Не було б щастя…

– Та як же ж тобі це вдалося, недолуга! Кому ти тепер потрібна з дитиною! І як ти його збираєшся ростити?! Я тобі не помічник, так і знай.

– Тебе виростила, а тепер ще й доважок твій! Не потрібна ти мені, збирай речі й щоб духу твого в моєму будинку не було!

Катя слухала крики, не підіймаючи голови. Остання надія, що тітка все-таки пустить її пожити, хоча б поки вона не влаштується на роботу, зникла на очах.

– Була б жива мама…

Батька Катя не знала, а мaму років п’ятнадцять тому збив не тверезий водій. Органи опіки вже збиралися віддати дівчинку в дитбудинок, коли несподівано з’явилася далека родичка, якась троюрідна сестра матері.

Вона і забрала її до себе, добре власний будинок і зарплата дозволили оформити опікунство без тяжби.

Жила тітка на околиці західного прикордонного містечка. Дівчинка завжди була не голодна, пристойно одягнута, та й до праці привчена.

У власному будинку з невеликою живністю завжди було що робити. Звісно, не вистачало їй материнського тепла і ласки, але кого це хвилювало!

Навчалася Катя добре. Закінчивши школу, поступила в педінститут. Швидко пролетіли веселі студентські роки, і ось закінчилося безтурботне життя, складені держіспити, і дівчина повернулася в місто, що стало рідним. Але цього разу повернення не радувало її.

Накричавшись, тітка, нарешті, трохи заспокоїлася:

– Все, йди з двору, щоб очі мої тебе не бачили.

– Тітко Таню, можна хоча б …

– Все, я сказала!

Катерина мовчки взяла валізу і вийшла на вулицю. Чи думала вона, що так повернеться сюди? Приниженою, кинутою ще з животом, правда, термін невеликий, але Катя все одно вирішила зізнатися, що при надії. Не хотіла і не могла приховувати це.

Потрібно було знайти хоч якесь житло. Дівчина йшла, занурена у свої думки й не помічала нічого навколо.

А літо було в самому розпалі. У садах дозрівали яблука, груші, щосили золотилися абрикоси. Виноградні лози важкими гронами звисали з численних навісів, а синяво-малинові сливи ховалися під темним пружним листям.

З дворів тягло солодким ароматом варення, смаженого м’яса і свіжоспеченого хліба. Дуже хотілося пити. Катя підійшла до якоїсь хвіртки та гукнула жінку, що стояла біля літньої кухні:

– Пані, попити не дасте, будь ласка?

Поліна, ще не стара міцна жінка років п’ятдесяти, озирнулася на голос.

– Заходь, коли з добром.

Зачерпнула з відра кухоль води та подала дівчині. Та втомлено присіла на лавку і відпила.

– Можна я у вас трохи посиджу, спекотно дуже.

– Посидь, люба. Ти звідки будеш? Бачу, ти з валізою.

– Я інститут закінчила, хочу влаштуватись на роботу в школу. Житла ось тільки немає. Не знаєте, може хто кімнату здає?

Поліна уважно поглянула на дівчину. Чистенька, акуратна, але якась втомлена і як ніби пригнічена невеселими думками.

– Можеш у мене поселитися, та й мені веселіше буде. Дорого не візьму, але, умова, – платити вчасно. Якщо згодна, ходімо покажу кімнату.

Жінка зраділа, що в неї буде мешканка, зайві гроші ніколи не завадять, а в їхньому маленькому містечку, віддаленому куточку, розраховувати на підробіток не доводилося. Син жив далеко, в гості приїздив рідко, так що, з іншої сторони, буде з ким проводити довгі зимові вечори.

А Катя, все ще не вірячи такому несподіваному успіху, поспішила слідом за господинею. Кімнатка була невеликою, але затишною, з вікном в сад, столом, двома стільцями, ліжком і старенькою шафою.

Їй повністю вистачить. Швидко домовилися про оплату, і дівчина, переодягнувшись, відправилася в управління освіти.

І полетіли дні. Робота, будинок, робота. Катя не встигала за календарем, так швидко летів час.
Вона подружилася з господаркою, яка виявилася доброю і чуйною жінкою.

Та й та прив’язалася до простої та скромної дівчини. В міру можливості Катя допомагала їй по господарству, а ввечері вони часто чаювали, сидячи в альтанці в саду.

Термін перетікав легко. У Катерини не було токсикозу, обличчя залишалося чистим, ось тільки погладшала вона вже помітно для очей. Дівчина розповіла Поліні свою історію. Тисячі таких, або подібних випадків бувають у житті.

…На другому курсі Катя закохалася. Та не в аби кого, а в красеня Ігоря, єдиного сина забезпечених батьків, викладачів того ж інституту.

Відпускати сина кудись у столицю вони не захотіли. Шлях його був встановлений давно, – навчання, аспірантура, викладання в інституті або наукова діяльність. Все це, само собою зрозуміло, поруч з батьками.

Розумний, вихований, легкий у спілкуванні молодий хлопець завжди був душею будь-якої компанії й, звичайно ж, подобався дівчатам. Багато б хто раді були дружити з ним.

Але він звернув увагу саме на скромницю Катю. Можливо йому сподобалася її сором’язлива усмішка, м’які карі очі чи точена фігура та трохи кучеряве волосся?

А може він відчув у ній споріднену душу або той внутрішній стрижень, який буває у людей стійких, які не піддаються мінливості долі? Важко сказати.

Але роки навчання, що залишилися, молоді люди майже не розлучилися. Майбутнє бачилося Каті в рожевому кольорі та поруч з Ігорем.

Той день дівчина пам’ятала до найдрібніших подробиць. Вранці вона одразу чітко усвідомила, що не може дивитися на їжу, що не переносить деякі запахи вже кілька днів.

І найголовніше, – у неї затримка! Як вона могла забути та не звернути на це увагу?! Катя купила в аптеці тест, прийшла в гуртожиток, випила склянку води й стала чекати. Так і є, дві смужки.

Дівчина дивилася на них, все ще не вірячи власним очам, – так і є, дві смужки. Невдовзі держіспити, а тут таке! І як сприйме цю звістку Ігор? У їх плани діти поки не входили.

Несподівана хвиля ніжності до маленького чоловічка у неї під серцем, відразу наринула на дівчину.

– Маленький …, – прошепотіла Катя, погладжуючи живіт.

Дізнавшись про все, Ігор вирішив увечері познайомити Катю з батьками.

Згадуючи цю зустріч, дівчина не могла утримати сліз. Коротко розповіла, що батьки Ігоря запропонували їй позбавитись малюка і після здачі держіспитів поїхати з міста, звичайно ж, одній.

Що Ігорю потрібно займатися кар’єрою, та й не пара вони. Якою була їх розмова з сином, Катя могла тільки здогадуватися.

На наступний день Ігор мовчки зайшов до неї в кімнату, поклав на стіл конверт з грошима і так само мовчки вийшов.

Про повернення Катя не думала. Вона вже любила цього малюка, який жив в ній. Це її дитина, і тільки її. Але важко їм буде, допомагати нікому.

І після недовгих роздумів дівчина вирішила все ж взяти гроші, які залишив Ігор, тверезо розсудивши, що вони їй знадобляться.

Вислухавши цю історію, Поліна по-жіночому пожаліла дівчину:

– Будь-яке буває. У житті це не найстрашніше. Не ти перша, не ти остання. Молодець, що позбавлятися не стала, не загубила невинну душу. Дитина ж не винна ні в чому, буде тобі втіхою, а там, дивишся, може все й утвориться на краще.

Але Катя навіть чути не могла, що з Ігорем може все ще налагодитись. Її як відвернуло. Не могла вона вибачити своє приниження. І надто прикро було згадування про те, як просто він відмовився від неї, не зробивши навіть спроби пояснити.

Час ішов. Катя вже не працювала, ходила як качечка, перекидаючись з боку на бік. І з нетерпінням чекала, коли ж з’явиться на світ її дитинча. Роздивитись, хто ж буде, хлопчик чи дівчинка, на УЗД не змогли. Та це було і не важливо, аби був здоровий.

Наприкінці лютого в суботу у неї почалося, і Поліна відвезла її в лікарню. Пол оги пройшли спокійно, Катя стала мамою міцного здоровенького хлопчика.

– Богдан, Богданчик, – шепотіла вона і гладила малюка по пухленькій щічці.

Катя подружилася з іншими жінками в палаті. Вони й розповіли дівчині, що два дні тому тут народ ила дівчинку дружина начальника поліції. Правда потім виявилося, що вони навіть не розписані й жили в цивільному шлюбі.

– Ти не уявляєш, він її квітами просто завалив! Медичкам напої дорогі з цукерками виставив. Приїжджав на машині щодня. Тільки не все гаразд у них було.

– Вона весь час говорила, що не хотіла дітей і залетіла по дурості. А потім кинула дитину і втекла. Записку залишила, що відмовляється від неї, що не готова до дітей. Уявляєш?!

– А дитина як?

– Та як, з пляшечки годують, але медсестра сказала, що краще до грудей прикласти. А хто погодиться. Своїх дітей годувати треба.

У години годування принесли дівчинку.

– Може підгодувати хтось? Слабенька вона, – сестричка з надією поглянула на молодих матусь.

– Дайте мені, шкода ж дитину, – Катя обережно поклала сплячого синочка на ліжко і взяла малюка.

– Ой, біленька яка! А маленька! Зватиму її Марійкою.

У порівнянні з міцним Богданом, дівчинка була зовсім маленькою. Катя приклала її до грудей, і дитина радісно зацмокала, але через кілька хвилин вже солодко засопіла.

– Я ж говорю, слабенька, – сказала медсестра.

І Катя стала годувати двох. Дня через два в палату зайшла сестричка і пообіцяла, що приїхав батько дівчинки й хоче побачити матусю, яка годує його дочку.

Так Котя познайомилася з начальником поліції, Дмитром Васильовичем, молодим чоловіком середнього зросту і твердим поглядом блакитних очей.

Подальші події медперсонал ділового відділення лікарні, а потім, з подачі вищезгаданих працівників, і все містечко, згадували ще дуже довго. Ця історія гідна того, щоб її пам’ятали.

У день Катіної виписки всі: лікарі, медсестри, санітарки, зібралися на ґанку, перед яким стояла машина, прикрашена блакитними та рожевими кульками.

Молодий начальник поліції допомог Каті піднятися в машину, в якій вже сиділа Поліна, і передав їй спочатку блакитний, а потім і рожевий згорток.

Посигналивши на прощання, машина рушила з місця і швидко зникла за рогом.

Ось як буває, не знає людина, якими будуть наслідки його вчинків. А вони бувають непередбачуваними, тому що життя, часом, підносить такі сюрпризи, які придумати просто не можливо…

Ось така зворушлива історія до вашої уваги! Читайте із задоволенням! Якщо сподобалася, ставте вподобайки, та коментуйте!