Нас із чоловіком мама з квартири виселила, нібито здавати її буде, а сама пустила туди жити сина свого нового чоловіка, звичайно, безкоштовно

Мама вирішила бути гарною для свого нового чоловіка та сім’ї його сина, а на мене можна й забити. Іншого висновку з маминої поведінки я зробити не можу.

А як інакше пояснити, що мама виселила мене та чоловіка з квартири, заявивши, що вимушена квартиру здавати, бо жити стало складно та потрібен додатковий дохід, а потім вселила в цю квартиру сина свого чоловіка із сім’єю. І звісно жодної копійки вони їй не платять.

Тата не стало вже давно, більше ніж десять років минуло. Мені тоді було п’ятнадцять років і я розуміла, що якби він залишився живим, то все одно батьки не залишилися б разом, бо тато сильно випивав.

Мама після того, як його не стало якийсь час була сама. Казала, що їй треба мене на ноги ставити, та й собі пожити хоче. Я ніколи не була проти того, щоб вона налагодила своє особисте життя. Але мама не поспішала.

Сердечний друг у неї з’явився, коли я вже відзначила своє двадцятиліття. Спочатку казала, що нічого серйозного, а потім її чоловік перебрався до неї з речами, незабаром після цього вирішили розписатися.

Я вибір мами не засуджувала, не обговорювала і взагалі вважала, що це мене не стосується. Це її життя та її вибір.
З маминим чоловіком у нас були рівні стосунки, ділити нам не було чого.

Спілкувалася я лише з мамою, а з ним обмінювалися ввічливими фразами. Я знала, що в нього теж є дитина, син, який був на два роки старший за мене. Навіть знайомство з ним влаштували, але друзями чи просто приятелями ми не стали. Кожен жив своїм життям, і це всіх влаштовувало.

У двадцять чотири роки я вийшла заміж. Свого житла у нас з чоловіком не було, треба було збирати на його покупку. Щоб збирати було зручніше, я попросила маму пустити нас у квартиру, яка належала бабусі.

Вона погодилася, але з умовою, що ми впорядкуємо її, бо ремонту там не було дуже довго.

Ми з чоловіком витратилися, зробили ремонт та стали жити. Збирали на свою квартиру, відкладаючи кожну копійчину і відмовляючи собі у всьому, але все одно накопичення росли дуже повільно.

З мамою ми спілкувалися, але я помітила, що вона все частіше не моїм життям цікавиться, а розповідає про життя сина свого чоловіка. Він теж одружився і в них вже зʼявився первісток.

Ось про цю дитину, яку мама щиро вважала своїм онуком, вона мені годинами й розповідала. І ще про те, як їм важко жити.

У маминого “раптового” сина свого житла теж не було. Він спочатку жив із мамою, а дружина зі свекрухою жити відмовилася, тому вони почали знімати. А тут декрет, орендована квартира і ще на додаток події в країні. Мамі було дуже шкода хлопця.

Мене її така щира турбота про чужу людину обурювала. У моє життя вона занурена не була. Я навіть не пам’ятаю, коли вона в мене востаннє була в гостях. А ось за ту родину переживала щиро.

– Ну там же дитина, а маленькі такі зворушливі, у будь-кого серце розплавиться. Ти ж мене онуками радувати не поспішаєш, – казала вона мені.

Не поспішаю, бо розумію, що спочатку треба купити житло, бо мамі квартира може знадобитися будь-якої миті. Що вона, власне, незабаром і продемонструвала.

Три місяці тому вона заявила, що більше не може надавати нам житло. Сказала, що їм із чоловіком урізали зарплату, тож жити стало важче. Тому вона вирішила здавати квартиру, а ми маємо місяць, щоб знайти собі житло.

Я не образилася, розуміла, що таке все одно буде, та й маму зрозуміти можна, їй також хочеться нормально жити. До того ж це її квартира. Ми з чоловіком знайшли житло, перевезли речі та з вдячністю повернули мамі ключі.

Звичайно, питання про накопичення стало дуже гостро. На мінімальний внесок нам бракувало ще пристойної суми, а винаймати квартиру і збирати було для нас дуже проблематично.

Але ми стали викручуватись, брати підробітки, економити ще сильніше. А що нам ще лишалося робити?

А нещодавно нас друзі запросили на новосілля. Вони нарешті придбали власне житло, нехай і в кредит, і звали відсвяткувати цю історичну подію.

Житло знаходилося поряд із тим будинком, де знаходилася квартира бабусі. Коли ми вже йшли з гостей, то біля бабусиного під’їзду зіткнулися із сином маминого чоловіка та його дружиною, яка знову була в положенні.

Слово за слово і я дізнаюся, що вони тут живуть, у тій квартирі, яку нібито мама здає.

– Дякую тітці Марині, врятувала, а то зараз якісь шалені ціни на оренду, – поділився зі мною мамин пасинок. Я тільки покивала, чи мені не знати, які ціни.

Додому я йшла дуже замислена. Наступного дня зателефонувала мамі з одним питанням – чому вона так зі мною вчинила. Адже я ж їй рідна дочка, вона знає, що ми збирали на житло, а вона так вчинила.

Мамина відповідь була проста – ну в них же діти та ситуація складніша. Тобто щоб мати до мене ставилася по-людськи, мені потрібно було відключити мозок і піти плодитися, не замислюючись як і на що ми житимемо. Я ж правильно розумію?

Мама заявила, що взагалі не хоче переді мною звітувати за те, як вона розпоряджається своєю квартирою. Вона вирішила допомогти людям.

– Тобі я, між іншим, теж допомагала, так що тобі нема на що ображатися, – нагадала вона мені про своє благодіяння.

Ми зробили в тій квартирі ремонт, вона нас виперла заради сімейки свого пасинка, які головою думати не вміють, обдурила, а тепер каже, що ображатися мені нема на що. Добре, я ображатись не буду.

І спілкуватися також. У неї тепер є інша дитина, за яку вона дуже переживає. Він їй навіть онуків наплодив. Тож я в цій сім’ї явно зайва.