Насамперед, треба думати про батьків, а вже потім за все інше…

Чоловік забіг у квартиру сильно збуджений, й обійняв дружину, що вийшла з кухні:

– Белла, Серебрякови запрошують нас на свою цю… як її. Загалом на десять років спільного життя.

– Та ти що? – захоплено вигукнула дружина.

– У свій новий котедж, заразом новосілля справити хочуть.

Денис та Белла працювали на одному великому підприємстві. Денис обіймав досить високу посаду, а Євген Серебряков обіймав посаду на одну сходинку вище.

– А хто там ще буде? – Почала розпитувати Белла.

– Шеф, обидва заступники. З начальників відділів тільки мене та Сергія запросили. Усі будуть із дружинами.

– Коли?

– Завтра о третій. Белла, – чоловік загадково посміхнувся, – з ночівлею.

– Так, – почала викладати дружина свій план підготовки. – Восьма година, сьогодні нічого вже не встигнемо зробити. Якщо тільки нігті.

– Завтра вранці відправляємо дітей твоїй мамі. Потім їдемо за подарунком. Весілля називається рожевим, купимо, щось рожевеньке. Потім, я в перукарню.

– Белла, Женька сказав, що краще у спортивних костюмах.

– Денисе, не кажи нісенітниці! Сама розберуся, як нам вдягатися. Ти головне свою маму попередь, що ми завтра дітей до неї привеземо.

– Давай спочатку повечеряємо! – Охолодив Денис запал своєї дружини.

– Вітю, Гено, – гукнула вона синам. – Вечеряти!

– Мамо, а куди ми завтра підемо? – Запитав старший син.

– Ви до бабусі.

– А ви?

– У нас справи. Швидко за стіл!

Старшому синові Віктору, було дев’ять. Молодшому, Гені – шість. Бабуся жила сама, і сплавляти їй онуків на вихідні було звичайною справою. Вважалося, що для бабусі це відпочинок після трудового тижня.

Після вечері Денис сів на диван та набрав номер телефону матері:

– Мамо, привіт! Як самопочуття? – Вимовив стандартні фрази.

– Добре!

– Мамо, ми завтра до тебе вранці з онуками приїдемо.

– Чекаю, – у голосі матері виразно чулася радість.

Ганна Антонівна цього суботнього ранку встала раніше. Треба і себе до ладу привести й стіл до свята накрити.

Метушню перервала музика на її мобільному телефоні. Дзвонив старший син, який жив у іншому місті:

– Доброго дня, мамо!

– Привіт, Єгоре!

– З днем ​​народження тебе, рідна!

– Дякую, синочку! – І з деяким сумом у голосі додала. – Востаннє своє п’ятдесятиріччя відзначаю. Наступного року шістдесят виповниться.

– Мамо, наступного року намагатимуся приїхати.

– Завжди на тебе чекаю!

– Мамо, з ким відзначатимеш?

– Зараз Денис із сім’єю приїде. Ось готуюся, – у голосі матері відчувалася радість.

– Гаразд, мамо! Довго розмовляти не можу. Ще раз вітаю тебе з днем ​​народження!

– Обережніше там, синку!

Вимкнула телефон і продовжила підготовку, але тут пролунав дзвінок домофона. Кинулася до передпокою:

– Хто?

– Бабуся, це ми, – пролунав голос молодшого онука.

– Заходьте, заходьте!

Відчинила двері. Зиркнувши в дзеркало, пригладила волосся.

З галасом забігли онуки, зайшли молодший син із невісткою.

– Ой, як ви рано, а я ще й приготувати нічого не встигла! – ніби вибачаючись, вимовила Ганна Антонівна.

– Мамо, нічого не треба, – винувато посміхнувся син. – Ми поспішаємо. Заберемо їх завтра. Гаразд?

І не вислухавши відповіді, обидва зникли за дверима.

Добру хвилину Ганна Антонівна дивилася на зачинені двері, поки її за руку не смикнув молодший онук.

– Бабусю, чим у тебе так смачно на кухні пахне?

– Ой, ходімо подивимося! Тільки спочатку руки помийте.

Вона годувала онуків, а в голову лізли нерадісні думки:

– Це що виходить, і Денис, і Белла забула, що в мене сьогодні день народження? Може, поспішали куди? Ну, просто привітати могли б. Адже вчора…

– Тож Денис і вчора тільки сказав, що онуків приведуть. Це я уявила, що прийдуть мене вітати. Доведеться з онуками день народження справляти.

…Коли тобі вже тридцять, а до сорока ще довго, то хочеться відпочити від повсякденних турбот, від дітей. Такий чудовий день та вечір, та й половина ночі.

Спали з дружиною на підлозі на матраці у порожній кімнаті. Вже під ранок наснилася Денису мама, яка дивилася на нього чомусь з докором.

І раптом його очі чомусь самі собою розплющилися:

– Що, що, що трапилося? – билося в голові. – Чому мені наснилася мама, така сумна? І вчора, коли ми привезли до неї онуків, спочатку була радісна, а потім спохмурніла. Чому?

І раптом, наче блискавка пронизала мозок, мимоволі вирвався крик:

– А-а-а!

– Денисе, що з тобою? – Запитала, прокинувшись, дружина.

– Белла, що ми наробили?

– Що сталося?

– У мами вчора був день народження, а ми навіть не згадали.

Дружина дивилася на скам’янілого чоловік, розуміючи, що в цьому є і її вина. Начебто, завжди пам’ятала…

– Денисе, що робити?

– Збирайся, поїхали!

– Денисе, ви куди зібралися так рано? – Запитав господар.

– Женя, вибач! Ми їдемо. У моєї мами день народження.

– Гаразд! – і раптом згадав. – Давай я вам троянд наріжу. Бачите, у нас їх скільки?

Друг швидко зробив гарний букет.

– Дякую, Женю! Ми побігли!

Вони зайшли в крамницю, купили найсмачніший торт, просто на більше грошей не залишилося.

Якомога урочистіше увійшли до квартири:

– Мамо, з днем ​​народження! – сказав син, якомога радісніше, підносячи квіти.

– Мамо, – сказала невістка. – Ти вибач нам за вчорашнє! Такий метушливий тиждень був. А вчора начальник Дениса запросив нас на новосілля.

Вони стояли перед нею, немов нашкодивші діти. Хіба серце матері не здригнеться?

– Прощаю, прощаю! – обійняла невістку, у якої на очах уже блищали сльозинки. – Проходьте! На кухню. Діти ще сплять.

– Тату, мамо, ви вже прийшли? – З кімнати вийшли сини.

– У мене сьогодні день народження, – сказала бабуся. – Зараз питимемо чай…

– Із найсмачнішим тортом, – додала мама.

Повернувшись додому, Белла взяла фломастер, підійшла до холодильника, де на магнітиках висів барвистий календар. Відзначила дні народження всіх своїх найближчих родичів.

Вона була впевнена, що тепер уже й без календаря ніколи не забуде, але вирішила, що на початку кожного року робитиме ці позначки на календарі. Нехай це буде нагадуванням того, що, насамперед, треба думати про батьків, а вже потім за все інше…