– Настя, твоя мама мене кинула, – голос батька в слухавці звучав мляво і хрипко

– Настя, твоя мама мене кинула, – голос батька в слухавці звучав мляво і хрипко.

Анастасія ніколи не чула його таким. Батько завжди був для неї втіленням сили та впевненості, але зараз здавалося, що говорила зовсім інша людина. І те, що він казав – це був абсурд!

Вона розгублено подивилася на чоловіка, який нервово тупцював поруч, кривляючись і нетерпляче постукуючи по зап’ястю, даючи зрозуміти, що вони спізнюються.

Вони давно планували цей похід у кіно на гучний фільм, квитки були куплені заздалегідь. Але дзвінок батька застав Анастасію біля порога, коли вони вже вибігали з дому, розуміючи, що до початку сеансу майже не залишилося часу.

– Настя, твоя мама мене кидає, – повторив батько.

Анастасія в повному здивуванні завмерла. Перше, що спало їй на думку – хтось помилився номером. Це не може бути батько! Його голос ніколи не звучав так надламано. І тим більше те, що він каже…

– Я нічого не розумію, тату. Куди вона йде?

– До іншого чоловіка. Вона зараз зібрала речі. Він чекає на неї в машині.

– Це якась маячня, – прошепотіла Анастасія. – Не може бути, щоб мама так вчинила. Тату, я зараз приїду.

Вона повільно опустила слухавку, і подивилася на чоловіка.

– Мама зібрала речі, та пішла від батька.

Чоловік Анастасії мовчки витріщив очі.

– Сама нічого не розумію, але треба їхати до тата.

– Ну ось і сходили у кіно, – видихнув молодий чоловік. – Якось не віриться. Твої батьки живуть душа в душу. Їхнім стосункам можна лише позаздрити. Гаразд, якщо вже кіно скасовується, поїхали, довезу тебе.

У машині Анастасія знову намагалася додзвонитися до мами. Абонент був недоступний. Дівчина вже не знала, що й думати. Її чоловік мав рацію.

Батьки завжди жили добре, і не лише у матеріальному плані. Вони розуміли одне одного з півслова, начебто були двома половинами одного цілого. У дитинстві Анастасія завжди хотіла одружитися так, щоб у неї було, як у тата з мамою, таке ж повне порозуміння.

Двоповерховий батьківський котедж зустрів Настю абсолютною тишею, і навстіж відчиненими дверима.

У широкім, завжди ідеально чистім передпокої, зараз валялися шматки бруду від взуття, і випущений мамин шарф. Розкрита шухляда для взуття зяяла порожніми місцями. Там залишилося лише чоловіче взуття.

Анастасія увійшла в будинок сама. Чоловіка вона попросила посидіти в машині. Тато телефоном розмовляв так дивно. Можливо, він не захоче виливати душу при зяті.

Батько сидів на кухні за майже порожнім столом. На столі стояла лише половина пляшки, та порожня чарка. І це тато, який вживав завжди тільки елітні напої, і робив це на великі свята, або, коли приходили гості.

Олександр Сергійович виглядав втраченим і сидів, дивлячись на одну точку. Він навіть не помітив, що увійшла дочка. А коли вона сіла навпроти нього, глянув порожніми очима.

– Тату, поясни до ладу, що у вас трапилося? Поки їхала сюди, я кілька разів дзвонила мамі. Чому вона недоступна?

– Вона вимкнула телефон. Сказала, що не хоче нічого пояснювати. З тобою обіцяла поговорити пізніше. Я не розумію. Ні, не розумію, – чоловік похитав акуратно постриженою головою. – Як таке могло статися? Навіть передумов жодних не було.

– Ти кажеш, вона знайшла собі іншого чоловіка? Таке не відбувається одним днем. Ви понад тридцять років разом. Майже не сварилися, завжди підтримували одне одного. Можливо, це якийсь розіграш?

Анастасія говорила і сама не вірила у свої слова. Такі розіграші не в стилі її мами, серйозної жінки, яка працювала лікарем-гастроентерологом.

– Який розіграш, Настя? – зітхнув Олександр Сергійович. – Твоя мати зібрала всі свої речі. Сказала, що більше ні на що не претендує. Ні будинок, ні машина, ні гроші їй не потрібні. Вона йде до людини, яку покохала.

Я трохи скандалив. Намагався виривати у неї валізу. Вискочив до машини, хотів покарати того, до кого вона вирішила піти. І не зміг. Коли побачив хто це, зовсім розгубився. Я його знаю.

Це хірург із лікарні, де твоя мама працює. Я познайомився з ним, коли забирав її з корпоративу. Але, Анастасія, річ у тому, що цей хірург зовсім молодий. Він, як мінімум, на двадцять років молодший за нас з твоєю мамою.

– Не може бути! – скрикнула Анастасія. – Мало того, що мама пішла, то ще й до такого молодого! Ні, тут щось нечисте. Ти давай не розкисай. Я завтра поїду в лікарню, і все з’ясую. Ти що, пити зібрався?

– Я? Пити? – Олександр Сергійович глянув на пляшку, та відсунув її убік. – Я просто не знав, що робити, як поводитись у подібних ситуаціях.

– Пити мені не можна, мені зранку працювати. Ти не подумай нічого, але чи не могли б ви з чоловіком сьогодні побути зі мною? Щось, якось хріново мені.

Чоловік потер груди.

– Сумно, і незвично бути одному. Коли мені було так погано, я завжди поспішав до Каті, поділитися з нею своїми негараздами.

– Вдвох, здавалося, все можна подолати. Мені й зараз постійно хочеться покликати Катю із сусідньої кімнати. Ніяк у голові не вкладається, що її немає.

– Все, тату, не питання. Зараз піду, покличу чоловіка. Він у машині сидить. Приготую тобі вечерю, разом поїмо. Може, навіть ночувати в тебе залишимось.

– А завтра, як я тобі вже й сказала, я зранку поїду в лікарню. Це все дурниця якась. Я з’ясую у мами, що насправді відбувається.

Анастасія варила манти, які знайшла у морозилці, та спостерігала, як її чоловік намагається розмовами про роботу відволікти Олександра Сергійовича.

Батько відповідав не до речі. Ніяк не міг вийти зі стану заціпеніння, у якому знайшла його Настя. І це Олександр Сергійович!

Директор машинобудівного заводу, сильна і впевнена в собі людина, яку ніколи й ніщо не могло «вибити з сідла». Чоловік з легкістю долав усі негаразди, кермував величезним заводом і вселяв повагу всім своїм підлеглим.

Виявляється, у нього так легко виходило, бо за спиною був надійний тил у вигляді дружини. Катерина Олександрівна була в курсі всього, могла підтримати, дати пораду.

І, напевно, була тією самою шиєю, яка крутить головою. Анастасія ніколи не уявляла маму без тата, а тата без мами. Вони для неї були єдиним цілим.

Нещодавно на заводі Олександра Сергійовича сталася велика надзвичайна подія, в результаті якої не стало людини.

У ході розгляду з’ясувалося, що робітник прийшов на зміну у нетверезому стані, та порушив техніку безпеки. Нічиєї провини, окрім потерпілого, не виявили, але Олександр Сергійович, бувши директором заводу, дуже переживав.

Напевно, тоді Анастасія бачила у тата очі, на кшталт цих, які дивляться з його обличчя зараз. Порожні, загублені очі. Але на той момент поруч була дружина.

Вона могла швидко привести чоловіка до тями. Хто, як не вона, міг би знайти потрібні слова? Анастасія таких слів не знала і розуміла, що підтримки, яку надавала батькові мама, вона ніколи надати не зможе. Ніхто не зможе!

На ранок дівчина, як і обіцяла, поїхала в лікарню, де працювала мати. На той час телефон Катерини Олександрівни увімкнувся, і дівчина змогла їй додзвонитися.

– Мамо, спустись до реєстратури. Я на тебе тут чекаю.

Катерина Олександрівна прибігла похапцем. Виглядала вона, як завжди. Ні краплі збентеження на обличчі.

– Настя, я знаю, навіщо ти прийшла, – схопила вона дочку за руку і відвела від людей. – Ти хочеш запитати, що відбувається, а мені нема чого тобі сказати, крім того, що ти вже знаєш, мабуть. Я покохала іншого чоловіка, і пішла до нього. Так буває, дочко.

– Мамо, який це чоловік? Папа сказав, що він у сини тобі годиться.

– Можливо, й так. Мишко молодший за мене на двадцять один рік. Проте, у нас почуття. Вибач, Настя, на мене чекають пацієнти. Мені треба бігти.

Мама пішла працювати, а Анастасія ніяк не могла заспокоїтись, прийняти те, що почула. Замість піти з лікарні, вона пішла розшукувати молодого хірурга Михайла. Знайти його було не важко.

Чоловік був в операційній. Анастасії довелося зачекати. Коли Михайло дізнався, хто на нього чекає, він вийшов до неї з посмішкою.

Дівчині захотілося стерти цю зухвалу посмішку з гарного обличчя молодого хірурга. Він дивився прямо на неї, не відводячи погляду.

– Анастасія, якщо не помиляюся? Не проти, якщо буду на «ти»? Ти щось хотіла дізнатися?

– Звісно, ​​я не проти. Ми можемо розмовляти на «ти», ми ж майже ровесники, – уїдливо сказала Настя. – Одного не можу зрозуміти, що тобі потрібно від моєї мами?

Михайло перестав усміхатися, й осудливо глянув на Настю.

– Ось у цьому твоя велика помилка. Ти недооцінюєш свою маму. Ти й твій батько. Вона золота людина, яка завжди допоможе, і не кине у скрутну хвилину.

– Це я знаю, що моя мама така. Але не про це зараз йдеться. Що саме тобі від неї треба? Навіщо морочиш їй голову?

– З чого ти це взяла? – підняв чорну брову хірург. – Я нікому голову не морочу. Ми з Катею покохали одне одного, та вирішили жити разом. У наш час нікого не здивуєш різницею у віці, а твоя мама чудово виглядає.

Анастасія хотіла побачити Михайла, щоб присоромити. Але важко було вивести з рівноваги цю людину. Важко, якщо сказати неможливо. Принаймні, у неї не вийшло. Михайло залишився коректним, дуже впевненим у собі, та незворушним.

“Як тато”, – подумала Настя. «Як тато до цієї події. А тата шкода, дуже шкода. Він такого не заслужив. Інакше, як «ніж у спину», вчинок матері не назвеш.

Так вважала Настя, і намагалася більше часу проводити з татом. Вона не знала, де живе мати зі своїм молодим хірургом, і не дзвонила їй сама.

Коли мама дзвонила, дівчина відповідала сухо. Давала зрозуміти, що сердиться і не збирається прощати, та розпочинати спілкування з новою родиною мами. Минув місяць.

На вигляд Олександр Сергійович був такий самий, як раніше. Єдине – великий, широкоплечий чоловік, можливо, тепер був не такий широкий у плечах.

Ці плечі трохи згорбилися, наче від тяжкості, а очі дивилися тужливо, крізь співрозмовника. За цю порожнечу в очах батька, Анастасія часом починала ненавидіти свою матір. Хоч і любила…

Вона розривалася між батьками. Мамина порада і підтримка дівчині теж були необхідна. Але варто було Анастасії тільки уявити, що вона побачиться з матір’ю, а та буде поруч із цим нахабним Михайлом, дівчину всю коробило. До такого вона не була готова, і ніколи не буде готова!

Якось увечері до Анастасії приїхала тітка Віра, рідна мамина сестра. З тіткою Вірою вони були досить близькі. Щоправда, не спілкувалися вже давно.

Напевно, з моменту, як мама пішла. Тітка Віра була жінкою енергійною, і не збиралася ходити «кругом, та навколо». Опустивши свою об’ємну п’яту точку в крісло, жінка спитала:

– Ну, як там твій татусь поживає? У нього все чудово, я гадаю?

Анастасія почала злитися.

– Тьотю Віро, а чому таким тоном? Що це ще за татусь? Мама пішла від тата до молодого хлопця, а ти ще й негативиш у його бік.

– Якщо тобі цікаво – тато тримається. Так, йому боляче, самотньо, але він тримається. Він сильна людина, і зможе пережити такий удар.

– У сенсі, самотньо? – насупила свої густі брови Віра. – Твій батько що, досі один?

– А з ким йому ще бути? – сердито говорила Настя. – На відміну від мами, він не може так легко змінювати партнерів. Він прожив з нею понад тридцять років, і любив тільки її.

– Тоді я взагалі нічого не розумію, – задумливо підвела очі до стелі Віра. – Може, Катя помилилась?

– У чому вона помилилася? – спитала Анастасія, і серце дівчини забилося частіше.

Все-таки тут є якась таємниця! Не просто так мама зірвалася від людини, яку любила стільки років. Анастасія дивилася на тітку, розуміючи, що не випустить її з квартири, поки не дізнається те, про що випадково мало не проговорилася жінка.

Віра це теж зрозуміла, з погляду племінниці. Шумно випустила з грудей повітря, ніби наважуючись.
– Ну гаразд, я розповім тобі, хоча Катя мені язик висмикне. Вона пішла не просто так.

У твого батька є друга родина, та двоє дітей. Катя дізналася про це абсолютно випадково. Якось увечері до твого батька заглянув майстер заводу. Вони сиділи на кухні, випивали начебто.

Пізно вже було, і Катя лягла спати. Чого вона встала, води попити, чи ще з якихось справ, цього вона мені не говорила. Розповідала лише, що випадково почула уривок розмови.

Твій батько казав, що дуже винний, але дітей покинути не може. Казав, що доведеться розповісти все Каті, доки вона не впізнала сама. Сестра казала, що коли вона почула ці слова чоловіка, її ніби обухом по голові вдарили.

Все подружнє життя розсипалося на шматочки. У чоловіка двоє дітей! Значить, щонайменше, кілька років він її обманює! Вона не могла повірити. Вирішила покопатись у телефоні в Олександра.

Повинні бути там якісь докази. Вони знайшлися одразу. Щомісяця твій батько переказував велику суму грошей за номером телефону. Катя не полінувалась, дізналася, чий це телефон.

Номер належав молодій, самотній жінці із двома дітьми. Все стало на свої місця. Найбільше у світі Катя не хотіла бути покинутою. Тому вона й пішла сама. Пішла, поки твій батько не завдав їй ще більшого болю.

У Анастасії поки що не лягало в голові те, що сказала їй тітка. Вона все ще злилася на маму.

– Зауваж, тітко Вір, вона не просто пішла, а пішла до молодого чоловіка. Отже, теж був запасний аеродром. В один день такі речі не відбуваються.

– Насте, та ти дурненька, чи що, зовсім? Ти мене зараз слухала? Це все спектакль. Катя у мене живе весь цей час. А колега по роботі, ну цей хірург, вирішив їй просто підіграти.

– Вона попросила, а він погодився. Що незрозумілого? Найбільше на світі Катя не хотіла бути нещасною, покинутою дружиною.

– Та нісенітниця якась, тітко Вір, – скрикнула Настя. – Якби у тата була друга родина, хіба б жив він і досі один? А він живе і страждає при цьому. Це я набрехала тобі, що він тримається. Батьку дуже погано.

– А ти думаєш Каті легко? Адже вона Сашка більше, ніж себе любила. Та що я тобі пояснюю? Ти й так знаєш. Я до тебе тому прийшла. Думала вмовити тебе бути лагіднішою з мамою. Їй і так погано, а тут ще ти гарчиш.

– Знаєш що, тітко Віро, я прямо зараз поїду до тата і все з’ясую. Я дізнаюся, що це за друга сім’я та діти.

– Ну, мабуть, час, – видихнула Віра. – Катя на мене образиться, звичайно, але настав час. Їдь, Настя.

Олександр Сергійович збентежено дивився на дочку, і ніяк не міг збагнути, в чому вона намагається його дорікнути.

– Яка сім’я, які діти, Насте? Про що ти взагалі? Я завжди був вірний твоїй матері. Немає в мене нікого більше, і ніколи не було. Ти хочеш мені сказати, що Катя щось надумала і тому пішла до молодого хлопця?

– Та в тому-то й справа, тату, що ні до якого хлопця вона не йшла. Мама у тітки Віри живе. Вона все набрехала, і намовила колегу підіграти їй.

– Якось увечері вона почула твою розмову з майстром заводу. Ти говорив про дітей, що мусиш їм допомагати, що не можеш обманювати дружину.

– Боже мій, – чоловік різко схопився за голову, явно вражений. – Я вже й забув про ту розмову. Насте, це не мої діти. Це діти робітника, який віддав своє життя у нас на заводі.

– У нього залишилася вдова, та двоє маленьких дітлахів. Я знаю, що моєї провини в тій аварії не було, але просто не міг залишити їх без допомоги.

– Кожен місяць я переказував вдові гроші зі своїх власних коштів. Ось про що я тоді казав. Про те, що відчуваю провину, що я приховую це від Каті. Я збирався їй розповісти.

– Як вона могла так це зрозуміти? Насте, ти серйозно? Катя весь цей час жила у своєї сестри? У неї немає нікого?

– Я завжди знав, глибоко в душі, що моя Катюша не могла зрадити мене. Вона не могла так просто піти. Я мушу поїхати до неї прямо зараз!

Минуло пів року. Анастасія із чоловіком зібралися відзначити річницю весілля у ресторані. Урочистість була скромною, на святі були присутні лише близькі, друзі, та рідні.

Перший тост сказав Олександр Сергійович. Він підвівся, тримаючи в руках келих ігристого, поправив піджак і оглянув гостей.

Настя дивилася на батька із захопленням: яким же він завжди був статним і сильним! Але тепер вона знала, що за цією силою стояла підтримка мами – її тендітного плеча, яке завжди було поряд. Батько з любов’ю глянув на Катю перед тим, як почати говорити.

– Думаю, багато хто з вас знає про непорозуміння, яке сталося між нами з Катею пів року тому, і до чого це призвело.

– Все життя ми ділилися один з одним найпотаємнішим, і я завжди вірив, що наша сім’я – це фортеця. Але одного разу я вирішив приховати щось незначне, і це мало не зруйнувало нас.

– Навіть найменша таємниця може стати катастрофою. Тому я хочу сказати: Насте, любіть один одного, і ніколи нічого не приховуйте.

– Ваша близька людина може не погодитися з вами, може сперечатися, але вона має знати правду! Сім’я не терпить таємниць! Ви з цим згодні?