– Не бери близько до серця! Просто це тобі урок на майбутнє. Не треба з ними так, по-доброму. – Вони ж користуються такими, як ти, за людей не вважають, сідають на шию і ноги звішують! Це в кіно романтика. А в житті все, як на фермі: поки не свиснеш, поки не гаркнеш – ніхто не побіжить годівницю наповнювати

– Сонько, ти? Тебе і не впізнати! Оце так зустріч!

Я здригнулася й обернулася. Переді мною стояла Марина – моя колишня однокласниця з Надвірної. У великому міському супермаркеті, серед нескінченних стелажів та метушні, я зустріла свою однокласницю!

Все той же смішний чубчик, ямочки на щоках і хитрі очі. Не скажеш, що жінка втратила чоловіка та одна тягне чотирьох дітей.

– Зате тебе, Марино, роки зовсім не беруть! – щиро посміхнулася я. – Добре виглядаєш, прямо світишся вся.

– Ну, то ми ж за містом живемо, Сонь! – підморгнула вона. – У нас там і повітря інше, і вода, і люди добріші.

Вона зачепила живе. Адже я туди не від хорошого життя втекла. У Надвірній у мене все було. А головне – була родина. Свій кут у добротній двоповерхівці, де з вікна видно ліс.

Але Руслан, мій чоловік, вирішив, що йому «нудно» стало. Загуляв так, що все село гуло. Я терпіти не стала – зібрала дітей, Іллюшу з Надійкою, і в чому була, в місто рвонула.

Квартиру ту ми потім продали, гроші поділили. На наші частки я ледве наскребла на тісну однушку на околиці.

А про Руслана я й чути нічого не хотіла. Викреслила, як і не було його. Але Марина з цього приводу мала інші плани – вона явно приїхала в місто з повним мішком сільських новин.

– Ти як, душа моя? – вона сперлася на свій візок, налаштовуючись на довгу розмову. – Чоловіка знайшла собі в місті? Мабуть, від кавалерів відбою немає?

Я гірко посміхнулася і відвела погляд на полицю із консервами.

– Я? Ні, Марино. Знаєш, якось не до того. Все життя, як біг по колу: робота, потім за дітьми. Адже в місті все інакше. Це у нас у селищі виставив їх за хвіртку – і вони до вечора на очах.

– А тут – до школи відвези, з секції забери, через три дороги переведи. Ось і день минув, і сили скінчились. Сумую, звичайно, по нашій Надвірній… Зручно там все було, по-людськи.

– Зрозуміло. Сумуєш, значить?

– Ну, звісно, ​​сумую. Я б, мабуть, і не поїхала нікуди, якби Руслан так не здивував.

– Так, Сонь, твій, звісно, ​​викинув номер. Це ж треба було з цією Валькою зв’язатися. На ній же тавра ставити нікуди. Мало того, ще й одружився з нею!

– Одружився? – Мене мало не перекосило. Думала, він до неї просто від мене гуляє, але щоб одружитися!

– Так. Ти тільки поїхала, то вона його й приголубила.

– Разом тепер, напевно, жебракують…

– Та не скажи. Вони, як разом жити стали, то Руслан одразу роботу поміняв. Пішов від свого фермера Пригеби до цього, до Кушніра. Той, звісно, ​​працювати змушує, натомість і платить більше.

Тут я вже рота відкрила від подиву. Пригеба був нашим місцевим фермером – людиною доброю, але зовсім безглуздою. У нього вічно то трактори ламалися, то врожай гнив, то худоба занепадала.

Платив він мужикам мізер, зате й не питав нічого. Мій Руслан там роками сидів. Прийде з роботи – не запорошений, не втомлений, зате в кишені пусто. Я його скільки років благала:

– Руслане, ну сходи ти до Кушніра! Міцне господарство, техніка нова, платить більше!

А він мені завжди одне й те саме товкмачив:

– Не піду. Твій Кушнір із людей усі соки вичавлює, за кожну гайку звіт вимагає. Розсваримося ми з ним, я людина вільна.

І ось тепер Маринка каже мені таке.

– Так, – продовжувала вона, не помічаючи мого пригніченого стану. – Пішов до Кушніра. І, уявляєш, працює! Кушнір його навіть у приклад ставить, премію виписує. Валька його в їжакових рукавицях тримає, мабуть.

Я слухала її, а у вухах шуміло. Значить, зі мною йому «волі» хотілося й за дріб’язок у лінивого фермера працювати.

А заради Вальки цієї, сільської про.фури, він і гордість свою приховав, і гарувати почав як навіжений.

Значить, я не могла дочекатися від нього ні достатку, ні ремонту, ні життя нормального? Не для мене він вирішив намагатися. Не для своїх дітей.

– Ох, Сонько, ти чого? – Марина торкнулася мого плеча. – Бліда якась стала. Даремно я, напевно, розбазікалася.

– Ні-ні, все добре, – видавила я з себе подобу посмішки. – Рада за нього. Чесно. Значить, знайшла людина своє щастя.

– І що ти думаєш? – продовжувала вона, явно насолоджуючись зробленим ефектом. – У твого гроші почали з’являтися, так він господарство завів.

– Господарство? – перепитала я, не вірячи власним вухам. – Та не сміши мене!

– Серйозно кажу, Сонь, я ж брехати не стану. Вони ж зараз у батьків Валентини у Надвірній живуть. А в тих, сама пам’ятаєш, цих сараїв, загонів…

– Ось він, твій Русік, і розвернувся. Набрав живності: бичків, поросят. Сам чистить, сам годує, восени на м’ясо здає.

– То вони живуть у Вальчиних?

– Ну так, поки що в них. Поки свій будинок не збудували.

Тут у мене ноги остаточно підкосилися.

– Вони ще й хату зводять? – Прошепотіла я.

– А то! – Марина закивала. – Місце взяли на околиці, де вид на ставок. Перший поверх уже повністю підняли. Зараз другий пожене, а там і дах до зими…

У голові не лягало. Я згадала, як пів року просила його на балконі прибратися – там мотлох від старих мешканців роками збирався. Руслан тільки відмахувався: “Завтра, Сонь, втомився я”. А тут – будинок! Свій! З нуля! Що сталося з ним?

– Стривай, Марино… – я потерла скроні. – Ти, може, помилилась? Може, це батько Валентини будує, а Русік так у нього в підмайстрах? Ну там, принеси-подай…

– Та ні! – відмахнулася вона. – Я що, недолуга, чи що? У нас все село тільки про це й гуде. Чоловіки біля магазину сміються: мовляв, у Соньки Руслан палець об палець ударити не міг, а тут зайнявся будівництвом. Усі дивуються, як це його Валька так перекувала.

Я зовсім зневірилася. Гірко стало до сліз.

– Зрозуміло, – зітхнула я. – Тобто мене обговорюють. Яка я ганчірка була нікчемна, чоловіка в вузді тримати не вміла. А Валька – героїня, людину з нього зробила.

– Та ніяка, ти не ганчірка! – Марина раптом співчутливо взяла мене за плечі. – Просто добра ти надто, Софіє.

– Добра? І це погано?

– Звісно. У нас із мужиком, як на селі треба? Чоловік – він як кінь: поки не прикрикнеш, поки копняка чарівного не даси – з місця не зрушить.

– А Валька… Ти ж її пам’ятаєш? Це не баба, це буревій! Вона ж на нього так репетує – у сусідів кури нестися перестають.

– Він після її «зарядів» спочатку на роботу до Кушніра летить, як миленький, потім на будівництво до темряви.

– А вночі, як пити дати, змушує по подружньому обов’язку звітувати, щоб набік навіть глянути сил не було. Сувора вона. Щойно що – пательня йде в хід. Ось і шовковий став.

Я стояла і слухала, як Марина нахвалює методи моєї «заступниці». І з кожною секундою почувала себе все більшою нікчемою. Виходить, моє кохання, турбота і терпіння йому були не потрібні. Йому інше треба було!

– Агов, ти чого зажурилася? – Маринка взяла мене за лікоть. – Не бери близько до серця! Просто це тобі урок на майбутнє. Не треба з ними так, по-доброму.

– Вони ж користуються такими, як ти, за людей не вважають, сідають на шию і ноги звішують! Це в кіно романтика. А в житті все, як на фермі: поки не свиснеш, поки не гаркнеш – ніхто не побіжить годівницю наповнювати.

Вона говорила, а я розуміла, що в крапку потрапила. Коли ми жили, я порошинки з нього здувала. Намагалася, щоб удома тиша була, щоб нерви йому не мотати – він же на роботі втомився.

Нічого не вимагала, все сама на своїх плечах тягла. Думала, він оцінить, він же мужик, сам зрозуміє… А він пішов до тієї, яка з нього мотузки в’є і кричить. Де ж справедливість, Господи?

Ми попрощалися. Марина покотила свій візок до виходу, весело махаючи мені на прощання, а я залишилася стояти посеред рядів з крупами. Іду вздовж прилавків, а в голові крутяться думки.

Я весь цей час Руслана у всіх смертних гріхах звинувачувала, недолугим вважала, бідолашним. А справа, виходить, і в мені була. Сама винна, що не штовхала, що дозволяла йому на дивані мохом обростати.

Але одна думка раптом кольнула мене, та так гостро, що я зупинилася.

– Якщо в нього гроші з’явилися, раз будинок будує і в Кушніра в передовиках значиться… значить, і діти мають свою частку отримувати!

Раніше я на аліменти не подавала – шкодувала його. Думала, що з нього взяти? У Пригеби у відомостях одні нулі, офіційної зарплати – кіт наплакав.

Думала – тільки нерви собі витріпаю. А тепер ситуація інша! У Кушніра все суворо, все по закону, зарплати білі. Хай тепер тато платить, раз такий працьовитий став. Завтра піду і подам на аліменти.

Я випрямила спину і рішуче попрямувала до каси.

– Дякую тобі, Маринко, – прошепотіла я під ніс, викладаючи продукти на стрічку. – Ой, не дарма ми зустрілися! Не дарма!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками, та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!