– Навіщо тобі дві кімнати? Ти, може, так і проживеш усе життя одна! – Заявила мати

– Навіщо тобі дві кімнати? Ти, може, так і проживеш усе життя одна! – Заявила мати.

– Чому це одна?! – обурилася Олеся. – Та в мене…

Олеся затнулася на півслові. Вона подумала про те, що не варто матері та сестрі знати про її роман, який тривав лише три місяці. Вона побоялася злякати своє тендітне щастя.

– Ось уже в кого недобре око, миттю все зруйнують, – пробурмотіла Олеся, коли зачинили вхідні двері за вкрай ображеною матір’ю.

– Обговорюйте тепер скільки завгодно, мене та мій «злий, безсердечний вчинок» зі своєю ненаглядною Ірочкою! Мені від цього ні жарко, ні холодно.

– Батьки наші розлучилися давним-давно, мені тоді було дванадцять, а сестрі десять років, – розповідала Олеся своєму молодому чоловікові Єгорові. Тому самому, про якого вона не розповідала матері.

– Причини розлучення я не знаю, мати ніколи з нами це не обговорювала, всі розмови про батька припиняла на корені. Але батько бачився з нами.

– Точніше, лише зі мною. Так повелося ще до розлучення, що ми з ним дружили. Я більше любила батька, а Іра – матір.

– Ось і потім я з батьком бачилася, а Іра навідріз відмовлялася. Мати їй щось наговорила, мабуть, не знаю, та й не цікаво мені це було.

– Мабуть, вони злилися на тебе, що ти з татком товаришуєш, – припустив Єгор.

– Вгадав, – усміхнулася Олеся. – Ще і як злилися! Постійно мене підколювали, і так, щоб болючіше.

– Адже тато мене чомусь не брав до себе жити, хоч жив один, казав, що дівчаткам потрібна мати, дівчата мають з матір’ю жити.

– Що, мовляв, він не зможе мені дати те, що дасть мати. І мати з Іркою з мене сміялися, що тато хріново мене любить, раз жити до себе не бере.

– А взагалі, житлоплощі у нього своєї не було, не знаю чому, жив після розлучення на орендованій квартирі.

– Хоча гроші в нього були, заробляв він добре, але багато витрачав на нас із сестрою. І, знаєш… Він нас ніяк не поділяв. Грошей давав однаково і подарунки дарував рівноцінні та дуже щедрі.

– Мабуть, у нього був ангельський терпець. І загострене почуття справедливості, – сказав Єгор.

– Я його дуже любила, – сумно промовила Олеся. – Коли я закінчила школу, вступила в інститут і жила в гуртожитку, тато мені допомагав грошима, я ні в чому не знала проблем.

– Але за роки навчання я зрозуміла, що повертатися додому до матері та сестри категорично не хочу.

– А сестра? Вступила кудись? – спитав Єгор.

– В інститут вона не пішла, не захотіла. І в коледж не пішла. Відучилася на курсах перукаря та влаштувалася на роботу.

– Вона все дитинство мріяла перукарем бути, всіх ляльок своїх стригла, навіть м’яким іграшкам зачіски робила, – хихикнула Олеся.

– Пам’ятаю, тато пропонував їй оплатити освіту, ладен був навіть узяти кредит на цю мету, але вона не захотіла.

– А мати мені потім постійно Ірку в приклад ставила, що, мовляв, Іра ні в кого на шиї не сиділа, сама заробляти почала відразу ж.

– Типу я сиділа! Роки мого навчання на бюджеті мені в докір ставила, хоча й пальцем для мене не поворухнула, батько мене утримував.

– За бажання, коміром навиворіт можна вивернути все, що завгодно, пересмикнути факти, – сумно промовив Єгор.

– Вона цим постійно займалася, і досі займається, – махнула рукою Олеся. – А мого батька не стало. Дуже рано пішов, раптово.

– Я ще тільки інститут закінчила і на роботу влаштувалася. Спадщини ніякої після нього не залишилося. Нічого не нажив.

Олеся, як і збиралася, не повернулася додому. Орендувала у трикімнатній квартирі кімнату, яку здавала самотня бабуся, та почала жити окремо. І старанно накопичувати гроші.

Втрата батька дуже потрясла дівчину і вибила з колії. Коли його не стало, вона особливо гостро відчула, що в неї більше немає рідні, адже батько її серйозно підтримував і морально, і матеріально.

І ще Олеся зрозуміла, що треба придбати власне житло, щоб ні від кого не залежати й твердо стояти на ногах.

– Я працювала як навіжена, – розповідала Олеся Єгорові. – Окрім основної роботи, я постійно шукала підробітки. Гроші збиралися вкрай повільно, і я почала економити на всьому.

– Навіть та бабуся, в якої я винаймала кімнату, мене шкодувала. Адже вона жила там же, зі мною. Бачила, як я щодня варю собі перловку та ячну крупу, і хитала головою.

– Вона й сама не від гарного життя здавала мені кімнату. Але, знаєш, харчуватись можна дуже дешево.

– Перловкою? – Усміхнувся Єгор.

– Перловкою. І іншими крупами, дешеві овочі купувати. Морква, буряки, капуста, – все це не дорого, можна жити.

– Виживати, – поправив Єгор Олесю. – А м’ясо? Впаде гемоглобін, лікуватися дорожче вийде.

– Ну от якось не впав. Словом, накопичила я на перший внесок і переїхала до своєї квартири, взяла іпотеку, – гордо сказала Олеся. – Вигризла я собі незалежність.

– Ти мій гризун, – усміхнувся Єгор і, притягнувши до себе Олесю, поцілував. – Мишка. Або білочка.

– Білка трудівниця, – засміялася Олеся. – Так мене тато називав за мій діяльний характер.

За ці роки, поки Олеся збирала гроші, Іра вже мала чоловіка та двох дітей. Жили вони у кімнаті у гуртожитку.

– З матір’ю вони не вжилися, – хмикнувши, промовила Олеся. – Зять там виявився з гонором. Лаялися, сварилися і зрештою роз’їхалися.

– А та кімната в гуртожитку, як я зрозуміла, Іриному чоловікові належить. Але там тісно, ​​та ще й із двома дітьми! Ми з матір’ю зрідка передзвонювалися. Ось звідти я всі новини й дізнавалась.

Від матері Олеся і дізналася, що питання з житлом сестра з чоловіком ніяк вирішувати не прагнуть. Однак Іра мріяла про третю дитину.

– Знаєш … Заробляє вона непогано. Насправді Іра виявилася чудовим перукарем, це її покликання. Клієнти, як я зрозуміла, до неї юрбами йдуть, – сказала Олеся.

– Мати сказала, що Іра орендує крісло перукаря у якомусь торговому центрі. Там місце прохідне, і людям зручно, і Ірка на себе працює, то більше виходить.

– От і накопичували б! Хто їм не давав?

Замість відповіді Олеся знизала плечима.

Через кілька років мати заявилася до Олесі в гості.

– Вперше вона в мене була на новосіллі, приїжджала привітати, – згадувала Олеся. – А тут раптом з’явилася, ні з того ні з цього, і викотила новину.

– Ірочка в положенні третім. Мрія її збулася, – сказала мати.

– Вітаю, – чемно сказала Олеся. Розмова не клеїлася. Вони дуже давно не зустрічалися, і Олеся не знала, про що можна було б поговорити.

Але матір це не бентежило. З місця у кар’єр вона заявила про те, що вигадала, як розв’язати житлову проблему Іри.

– Я віддам їм свою квартиру, а сама переїду до тебе, – усміхнулася мати. – Жити в гуртожитку в їхній кімнаті я не збираюся, хоч вони й пропонували. Брр… Чужі люди, спільна кухня, я так не хочу, я звикла до комфорту.

– Я їй одразу пояснила, що внаслідок мене комфорту отримати не вийде, – сказала Олеся Єгору. – І що їй, перш ніж таке вирішувати, варто було б порадитись зі мною.

– А що вона сказала? – спитав Єгор.

– Вона почала кричати та обурюватись, що, мовляв, я рідну матір на вулицю виганяю, – скривилася Олеся.

– Мати заявила, що в мене дві кімнати. Дві! Куди мені одній стільки? Ні кошеняти, ні дитини й, зважаючи на все, я проживу все життя одна, адже мені уже тридцять! А в Іри дітки!

– Дітки у цибулі, – усміхнувся Єгор. – Так каже моя мама. Вона в мене сувора і терпіти не може ці зменшувально-пестливі слівця: дітки, матусі, масочки…

– Я заявила матері, що мені ніхто не допомагав купувати квартиру, – обурювалася Олеся. Їй було не до сміху. – І те, що я її купила, – це лише моя заслуга.

– Ірка теж працювала, але куди вона поділа гроші, я не знаю і чому її чоловік, наприклад, не влаштувався на другу роботу, теж не знаю. На кого ображатися?

– І рішення народ жувати третю дитину в кімнату вісімнадцять метрів – це її зона відповідальності.

– А мати сказала, що обурюватися тепер марно, і що свою квартиру вона вже подарувала Ірі. І незабаром вони переїдуть до неї, а вона переїде до мене… Я відчинила двері й попросила її піти.

Олеся навіть не образилася, дізнавшись, що її ось так відразу позбавили спадщини, вона і не розраховувала на неї. Але посягань на свою квартиру вона терпіти не збиралася.

– Взяли б також іпотеку! Хто їм заважає? Вони думали, що квартира у них сама з повітря з’явиться? Хоча… В принципі так воно й вийшло, адже є мама! – Заявила Олеся.

– У тебе таке ж гниле нутро, як і у твого тата, – скривившись, сказала мати. – Недарма ти так багато спілкувалася з ним.

– Життя тебе покарає за таке. Це ж треба! Рідну матір за поріг виставила! Одні гроші в голові, нічого людського, ні жалю, ні співчуття.

– Звичайно, про тебе я їй не розповіла, – заявила Олеся, з любов’ю дивлячись на Єгора.

– Нехай думає, що в мене нікого немає, так спокійніше. Адже вони з Іркою вже давно поставили на мені хрест.

– Я тебе кохаю, – сказав Єгор і поцілував Олесю. – У житті всяке буває. І різні люди зустрічаються. Не думай про них.

– Так, але коли ці люди – твоя мати та сестра, не думати важче…

– Виходь за мене заміж? – раптом запропонував Єгор. – Разом нам легше їм протистояти.

– Ти це запропонував, щоб протистояти? – посміхнулася Олеся.

– Ні, просто я тебе люблю, – поважно заявив Єгор і обійняв Олесю.

Вони сиділи обійнявшись і думали, кожен про своє.

– Жити можна в мене. Або в тебе, як хочеш, – запропонував Єгор, порушивши мовчання.

Єгор був такий же цілеспрямований та самостійний, як і Олеся, і вона ним пишалася. Він також сам заробив собі на квартиру і давно жив окремо від батьків.

– Мати з Іркою від злості луснуть, коли дізнаються, що в цій квартирі я не живу, а здаю її, – задумливо промовила Олеся.

– Ну тоді, щоб вони не луснули, доведеться жити в тебе, а мою здавати, – усміхнувся Єгор.

– Який ти дбайливий, про всіх подумав, – пожартувала Олеся.

Вона почувала себе щасливою. Розмова з матір’ю та образи відійшли на другий план.

Вперше після того, як не стало батька, вона відчула, що не одна на білому світі, і що їй є на кого спертися. Це було так приємно!

З матір’ю Олеся випадково зустрілася в магазині, через рік після сварки. Весь цей час вони не спілкувалися і мати навіть не знала, що Олеся вийшла заміж і, звісно ж, не знала про те, що вона чекає на дитину.

– Через тебе я живу в гуртожитку! Через твою жадібність я втратила комфорт на старості років.

– Іра вчетверте при надії, як було їм квартирою не поступитися?! – процідила мати крізь зуби замість вітання.

А потім, помітивши великий живіт доньки, додала:

– Залетіла? Від кого ж цікаво? Хто міг на тебе клюнути? Даремно радієш, ця дитина народ иться, виросте і так само зрадить тебе, викине з твоєї прекрасної квартири, бумерангом до тебе повернеться твій вчинок.

Олеся нічого не відповіла і поспішила до виходу. Який контраст! Ірочка «вчетверте при надії», а вона «залетіла».

Ірочці потрібна житлова площа, а Олеся жадібна, гнила натура, матір зрадила і виставила. Мати все змішала в купу та так, що й не розібратися. То хто кого зрадив і коли?

– Ні, мамо, своїх собак на мене вішати не треба, – тихенько промовила Олеся, вийшовши на вулицю і поспішаючи тротуаром до автобусної зупинки.

Вона їхала купувати одяг для майбутнього малюка. Олеся посміхалася, ніщо не могло порушити її щастя. А бумеранг, – він знає куди повертатися…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!