– Навіщо ти подарував нашу дачу чужій людині? – Розгублено запитала дружина, випадково знайшовши документи

Я не одразу помітила масивний конверт серед листівок, думала, чергова реклама. Але вдома, коли розірвала конверт, серце впало вниз: на першому ж аркуші була наша дачна ділянка. І у графі «власник» – чуже прізвище.

Я перечитала його кілька разів, доки слова не перестали мати сенсу. Чужа людина, ні я, ні чоловік, ні свекруха. Просто незнайоме ім’я.

Руки тремтіли, коли я перевертала сторінки. Договір дарування. Дата – два місяці тому. Того самого тижня, коли у нас дитина хворіла, ми сварилися через ліки, а він йшов на роботу зрання. “Розрулю”, – сказав тоді. Ось як «розрулив».

Підпис його. Ні з ким не сплутаю. Розчерк такий самий, як на нашому розписі в РАЦСі. Я відчула, як пересохло в роті, і сіла на край стільця.

У цей момент у двері увійшов він. Куртку повісив ніяково, погляд одразу зачепився за відкриті документи.

– Знайшла, – сказав тихо.

– Знайшла, – повторила я.

Ми дивилися один на одного через стіл. Я – з порожнечею всередині, він – з тим самим виразом, який я ненавиділа: наче нічого страшного.

– Це тимчасово, – почав він. – Юридичний хід, треба було убезпечити майно. Повернув би потім.

– На кого оформив? – Запитала я.

– На старого знайомого.

Його спокій бив по нервах гірше за крик. Я згадала наші літні дні на ділянці – яблуні, грядки, банки з варенням. І все це тепер належить якійсь чужій людині.

Я зібрала документи, поклала в шухлядку столу, клацнула замком.

– Ключ буде в мене, – сказала я.

Він зітхнув, опустив плечі. Я зрозуміла: пояснень більше не буде. А в мене попереду розмова не лише з чоловіком, а й з тим, чиє ім’я тепер стоїть у графі «власник».

Ніч минула без сну. Я лежала, слухала його подих поруч і думала: як можна було так спокійно віддати чужій людині те, що роками будувалося? Земля, яблуні, ґанок, на якому діти малювали крейдою – все виявилося не нашим.

Вранці я не витримала. На кухні, поки закипав чайник, спитала:

– Навіщо ти це зробив?

Він знизав плечима, ніби йшлося про якусь нісенітницю.

– Так треба було. Проблеми на роботі, надійніше переписати.

– Надійніше – для кого? Для нас, чи для нього? – голос тремтів.

Він одвернувся до вікна. Довго мовчав.

– Я йому довіряю, – нарешті сказав.

Слова вдарили по серцю. Довіряє. Йому. А я? Я хто в цій схемі? Дружина, мати твоїх дітей, людина, яка з тобою ділила кожну копійку.

Я раптом згадала всі ті рази, коли він приносив додому гроші та казав:

– Це спільне.

А тепер виявилося – спільне лише на словах.

– Ти навіть не подумав зі мною порадитись, – прошепотіла я.

– Я хотів позбавити тебе зайвих нервів, – спокійно відповів він.

Я засміялася – коротко, гірко.

– Від зайвих нервів? Та ти щойно створив їх на все життя.

Він опустив голову, пальці стукали по столу. Ні краплі каяття, тільки втома. У цей момент я зрозуміла, що між нами зросла стіна. І пробити її словами буде неможливо.

– Ти віддав дачу чужому. Але я не дозволю, щоб чужі розпоряджалися нашим минулим та нашим майбутнім.

Він не відповів. Тільки глянув так, ніби вперше побачив у мені не дружину, а суперника.

Я знову відкрила документи. Папір хруснув, як сухий лист. На кожній сторінці – чуже прізвище. Коротке, безлике, але тепер він жив там, де маємо бути ми.

Я провела пальцем по рядках, ніби перевіряючи реальність. Договір дарування. Підпис чоловіка. Все законно, акуратно, з печатками та штампами. Наче й не було в цій історії мене.

У голові крутилися спогади. Літо. Я з дітьми збираю ягоди біля паркану, він тягає воду в іржавих відрах, сміється. Увечері – багаття, запах диму, розмови під зорями. А тепер цей шмат нашого життя записаний на чужу людину, начебто ми орендарі у власному будинку.

Я спитала у нього прямо:

– Хто він?

– Знайомий, – відповів без паузи.

– Який?

– Старий, надійний.

Слово «надійний» дряпнуло. Виходить, я ненадійна? Ми з дітьми – ризик, а чужа людина – опора?

– Ти розумієш, що зробив? – я дивилася йому просто у вічі.

Він відвів погляд.

– Це тимчасово.

Я притиснула документи до грудей, наче вони могли захистити. Тоді я зрозуміла: все, що я вважала «нашим», виявилося занадто крихким. Достатньо одного підпису, і твоє життя належить іншому.

І тепер я маю дізнатися – хто ця людина і чому саме вона стала господарем моєї дачі.

Я все частіше ловила себе на тому, що в нашому домі з’явилося якесь дивне відлуння. Ми начебто говорили один з одним – але тільки про те, що купити на вечерю, які уроки задали дітям, коли записатися до лікаря. Все інше ховалося за дверима, які чоловік тримав міцно зачиненими.

Я намагалася підійти прямо.

– Скажи чесно, хто ця людина? – спитала одного разу, коли він вечеряв, майже не дивлячись на мене.

Він відклав виделку, глянув крізь мене, наче через скло.

– Це не твоя справа.

Слова обпалили. Я замовкла, але всередині щось зламалося. “Не твоя справа” – а чия тоді? Ми разом копали грядки, разом ставили теплицю, разом ховалися від дощу в напівтемній дачній кухні. А тепер виявляється – все це не моя справа?

Увечері я помітила, що він знову розмовляв телефоном у коридорі. Голос тихий, майже шепіт. Варто мені вийти – розмова обривалася.

– З ким ти весь час говориш?

– Робота, – коротко відповів він, відвертаючись.

Підозри роїлися. Перше, що спало на думку – свекруха. Вона давно твердить, що «земля має залишитися в роду». Може, вмовила сина оформити на якогось родича? Але чому тоді чуже прізвище, незнайоме ні мені, ні дітям?

Друга думка – його ділові зв’язки. Він усе частіше затримувався «за проєктами», приходив пізно, стомлений, але з цим дивним відтінком в очах – немов частина його життя проходила повз мене. Що якщо ця людина – хтось із їхнього кола? Хтось, кому він завдячує?

Я ходила по будинку, і кожна дрібниця різала очі. Його куртка на гачку, його кухоль на полиці, капці біля ліжка. Все здавалося чужим, тимчасовим. Наче він уже зробив вибір, але забув мені повідомити.

– Ти щось приховуєш, – сказала я одного разу, коли не витримала тиші.

Він різко підійняв голову.

– Припини. Все під контролем.

Контроль. Його улюблене слово. Тільки от мій світ валився просто в мене під ногами. Я більше не знала, хто в цьому будинку господар.

Вночі я поверталася і слухала, як він дихає поряд. У темряві здавалося, що між нами пролягла широка річка. Я намагалася згадати, коли вона з’явилася.

Коли він припинив ділитися думками? Коли я перестала ставити запитання? Напевно, все почалося поступово, а закінчилося зараз – чужим прізвищем у документах.

Я розуміла, що сидіти та чекати немає сенсу. Чоловік не скаже правди. Але документи в моїх руках – і вони мають ім’я. Отже, рано чи пізно я повинна зустрітися з цією людиною. З тим, хто тепер записаний господарем моєї дачі.

Ця думка турбувала, але давала силу. Бо, якщо чоловік ховає правду за зачиненими дверима, я сама знайду ключ.

Я довго вирішувалася, але все-таки знайшла телефон тієї самої людини. Його прізвище стояло в документах – сухе, безлике, але тепер від нього залежало дуже багато.

Ми домовилися зустрітися у невеликому кафе. Я прийшла раніше, сіла біля вікна і весь час смикала край серветки. У голові крутилося те саме питання: хто він? Друг, діловий партнер, родич, випадковий знайомий?

Він увійшов спокійно, упевнено. Високий, років сорока п’яти, у сірому пальті. Усміхнувся так, ніби ми давно знайомі.

– Ви, мабуть, дружина? – сказав без тіні збентеження.

Я кивнула. Голос зрадницьки тремтів:

– Навіщо вам наша дача?

Він глянув прямо, спокійно.

– Я не збирався забирати її назавжди. Ваш чоловік попросив оформити тимчасово. Борги, проблеми, ризики… Я допоміг.

– Допоміг? – я майже засміялася. – А хто мені допоможе? Мені, яка залишилася осторонь?

Він трохи розвів руками.

– Я не ворог вам. У мене немає мети залишити ділянку собі. Але ваш чоловік так вирішив, не я.

Слова звучали рівно, але в мене все всередині кипіло. «Чоловік вирішив». Значить, знову я ні до чого.

Я вдивлялася на цю людину – звичайне обличчя, нічого особливого. Але тепер воно назавжди пов’язане з моїм будинком, моїми яблунями, моїми дітьми, які бігали по траві.

– Ви розумієте, що для мене це зрада? – спитала я тихо.

Він опустив погляд, не виправдовувався. Тільки сказав:

– Я поверну. Щойно ваш чоловік скаже.

І ось у цій відповіді я почула головне. Ключ від нашої дачі – не в мене. І навіть не в нього. Ключ все ще в руках чоловіка.

Я вийшла з кафе на холодне повітря і вперше зрозуміла, що повертати своє доведеться не папірцями, а рішенням. Моїм власним.

Увечері я поклала документи на стіл перед чоловіком. Ці папери, розмова з тією людиною – все це не можна було ховати в шухлядці.

– Я зустрічалася з ним, – сказала я.

Він здригнувся, ніби я його ляснула.

– З ким?

– Із новим «господарем» нашої дачі.

Він насупився, спробував вдати, що спокійний. Але по тому, як смикнувся куточок губ, я зрозуміла: не чекав.

– Ти не мала права, – тихо сказав.

– А ти мав? – Я подивилася прямо. – Ти вирішив за нас обох. За мене та за дітей.

Між нами повисла тиша. У ній чулося все: його втома, моя агресивність, наша спільна зрада.

– Це тимчасово, – знову повторив він.

Я похитала головою.

– Ні. Тимчасово можна позичити кухоль цукру. А ти віддав наше життя.

Він не знайшов слів. Тільки дивився так, ніби я стала чужою. Але, може, я чужою стала ще тоді, коли він уперше підписав папери без мене.

Того вечора я зрозуміла: назад дороги немає. Або я приймаю його правила і живу у тіні його рішень. Або ставлю крапку і виходжу з цієї незрозумілої гри… Що робити?

Як ви вважаєте, – це зрада? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.