– Навіщо матері дві кімнати? Їй уже шістдесят п’ять. Гостей вона навряд чи прийматиме, а з тітками – своїми сестрами – вона і на кухні може попити чай. – Чесно кажучи, однокімнатної квартири матері – за очі та за вуха вистачить

Лідія Олексіївна знала, навіщо до неї прийшли син та дочка. Ця тема промайнула в словах Микити ще тиждень тому, коли вся сім’я зібралася, щоб відзначити день народження Софійки – молодшої онуки Лідії Олексіївни.

Микита та Оля тільки-но прийшли й ще не встигли розпочати розмову, як у двері подзвонили. Зазирнула сусідка.

– Ой, Лідочко, я не вчасно. У тебе гості, – зніяковіла жінка похилого віку.

– Це свої, Ніно, – відповіла Лідія Олексіївна. – Що в тебе сталося?

– Щось у мене швейна машинка знову застрайкувала – так все заплуталося, що шпульку витягнути не можу. Але я пізніше загляну, вибач, – відповіла та.

– Нічого, я зараз гляну – це недовго, – сказала Лідія Олексіївна.

Вона повернулася до кімнати, й звернулася до Микити та Ольги:

– Я на п’ять хвилин до сусідки, а ви проходите на кухню – я чайник уже поставила. Оленько, погосподарюй.

Лідія Олексіївна швидко розібралася із проблемою та поспішила додому. Але, опинившись у передпокої, зупинилася, бо почула те, що її вразило.

– Оль, я вже все вивчив, – говорив Микита, – цю квартиру можна продати щонайменше за три мільйони, а в тій дірі, куди мати збирається переїхати, така сама двокімнатна коштує близько мільйона.

– І ти хочеш попросити, щоб мама віддала нам цю різницю? По мільйону на кожного? – Запитала його сестра.

– Звісно, ​​нам. А кому ще? І не по мільйону, а по мільйон двісті, – відповів Микита.

– Звідки вона їх візьме? – поцікавилася Ольга.

– Я ж тобі сказав, що вивчив питання! Навіщо матері дві кімнати? Їй уже шістдесят п’ять. Гостей вона навряд чи прийматиме, а з тітками – своїми сестрами – вона і на кухні може попити чай.

– Чесно кажучи, однокімнатної квартири матері – за очі та за вуха вистачить. А нормальну однокімнатну, причому з ремонтом, там можна і за шістсот тисяч купити.

– Це я ще дивився, щоб не на околиці, а ближче до центру, у відносно новому будинку, щоб магазини та поліклініка поряд були, – пояснив їй брат.

– Не знаю, а може, мама не погодиться? – Спробувала заперечити Ольга

– Чому? Я взагалі проти цієї ідеї – щоб вона переїжджала. Але коли вже її так у рідні пенати потягнуло, хай і для нас щось гарне зробить.

Лідія Олексіївна справді останнім часом задумалася про повернення до рідного міста. Коли вони приїхали сюди на Київщину, їй було вже сорок п’ять.

У такому віці подруг не заведеш. Було в неї кілька приятельок, але це зовсім не те, коли люди дружать із молодості.

Вона тоді не хотіла переїжджати – звільнятися, зривати дітей зі школи та їхати у зовсім незнайоме місто. Але чоловікові запропонували добру посаду на одному із заводів, і вона погодилася.

Так і минуло двадцять років: сім’я, робота, рідкісні візити до рідного міста. А два роки тому чоловіка зненацька не стало.

У сина та доньки були вже свої сім’ї, своє життя, і Лідія Олексіївна відчула себе наче у вакуумі. А коли вийшла на пенсію, стало зовсім самотньо, і вона задумалася про переїзд, тим більше, що сестри її звали.

Лідія Олексіївна не стала чекати, що відповість дочка. Вона голосно грюкнула дверима, ніби щойно прийшла.

Микита та Ольга були на кухні. Дочка вже розлила чай по кухлях і розрізала шарлотку, яку мати спекла до їхнього приходу.

– Мамо, ти точно вирішила переїжджати? – Запитала у неї Ольга.

– Так. Тепер, коли немає вашого батька, мене тут нічого не тримає. За двадцять років це місце так і не стало для мене рідним.

– Як нічого не тримає? А ми? А онуки? – Здивувалася дочка.

– Олю, у вас своє життя, свої турботи. Я не хочу вам заважати. Ваші діти підросли, нянька їм уже не потрібна. Що ж мені – сидіти на лавочці з такими ж, як я, пенсіонерками, та з паличкою по парку гуляти?

– Комусь це цікаво. Мені ні. Що лишається? Книги та телевізор? А там у мене сестри, багато знайомих. Неподалік міста, у селі, будинок батьківський, куди вся родина на літо приїжджає.

– Знаєте, мені вже сниться, що я до рідного міста приїхала, йду вулицею, а назустріч мені люди – і ніби всі вони мені знайомі.

– Добре, мамо, а з квартирою що? – Перевів розмову в практичну площину Микита.

– А що? Цю продам, а там нову куплю, – відповіла мати.

– Може, тобі допомогти із продажем квартири? – Запитав син.

– А я через агенцію продаватиму. Оголошення вже розмістили. Тож я потроху почну збиратися.

– Мамо, я ж не просто так тобі допомогу пропоную. Нині кругом повно шахраїв. Можна і без грошей, і без квартири залишитися.

– Не хвилюйся. З продажем мені Ліза Колесова допоможе – дружина дядька Жені, татового заступника, – пам’ятаєш її?

У неї своя агенція. А там теж у Наташі є надійний рієлтор – вони нещодавно Павлу купували квартиру, – пояснила Лідія Олексіївна.

– І за скільки ти збираєшся цю квартиру продавати? – Запитав Микита.

– Ліза сказала, що три мільйони – нормальна ціна. Але можна спочатку поставити трохи більше. Я сама на сайтах нерухомості дивилася – все так і є.

– А там квартири дешевші, – сказала Ольга.

– Так. Така сама, як наша, коштує у межах двох.

– Мамо, у нас з Ольгою до тебе прохання: ти не могла б після продажу цієї квартири дати нам хоча б по мільйону? – Запитав Микита.

– По мільйону? Але ж тоді мені не вистачить на квартиру.

– Чому не вистачить? Адже можна купити щось трохи менше, наприклад, однокімнатну, – запропонував син.

– В однокімнатній мені буде незручно, – відповіла Лідія Олексіївна. – Мені потрібні дві кімнати: спальня та вітальня.

– Деякі сім’ї втрьох живуть в однокімнатних, – заперечив син.

– Так, ті, хто не має можливості купити більшу квартиру. А в мене така можливість є, і я не розумію, чому я повинна від неї відмовлятися. Мені хотілося б жити у комфорті.

– Мамо, просто це було б справедливо стосовно нас з Ольгою. Все-таки це сімейна квартира.

– Микито, я ніяк не очікувала, що доведеться говорити про це, але згадаймо, що за заповітом батька ви отримали все, що вам належало.

– Він вас не скривдив. Єдине, що дісталося мені – це квартира. А тепер ти вимагаєш, щоб я і її з вами розділила?

– Микита не зовсім правильно висловився, – вирішила допомогти братові Ольга. – Він мав на увазі, що ти можеш допомогти нам, якщо в тебе залишаться гроші.

– У нього іпотека, ми з Іллею хочемо купити дачу. Нехай не по мільйону, а хоч би по п’ятсот тисяч – це вже допомогло б нам.

– Навіть, якщо ти купиш квартиру за два мільйони, як плануєш, у тебе все одно ще залишиться мільйон. Ми про це говоримо.

– Так, лишиться. Але він буде мені потрібний. По-перше, на переїзд. По-друге, на ремонт. По-третє, на облаштування на новому місці – адже мені доведеться купувати щось з меблів і техніки.

– А те, що залишиться – це моя подушка безпеки про всяк випадок – адже я не молодію. Не хочу у разі хвороби створювати вам та іншим родичам проблеми.

– Тобто нам ти нічого не даси? – Запитав син.

– Микито, я взагалі здивована, що ви цю розмову затіяли. Тобі тридцять сім, Ользі – тридцять чотири. У вас в обох вища освіта, ви й ваше подружжя працюєте.

– Так, тобі ще кілька років доведеться платити іпотеку. Але ж ви не бідуєте. Якби я не наважилася на переїзд і не стала продавати квартиру, ви якось би обійшлися? Чи у вас був план переселити мене кудись у квартиру простіше?

– Ні. Мамо, вибач, що ми затіяли цю розмову, – сказала Ольга. – Просто ми подумали…

– Ви подумали, що мама, яка завжди вам допомагала, не відмовить і цього разу, – сказала Лідія Олексіївна.

– І я б не відмовила, якби ви справді потребували. Але я думаю, що ви справитеся самі: Микита виплатить іпотеку, ви з Іллею накопичите на дачу, і все у вас буде добре.

Лідія Олексіївна зробила все так, як запланувала: продала квартиру, переїхала до рідного міста. Там купила собі нову квартиру неподалік того місця, де вони з чоловіком і дітьми жили раніше.

Родичі допомогли їй облаштуватись та зробити ремонт. І тепер, прокидаючись вранці, Лідія Олексіївна почувала себе по-справжньому вдома.

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.