– Навіщо відпустила? – З порога запитала мама, коли повернулася. – Та ти ж лаялася, що я його в будинок привела, тепер питаєш, навіщо відпустила! – Тетяна намагалася не показати мамі, що вона засмучена

Після нічного чергування Тетяна втомилася так, що ледве пересувала ноги. Морози змінилися відлигою, щодня йшов сніг. Тетяна раз у раз ковзалася, наступаючи на кригу під пухким мокрим місивом.

За ніч не вдалося прилягти. То привезли хлопчика з апендицитом, то стареньку з переломом шийки стегна. Як спеціально всі чекали ночі, щоб викликати швидку і поїхати в лікарню.

Тетяна йшла і мріяла, як прийде додому та ляже спати. Вона дивилася собі під ноги, щоб не впасти, і не помітила, як від стіни будинку відділився чоловік і став на дорогу. Тетяна зупинилась і підвела голову.

Перед нею стояв чоловік років сорока, схожий на безхатька чи розбійника. Обличчя в саднах, одяг мокрий, не охайний, наче з чужого плеча. Тетяна зробила крок убік, щоб оминути чоловіка. Сил тікати не було.

– Вибачте, не допоможете мені? – раптом заговорив чоловік.

Тетяна працювала медсестрою, тож прохання про допомогу діяли на неї. як стоп-кран для потягу. Вона зупинилася.

– Я… – Чоловік схопився руками за голову і на мить прикрив очі. – Мене з потягу скинули. Добре, що снігу багато намело. Вдало впав, не зламав нічого, синцями відбувся.

– Сьорбати треба менше, – Тетяна спробувала обійти чоловіка.

– Зачекайте. Я і в рот не брав! Лише чай. Мені щось підсипали у склянку. Тому що я одразу заснув. Мене обікрали, навіть одяг зняли. Добре, хоч не голого викинули. І неподалік вашої станції.

– Пощастило. Вам у поліцію і в лікарню треба. Голова болить, нудить? Струс мозку, швидше за все, – сказала Тетяна і знову почала обходити чоловіка, бо він не рухався з місця.

– Та в поліції я вже був. Поїзд лише за кілька годин буде. У відділенні не хотілося чекати. Грабіжників моїх не знайдуть. Старий у купе зі мною їхав. На професора схожий. В окулярах, з борідкою клином.

– А в поліції сказали, що, швидше за все, борода та окуляри фальшиві. І спільники в нього мали бути. Тож, можна сказати, легко відбувся. Мені б помитися і переодягнутися, промок весь. Я одяг поверну.

– Ну, ви даєте. А ключі від квартири, де лежать гроші, вам не дати? – обурилася Тетяна на його прохання.

– І ви туди ж. Усі сахаються від мене. Господи, чому мені ніхто не вірить? – Чоловік задер голову і такими страждальними очима глянув у небо, що Тетяні стало його шкода.

Вона окинула чоловіка прискіпливим поглядом. Одягнений абияк, а мова правильна, безхатьки так не розмовляють.

– Добре. Ходімо до мене, а то й справді застудитесь. Придумаю щось з одягом.

– Дякую. Ви дуже добра. Інші тікали від мене, навіть не слухали. – Чоловік рушив за Тетяною.
Вона увійшла у квартиру й опустилася на пуф у передпокої. Ноги гули від напруження, очі злипалися.

– Ідіть у ванну, – Тетяна мотнула головою у бік дверей у вузькому передпокої, – а я поки що пошукаю одяг для вас. Як вас звати?

– Михайло. – Чоловік знайшов вимикач і зачинився у ванній кімнаті. Незабаром з-за дверей почувся звук води, що ллється.

Тетяна зітхнула. З мрією про відпочинок довелося розлучитися. Брат давно живе в столиці, але одяг деякий залишився. “Нічого, не збідніє”.

Вона зібрала все, що потрібно, підійшла до дверей, і постукала. Коли вода перестала шуміти, Тетяна сказала, що одяг поклала на тумбочку у передпокої.

Вона налила суп у тарілку і поставила в мікрохвильову піч грітися. Сіла на стілець і замислилась. Якщо мама зараз прийде, зрозуміє все не правильно.

А що ще можна подумати, якщо Тетяна розігріває їжу, а у ванній миється чоловік?

– Господи, нехай маму щось затримає в магазині або в подруги, – благала вона сама собі. Але Господь був зайнятий більш важливими справами й не почув її. У дверях клацнув замок.

– Тань, ти вже вдома? – Крикнула мама, і Тетяна визирнула з кухні. – Ой, а я думала це ти у ванній, кричу тобі. А хто ж тоді там миється? – і мама примружила очі, вдивляючись у дочку.

– Мамо, не кричи. Чоловік від потягу відстав. Він зараз приведе себе в порядок і піде. – Тетяна намагалася якомога м’якше все пояснити.

– Це йому ти одяг Олексія приготувала? А що сталося?

– Я ж сказала, що від поїзда відстав. Пограбували його.

– Господи. І ти його додому притягла? А він, може, сам злодій, чи маніяк? Ти не подумала? Вчасно я прийшла додому. Слухай, може в поліцію зателефонувати? – розхвилювалася мама.

– Мамо, не кажи нісенітниці. Був він у поліції. Вдень потяги не ходять. Ремонтні роботи на дорозі. Помиється і піде, – повторила Тетяна вже тихіше.

З ванної більше не долинав шум води. Двері відчинилися і зачинилися знову. “Взяв одяг”, – здогадалася Тетяна.

Мама сіла обличчям до входу і почала чекати. Незабаром у кухню увійшов Михайло. Він привітався трохи зніяковіло та винно. Тетяна зрозуміла, що він чув їхню розмову.

– Ану, зізнавайся! Як такого сильного і здорового мужика обікрасти змогли серед білого дня? – Запитала мама з підозрою.

– Вибачте, що вдерся до вас у хату. Нічним їхав до дочки на весілля в Київ. Мені в чай ​​щось підсипали, я й вирубався. Мене обікрали, навіть одяг зняли.

– Лахміття якісь одягли та викинули з поїзда неподалік вашої станції. Ні телефону, ні документів, ні грошей, – чоловік розвів руками.

– Ось як. А до нас вас як занесло? Ми наче не біля вокзалу живемо, – допитувала мама.

– Мамо! Дай людині поїсти. Що ти чіпляєшся з розпитуваннями? – обурилася Тетяна. – Сідайте до столу, Михайле, я для вас суп розігріла.

– Тетяна, коли була маленька, кішок і цуценят на вулиці підбирала, а тепер чоловіків скинутих з поїздів. – Але посунулася, звільнивши місце за столом.

– Їжте, Михайле. Але будьте обережні. Якщо ви сподобаєтеся моїй мамі, живим звідси не поїдете, – у голосі Тетяни чувся неприкритий сарказм.

– Бо дні й ночі на роботі пропадаєш, а в лікарні лежать старі та діти. Жодного особистого життя. Тобі вже тридцять скоро, заміж час. Як я можу на той світ піти, якщо ти не влаштована в мене?

– Мамо, припини! Михайло подумає, що й справді одружуємо його. Пожартувала вона, не переживайте, – заспокоїла Тетяна Михайла.

– А ну вас, – мама махнула рукою і пішла в кімнату.

– Серйозна у вас мама, – Михайло відставив тарілку.

– Вона нас із братом одна ростила. Просто боїться, що я сама з дитиною на руках залишусь, як вона.

– Зрозуміло. А ви лікар?

– Ні, медсестра. Ой, а як же ви без паспорта візьмете квиток, і грошей у вас немає? – Запереживала Тетяна.

– В поліції обіцяли допомогти. Можна телефон? Я подзвоню дочці, що на весілля не приїду. І другові.

– Зараз, – Тетяна пішла до кімнати.

– Мамо, ти що робиш? – Мама в цей момент висипала зі скриньки коштовності – золоту каблучку та біжутерію.

– Тихо ти, – цикнула мама. – А раптом він, правда, злодій? Віднесу я це до тітки Марії. – І мати пішла до передпокою.

Тетяна не стала її зупиняти. Марно. Вона все одно зробить по-своєму.

Таня поклала на стіл перед Михайлом телефон, а сама встала біля вікна. Михайло зателефонував дочці, і по його обличчю Тетяна зрозуміла, що не дуже дочка засмутилася, що батько не приїде на весілля.

Потім зателефонував ще комусь і запитав у Тетяни адресу будинку.

– Ну от, незабаром водій за мною приїде. Не треба було мені їхати взагалі. Колишня дружина не хотіла з її новим чоловіком зіштовхувати мене. Це дочка запросила. Тож даремно я життям ризикував, – Михайло виглядав засмученим.

– А хто ви, якщо за вами по дзвінку водій приїде? – здивувалася Тетяна.

Михайло починав їй подобатися. В одязі брата виглядав досить пристойно, хоч він і був йому тісний.

– У нас із другом невелика фірма з ремонту техніки. Так, невеликий спільний бізнес. Друг відговорив на машині їхати, мовляв, Києва не знаєш, а на весіллі хильнеш, і таке інше…

– От і поїхав потягом. Ви не переживайте, потерпіть мене ще кілька годин, і я поїду. – Він умовляв чи то себе, чи то Тетяну.

А Тетяна дивилася на Михайла і думала, що мама має рацію. От приходила б вона додому з роботи, а її зустрічав би чоловік, чекали діти. І життя було б сповнене сенсу.

Їй майже тридцять, а вона живе з мамою. І жодних перспектив попереду. Був, правда, Леонід. Закохалася, планувала, справа до весілля йшла.

Якось вона раніше з роботи прийшла до нього, а він із її подругою в ліжку. Втратила і нареченого, й подругу.

– Ви добра. У вас обов’язково все буде гаразд, – сказав раптом Михайло, перервавши її роздуми.

– А ви? Чому один? Начебто все при вас. Навіть бізнес є.

– А-а-а? Зрозумів, на весілля один їхав. Та ви ще й розумна. Якось не склалося. З дружиною розлучився. Не трапилася така добра, як ви.

– Сучасні жінки дуже обачні. Чоловіки, втім, те саме. Ви втомилися після чергування, а я не дав вам відпочити. Вибачте. Впав на вашу голову.

Вони ще довго розмовляли. Надворі почало темніти, коли на мобільник подзвонили.

– Це мені. Сашко, мабуть, приїхав, – Михайло вибачився і взяв Тетянин телефон.

«Зараз поїде, і більше ніколи його не побачу. І знову потягнуться нудні та одноманітні дні».

– Ну ось. Машина стоїть унизу. Дякую вам велике. – Михайло поклав телефон на стіл і підвівся. – Я забив свій номер. Щоб ви не морочили голову, я записав себе, як Михайло з потягу.

– Здогадуюсь, що не подзвоните мені, – він запитливо глянув на Тетяну. — І все ж, якщо вам буде потрібна допомога, завжди можете розраховувати на мене.

– Ще раз дякую. Одяг поверну, не сумнівайтеся. Перепросіть за мене перед вашою мамою. Вона, мабуть, подумала, що я злодій, – Михайло дивився сумними очима, і Тетяна мало не розплакалася.

Випадковий, чужий мужик, а їй не хотілося, щоб він йшов. Але хто вона, а хто він? Тетяна посміхнулася.

– Більше не потрапляйте в такі ситуації.

– Ні. Тепер їздитиму тільки на машині. Жодних потягів, – Михайло посміхнувся.

Тетяна дивилася, як у зимових сутінках, що згущуються, Михайло вийшов з під’їзду, зупинився біля машини, знайшов її вікно і помахав рукою.

– Ось і все. Завтра мене навіть не згадає.

– Навіщо відпустила? – З порога запитала мама, коли повернулася.

– Та ти ж лаялася, що я його в будинок привела, тепер питаєш, навіщо відпустила! – Тетяна намагалася не показати мамі, що вона засмучена.

– Він добрий чоловік. Це видно.

– А чого ж ти біжутерію ховати побігла?

– Та дурепа стара, тому що, – зітхнула мама.

Минуло три тижні. Наближався Новий Рік. Тетяні вже здавалося, що Михайло їй приснився. Якось неправдоподібно виглядало все згодом. Чергування в новорічну ніч обіцяло бути спокійним.

В ординаторській стояла маленька ялинка. Пацієнтів у стаціонарі залишилося замало. Навряд чи когось «швидка» привезе.

Якщо що й траплялося, то люди зверталися до лікарні наступного дня, коли свято закінчувалося. Можна виспатися спокійно.

– Ну що, Таню, знову разом чергуємо? – Хірург Войтюк усміхнувся і пильно подивився на Тетяну.

Вона здогадувалась, що це не збіг. Він спеціально так підлаштовував, щоб чергувати вночі разом. Лікар мав славу любителя молоденьких медсестер, жодної не пропускав. Тому вона вдавала, що не здогадується про його почуття.

– Ви тут? Ой, там таке! – В ординаторську влетіла Людмила з приймального відділення.

– Вже когось привезли? – Войтюк надів маску, сунув у кишеню рукавички.

– Там Санта Клаус. Справжній. З подарунками! Рветься до вас у відділення. Каже, людей порадувати хоче. Пустити? – тараторила Людмила.

– Санта Клаус, кажеш? Ну що ж, чому б і ні? Ходімо, Таню, подивимося, хто там такий добрий, – Войтюк узяв Тетяну під лікоть і повів до виходу.

Ще з коридору вони почули гучний чоловічий голос у холі. У червоних штанах та кожушку, у шапці, з білою бородою та з великим мішком на плечі Санта умовляв пропустити його в стаціонар.

– Я поспішав до вас із далекої Лапландії, а ви мене не пускаєте, – гучно говорив він, і його голос здався Тетяні знайомим.

– А мені здавалося, що Санта в Антарктиді живе, – посміхнувся Войтюк. – Гаразд, тільки не сильно галасуйте. У нас хворі таки.

Санта заходив до палат і витягав з мішка мандарини та цукерки, щедрою рукою розкладав на тумбочки. Старенькі світилися від радості.

З терапії прибігла медсестра Олена та попросила Санту зайти й у їхнє відділення. Санта розгублено глянув на Тетяну.

Хвилин за п’ятнадцять Санта повернувся в розстебнутому кожушку, з бородою та шапкою в руках. Мішок ганчіркою бовтався на плечі. Тетяна засміялася побачивши його.

– Я знав, що ви чергуєте, вирішив здивувати вас, підняти настрій. Вийшло? – Михайло з надією дивився на Тетяну.

– Вийшло. Старенькі тепер довго не заснуть, – Тетяна знову засміялася.

– Бачу, чергувати мені доведеться сьогодні одному, – Войтюк демонстративно голосно зітхнув. – Ідіть, Тетяно, з Сантою. Якщо що, то мені Людмила допоможе. Насолоджуйтесь життям.

Тетяну не треба було вмовляти. Через місяць вона написала заяву про звільнення і поїхала у Львів до Михайла. Мати була щаслива.

– Дочку прилаштувала, тепер і на той світ можна. Що я говорю? Онуки ж підуть. Хто допоможе, як не бабуся? І вона вирішила ще пожити.

Чомусь все погане заведено називати долею, а все хороше – випадковим успіхом. І одне без іншого, як правило, не ходить!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!