Настя вже підходила до кафе, коли почула знайомі голоси. Від змісту розмови вон остовпіла

Настя вже наближалася до кафе, коли почула знайомі голоси.

– Та ну його, цей ювілей, – м’яким голосом буркнув Женя, нахилившись до вуха її найкращої подруги Лілі.

– Ходімо до мене. Або до тебе. Адже Настя не повернеться… – він усміхнувся, задоволений собою.

– Звісно… – сказала Ліля, але в її голосі чулися сумніви. – Зараз до тебе, а потім, коли вона повернеться, що? У вікно мені стрибати?

– Ну, навіщо ж у вікно, – впевнено відповів Женя, притягуючи її за талію. – Якщо ти погодишся, я Насті вкажу на двері.

Настя не стала чекати на продовження. Ліля завжди була легковажною, але Женя… Три роки разом. Рік, з яких вона живе з ним у його квартирі, купленій в іпотеку.

Він робить там ремонт, усі гроші йдуть туди. А побут – на ній. Вона щиро вірила, що їхнє майбутнє разом – справа вирішена, що весілля – просто формальність.

Але зараз все звалилося.

Не було ні майбутнього, ні родини. Вона – лише зручний варіант для нього. На якийсь час.

Пів року тому не стало її мами. Тоді Женя вразив її своєю холодністю. Він не приїхав на похорон, не допоміг з організацією. Тільки сказав:

– Продай щось. Ти знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, рідня в борг дасть. А коли будинок продаси, розрахуєшся.

Він сказав саме так: “розрахуєшся”. Начебто вони чужі.

Ці слова тоді боляче різонули, але Настя вирішила, що він просто невдало висловився. Женя завжди був небалакучий. Вона навіть вважала це за плюс.

– Він не базікає, не зрадить, не скривдить, – казала подругам.

– Для зради треба вміти вмовляти, – жартувала вона. Подруги сміялися. У тому числі й Ліля.

Нині у грудях росла паніка. Настя різко махнула рукою, щоб зупинити таксі. Машина зупинилася, і вона швидко залізла всередину, ніби за нею хтось гнався. Плеснула по плечу водія:

– Швидше, будь ласка.

Вона ще не встигла від’їхати, як телефон засвітився. Дзвонив Женя.

– Ти де? Я тут один, як дурень, про тебе всі питають. Ти мусила вже приїхати. Щось сталося?

Настя вимкнула телефон. А потім, не роздумуючи, викинула його у вікно. І розплакалася.

Плакала довго, гірко, схлипуючи, як дитина, у якої відібрали улюблену іграшку.

Весь цей час машина їхала вперед. Поступово Настя прийшла до тями й раптом усвідомила, що не говорила водієві адресу.

– Ми куди їдемо? – обережно спитала вона.

– Додому, – відповів водій.

Настя помітила, що машина мчить по дорозі.

– Куди додому?

– Тобі назвати адресу? – голос водія пролунав грубо та відсторонено.

У Насті перехопило подих.

– Негайно зупиніть! – Закричала вона.

– Серед поля? – водій усміхнувся. – Що ти тут робитимеш?

– Я… я зараз в поліцію подзвоню, – випалила вона перше, що спало на думку. І відразу згадала, що викинула телефон.

Страх скував. Вона не помітила, як розповіла незнайомцю про весь свій біль. Він знав, що її ніхто не чекає. Кине зараз десь у лісі, і ніхто навіть не шукатиме.

Настя хотіла вистрибнути на ходу. Намагалася смикнути за ручку дверей, але в темряві не змогла її знайти.

Тремтячі пальці ослабли, плечі опустилися. Вона приречено заплакала, тільки тепер тихо. Хай буде, що буде. Мабуть, так їй судилося.

Машина різко загальмувала. Водій мовчки підійшов до дверей.

– Виходь.

– Не піду, – раптом усередині спалахнуло бажання жити. Вона не здасться так просто.

– Не гальмуй, Настя, – голос пролунав спокійніше. – Ми приїхали.

Вона підвела голову і нарешті подивилася на водія.

– Сергій? – Видихнула вона, вражена.

– А ти думала хто? – з усмішкою глянув на неї чоловік.

Перед нею стояв її однокласник Сергій. Той самий, який багато років тому зник із її життя, виїхавши після школи. Говорили, що він зробив кар’єру, але подробиць вона не знала.

– Ти… таксист? – недовірливо спитала вона.

Сергій розсміявся тим рідним сміхом, який вона пам’ятала ще з дитинства.

– Який таксист?

– Тоді чому ти мене підвіз?

– Та ти так махала руками, що я подумав, що зараз під колеса кинешся.

Настя хотіла щось сказати, але не знайшла слів.

– Я все знаю, – Сергій раптом обійняв її за плечі. – Дуже корисна подорож. Ніколи не бачив тебе такою відвертою.

Настя вперше за вечір усміхнулася. На душі стало легко та спокійно. Вона стояла перед батьківським будинком.

– А я ж через тебе сюди приїхав, – тихо сказав він, перебираючи її маленькі пальці своєю великою рукою. – Як добре, що ти не одружилася з ним. І у нас є шанс бути щасливими разом.

Настя тихо уткнулася йому в плече, і заплакала. Але це вже були не сльози розпачу, та безвиході. Це були сльози очищення від минулого, та радощів за майбутнє. Поряд з Сергієм вона обов’язково буде щасливою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.