Наш з Марійкою батько поїхав кудись на заробітки, і зник, коли я навчався у п’ятому класі, а сестра – у першому. Точніше, тоді він зник із кінцями. А раніше просто їхав і зникав на кілька місяців

Наш з Марійкою батько поїхав кудись на заробітки, і зник, коли я навчався у п’ятому класі, а сестра – у першому. Точніше, тоді він зник із кінцями. А раніше просто їхав і зникав на кілька місяців.

Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. От і їздив країною то туди, то сюди. Повертався, коли і як хотів, правда завжди з грошима та подарунками. Мати терпіла, бо любила його до безпам’ятства.

– Володю, ти вже повертайся швидше, – просила вона.

– Ну, годі тобі. Не розводь мокроту. Чекай із подарунками.

Недбало цілував її, і зникав. Поки його не було, нам допомагав брат батька, дядько Микола. Мати, мабуть, подобалася йому, але він ніколи не говорив про це. Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми завжди могли на нього розраховувати.

– Ну, як ти тут, Таїсія? – Запитував дядько Микола, коли заходив до нас. – Як дрібні?

– Ура-а-а, дядько Микола прийшов! – Волав я, і біг до нього обійматися.

– Привіт, Денисе, – Микола коротко притискав мене до себе.

Як на мене, то краще б він був моїм батьком. У вихідні він возив нас з Марійкою гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона вибиралася з нами. А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку жіночу долю.

Коли я підріс, дядько Микола приніс додому гімнастичну стінку і встановив у коридорі. Батька на той час удома не було майже пів року. Я допомагав прикручувати інвентар. Марійка стояла осторонь і спостерігала за тим, як спритно дядько прилаштовує турнік, канат і кільця.

– Дядьку, а чого ти не одружишся? Ти он який рукатий. Тебе будь-яка з твоїми золотими руками відірве, – прокоментувала Марійка, не по-дитячому мудро.

Жіноча мудрість ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.

– Не подобається мені ніхто, Маріє. Сподобається – одружуся.

– А дітей тобі своїх не хочеться, чи що?

Марійка смішно розвела руки.

Дядько Микола відклав інструменти й серйозно сказав:

– Мені поки що вас вистачає. А ти що, спровадити мене намагаєшся? – примружився він.

Марійка не була недолугою.

– Я?! – широко розплющила вона очі. – Та що ти, дядьку. Я тобі завжди рада!

Увечері я запитав сестру:

– Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і не буде ходити.

– А тато подарунки привозить… – замріяно сказала сестриця. – Скоро вже приїде, мабуть.

– От дурепа. Купили тебе за подарунки. Ти знаєш, скільки це спортивне обладнання коштує, яке він нам приніс?

– А мені воно до чого? Я сукню хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по ньому лазити.

Марія цього разу на батька чекала даремно. Він не приїхав. Якось дядько Микола прийшов до нас і зачинився з мамою на кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.

– Тая, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де солодше, та м’якше.

Мама завила в голос. Прямо ось так «Ой-ой-ой-ой-ой», після чого ще довго гірко плакала.

Микола приходив до нас, як і раніше. Допомогти, полагодити, погуляти з дітьми. Якось наважився, та поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.

– Миколо, та не потрібна я тобі! Ти он який мужик гарний. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.

– Ну, мені, мабуть, видніше, хто мені потрібний, – уперто сказав він.

– А якщо він повернеться?

Коля нічого не відповів.

– Я його все одно чекатиму. Люблю його, Миколо! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти впевнений, що потрібна тобі така, – без серця.

Я навшпиньки відійшов від дверей. Матір я був готовий ляснути. Треба ж, недолуга яка! Знайшла кого любити та чекати. Тьху!

Стали жити. Марійка, та була вся у батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати на батька з подарунками немає сенсу.

А дядько Микола старався. Працював на нашу велику родину. Мама подарувала йому сина Вадика. Щастю Миколи не було ні кінця ні краю. Вони розписалися з матір’ю, і все почало входити в колію.

Я закінчив школу без трійок, і повинен був пройти в інститут на бюджет. Мати сяяла, як діамант.

– У нас у сім’ї вчений буде, га Колю?

– А що ми? Гірші за інших?

– Та припиніть ви! Який вчений, – червонів і відмахувався я. – Налийте мені краще ігристого. Спробувати.

– Ой, а ти не пробував! – Фиркала Марія, а я робив їй страшні очі.

Вадик безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл. Микола схопив його і посадив на коліна.

– Ану, синку, поводься добре. Ти ж уже не грудний!

Вадик негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі. Усі розреготалися.

– Чи у двері дзвонять? – Прислухалася Марія.

Мати відчинила і позадкувала в кімнату. У дверях намалювався батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:

– А чого ви? Гуляйте далі.

Ми мовчали. Вадик сповз із колін і пішов у бік нового дядечка. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила Вадика на руки та закрилася ним, як щитом. Дядько Микола встав і похитнувся.

– Куди? – Запитала мати не своїм голосом.

– Я… подихати мені треба.

І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і зазбирався йти за ним. А Марія за мною.

– Дочко, подивись, яке я тобі лахміття модне привіз, – запропонував батько.

На мій подив, Марія на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в коридорі й зашепотіла на вухо.

– Давай, я піду за ним. А ти краще послухай, що буде.

– Але…
– Ну, Ден! Ну, в тебе ж краще виходить підслуховувати!

Ось, а… але вона має рацію! Хоч у шпигуни йди.

Марія вибігла за Миколою, а я причаївся в коридорі, з жахом думаючи про те, що мати нарешті дочекалася. Кохання всього свого життя. Що ж тепер буде із нашою родиною?

– Таю, ти що? Чи заміж за Кольку вийшла? – хитро запитав батько.

Мати мовчала.

– Таю… ну було й було. Мало хто там де згрішив. Все. Я повернувся!

Почулася якась метушня, звук ляпаса і рев наляканого Вадика.

– Ішов би ти, Вово… на хрін звідси!

– Таю, та ти що?

– Все, я сказала! Іди! Ніхто на тебе тут не чекав!

– Брешеш! Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.

– Ну а я все сказала, – відрізала мати.

Батько вийшов за мить, побачив мене в коридорі.

– Підслухуєш? Ну, ну. Далеко підеш.

Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я сунувся в кімнату, думаючи, що мати сидить, вбивається. Але вона, заспокоювала Вадьку, поправляла зачіску та стіл одночасно. Як Юлій Цезар.

– Фух. Трохи свято нам не зіпсувало, так? – Мати посміхнулася трохи кривувато. – Ну, де вони там усі?

Вадик вже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, рухав стілець.

Я вийшов надвір. Марія з дядьком Миколою сиділи через дорогу в парку. Вона вчепилася в його руку своїми руками та поклала голову йому на плече.

Наче боялася, що коли розчепить руки, дядько кудись подінеться. Я підійшов ззаду, глянув на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився на втрачене обличчя Миколи:

– Батьку, годі тут сидіти. Пішли додому. Мамка кличе.

У Миколи затремтіли руки. Марія відразу поклала на них зверху свої долоні. Відірвала голову, подивилась на нього:

– Справді, ходімо, тату?

Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу…

Ось така зворушлива історія трапилася! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!