ох, після дороги спалося чудово! – відповідав за двох радісний Грицько, який приготувався з’їсти свої улюблені оладки, приготовані мамою.

– Чим сьогодні займетеся? – підтримав розмову Петро Іванович.

– Та ось, думали Соні сукню на день народження підшукати.

– Ох, Соню, то в тебе незабаром день народження! Як чудово! А скільки виповниться, якщо не секрет? – схвильовано запитала Віра Семенівна.

– Мені буде двадцять вісім, – трохи зніяковіло відповіла Софія, – я трохи старша за Гриця.

– То це ж чудово! Значить у вашій парі завжди мудрішою буде жінка, – з усмішкою пожартував Петро Іванович.

За столом була затишна атмосфера, тож Грицько вирішив, що саме зараз і варто розповісти батькам таку важливу новину.

– Мамо, тату, я зробив пропозицію Соні. За пів року у нас весілля, – мало не підстрибуючи, повідомив Грицько.

– Боже, як несподівано! Сину, ми за вас дуже раді! – стримуючи сльози, промовила Віра Семенівна.

– Оце здивував! Що ж, бажаю вам щастя, – приєднався Петро Іванович.

Майбутнє весілля додало клопоту у сімейне життя. Майже щодня обговорювалася підготовка до урочистостей.

Молодята приїхали лише на тиждень, але за цей час батьки їм багато в чому допомогли, чому Григорій із Софією дуже раділи, бо не чекали такої великої підтримки.

– Вдалої дороги! Обов’язково зателефонуйте, як доїдете. Чекатимемо! – Проводила сина з невісткою Віра Семенівна. Їй так не хотілося з ними розлучатися.

– Щоб не кривдив Соню, – жартував Петро Іванович.

– Бережу, як зіницю ока! Бувайте! Обіцяємо писати та дзвонити, – обіймаючись із батьками, відповідав Грицько.

– Ви до нас приїжджайте на свята, разом погуляємо Ніжином, – з усмішкою прощалася Софія. Майбутні свекор та свекруха дуже їй полюбилися. Дівчина вже відчувала родинний зв’язок із ними.

– Обов’язково!

Провівши сина і невістку, Віра Семенівна знову кинулася в роздуми. Вона не могла прийняти факти, що відкрилися.

Все підозрілим чином складалося до купи: Соня з’явилася на світ у Носівці, так ще й того ж року і того ж дня, коли Віра Семенівна відмовилася від дочки.

Такий збіг обставин просто неможливий! Але найстрашніше, що в її рідному містечку лише один пологовий будинок, тому шанс невблаганно зростав.

Нестримна тривога не відступала від жінки. В глибині душі вона відчувала, що Соня зі стовідсотковою ймовірністю її рідна донечка, але Вірі Семенівні потрібні були незаперечні факти, тому вона зважилася на поїздку.

– Слухай, Петре, я вирішила сестру відвідати, – почала розмову з чоловіком Віра Семенівна, – ось на вихідні до неї в Носівку з’їжджу.

– Ти чого це раптом? З нею щось трапилося?

– Не вигадуй! Просто вирішила провідати. Ми з нею нещодавно телефоном балакали, так я і зрозуміла, як скучила. Плюс, давно у рідному місті не була.

– Коли виїжджаємо? – спитав Петро Іванович, не дуже втішений раптовим рішенням дружини.

– Та я сама хочу змотатися, – недбало відповіла Віра Семенівна, щоб чоловік нічого не запідозрив.

– Ти впевнена?

– Звичайно, саме відпочинеш від мене. Тут їхати нічого від Києва до Носівки, три години на автобусі, і я на місці, – продовжувала вона жартувати.

– Ну гаразд…

Зібравши речі, вона почала морально готуватися. Можливо, після цієї поїздки, в її житті все зміниться.

– Я поїхала!

– Вдалої дороги, кохана.

І справді, через три години їзди Віра Семенівна опинилася в рідній Носівці, де її зустріла сестра Єлизавета.

– Давно тебе тут не було, – радісно зустрічала вона улюблену сестру.

– І я за тобою сумувала, рідна.

Сестри зайшли у затишне кафе.

– Слухай, Лізо, тут така справа… – тремтячим голосом почала Віра Семенівна, – а твоя подруга Галя й досі працює у нашому пологовому будинку?

– О боже! Тільки не кажи, що ти в положенні! – пожартувала Єлизавета, яка не чекала такого несподіваного питання.

– Та ні! Просто… Як би точніше висловитись… Я, можливо, зустріла свою дочку.

– Що ти зараз сказала?! – витріщившись від шоку, промовила сестра.

– Звучить дуже дивно, згодна, але… Уявляєш, Грицько привіз до нас свою наречену, і виявилося, що від неї відмовилися у Носівській лікарні. Так вона ще й на світ з’явилася того ж року, коли зі мною трапилася ця дурна історія!

– Ох… оце випадок. Знаєш, я подзвоню та спитаю у Галі. Думаю, що вона зможе підняти архіви.

– Дякую тобі велике. Ти просто не уявляєш, який у мене зараз камінь лежить на душі.

Сестри пішли прогулятися до парку, після чого повернулися до Єлизавети додому. Віра Семенівна чекала на дзвінок, який вирішить всю її подальшу долю.

Наступного дня, ближче до вечора, Віра Семенівна почула, як у сусідній кімнаті задзвонив телефон Лізи.

Серце її шалено калатало, ніби ще трохи, й вискочить із грудей. Тяжко дихаючи, жінка чекала, поки сестра закінчить розмову. Час тягнувся невблаганно довго.

– Віра, мені зараз дзвонила Галя, – стривожено зайшла в кімнату Єлизавета, – вона змогла підняти архіви… І…

– Ну ж! Говори!

– Того року була лише одна відмовниця… Це ти.

– О боже… – Віра Семенівна не змогла стримати сліз. Ця звістка викликала у ній бурю емоцій. Радість від довгоочікуваної зустрічі з дочкою, поєднувалася з тривогою через розуміння, що їй доведеться розкрити страшну правду сім’ї. Та повинитися перед донькою.

Повертаючись додому, Віра Семенівна була надзвичайно схвильована. Вона знала, що спочатку все варто розповісти чоловікові.

– Привіт, люба, як з’їздила? – зустрічав дружину Петро Іванович.

– Добре… – тремтячи, але не від холоду, пробурмотіла Віра Петрівна.

– З тобою все гаразд? Ти дуже бліда.

– Нам слід серйозно поговорити.

Пройшовши до зали, подружжя сіло на диван. Петро Іванович був дуже наляканий, він ніколи не бачив дружину такою напруженою. У його голові роїлося багато поганих думок, але він мовчки чекав, коли вона почне розмову.

– Петре, я тобі не розповідала про свою юність… Ти ніколи не знав, через що я насправді була змушена переїхати з Носівки до Києва.

Петро Іванович уважно слухав сповідь дружини.

– Коли мені було лише сімнадцять, я була при надії, але волею обставин мені довелося відмовитися від дитини ще в лікарні, – ледве стримуючи істерику, продовжувала Віра Петрівна.

– Що?! Як ти могла від мене це приховувати! – вигукнув Петро Іванович, шокований таким одкровенням.

– Пробач мені недолугій! Для мене було нестерпно стільки років тримати це в собі, але я інакше не могла…

– Не можу повірити…

– Так, тоді мені здавалося, що життя після цього скінчилося, але після переїзду я познайомилася з тобою. Ти став для мене опорою, що я дуже ціную.

– Коли ми одружилися, я була неймовірно щаслива. Бажання стати мамою було для мене мрією, але ти не міг мати дітей…

– Я одразу зрозуміла, що доля мене так покарала за моє необачне рішення кинути доньку. Тоді я тебе і вмовила взяти Гришу з дитбудинку зовсім немовлям.

– Вірочка, ти стільки років несла цей тягар наодинці! – Якби ти розповіла цю історію мені з самого початку, ми ж могли забрати твою доньку , і виховати її. Ех Віро, Віро! – не зміг стримати сліз Петро Іванович.

– Любий, дякую за підтримку… Але найстрашніше, що Соня виявилася моєю донькою! – завила Віра Семенівна.

– Ні… Ні! Як це можливо?

– Я сама не до кінця це усвідомлюю, але причиною поїздки до сестри, став мій інтерес до долі кинутої доньки.

– Того року, коли це сталося, вона була єдиною відмовницею… Все сходиться, – Соня моя донечка! Як мені перед нею соромно! Як я взагалі можу їм це розповісти!

– Віра, заспокойся! – твердо промовив Петро Іванович, – Гриша сьогодні дзвонив, сказав, що через тиждень вони нас відвідають, тоді ми все їм розповімо, вистачить сімейних секретів.

– Господи, дай мені сил, і пробач мене грішну! – Притулившись до грудей чоловіка, плакала Віра Семенівна.

Дні тривали неймовірно довго. Якоїсь миті Вірі Семенівні стало здаватися, що час пішов назад. Але довгоочікуваний приїзд таки стався.

– Мамо, тату, ми вдома! – залунав голос Грицька у передпокої.

– Дорогі, як ми вас зачекалися, – обіймаючи, зустрічала гостей Віра Семенівна.

– Роздягайтесь, ми саме стіл накрили, – люб’язно промовив Петро Іванович, забираючи речі молодят.

Пиріг тільки з духовки, пара-трійка нарізаних салатів, та, звичайно, запечена курка. Віра Семенівна дуже готувалася до приїзду, розуміючи, що перед нею стоїть важливе завдання – розкрити правду.

Майбутні наречені були в чудовому настрої, вони ще не знали, що того вечора в їхньому житті перевернеться абсолютно все.

– Нам треба вам дещо розповісти, – зам’ялася свекруха, і тут вона розповіла в усіх подробицях свою таємницю.

У кімнаті зависло неймовірно важке мовчання. Ніхто не наважувався його порушити. Хвилини здавались годинами.

Першим заговорив Григорій:

– Я… Я… Я просто не можу повірити.

– Тобто, ви хочете сказати, що Віра Петрівна моя мати?! – Вигукнула Соня.

– Так… Пробач мені, доню! Пробач, що я так вчинила з тобою, я була дуже молода, та дурна. А коли вийшла заміж, спочатку нічого не розповіла, бо соромно було за свій вчинок.

– А коли постало питання про дітей, побоялася зізнатися, щоб чоловік мене не покинув. Це все доля звела нас разом! Не проходило ні дня, щоб я не шкодувала про відмову від тебе.

– Все життя було мукою, але ти тут, у нашій родині, – перепрошуючи, промовила Віра Семенівна.

Кожен знайшов собі втіху в цій нелегкій ситуації. Хоч сімейне життя Гриші та Соні почалося з шокуючого відкриття, вони живуть щасливо, та в повній гармонії.

Можливо Соня й не пробачила свою горе-матір за минуле, але дякувала Богу, що вона у неї буде в майбутньому.

А ви що скажете з цього приводу? Чи слушно вчинила Віра, взявши з дитбудинку сина, знаючи, що десь там поневіряється її покинута донька?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.