Не чекала від чоловіка такого…

– Ань, треба щось робити… – зітхнувши, сказала Ірина в телефонну трубку.

– А що сталося? – трохи стурбовано відповіла молодша сестра.

Дзвінок старшої її вже напружив.

Зазвичай вони перекидалися короткими повідомленнями в месенджері, а тут Ірина наполягла на телефонній розмові.

– Мама не може більше жити сама. Якби ти спілкувалася з нею частіше, то знала б, – докірливо промовила Ірина.

– Ой, гаразд! Не починай! Говори вже одразу у справі. Чого я не знаю?

Ірина знову зітхнула – одразу обурюватися було в дусі молодшої, яка вже кілька років демонструвала незалежність і будь-яке зауваження, щодо цього, сприймала в багнети.

– Нагадую, що мамі вже сімдесят три роки. У неї тиск постійно скаче, слабкість постійно.

– Вона насилу їжу собі готує і через силу підтримує лад у квартирі, – терпляче перерахувала старша. – Я вже не говорю про те, що вона в магазин по хліб не завжди може сходити.

– Дякую сусідці, Ніні Іванівні, приносить їй щось.

– Ти хочеш сказати, що мати голодує? – Насторожилася Аня.

– Ні, звичайно! Я раз на два тижні приїжджаю, привожу все, що потрібно. Я зараз не про це, а про те, що без сторонньої допомоги наша мати більше обходитися не може.

– А якщо впаде, наприклад, щось зламає? При її вазі потім її дуже проблематично доглядати.

Сестри помовчали. Олена Іванівна і в молодості була пишна, а з роками набрала ще більше зайвої ваги.

Попри деякі проблеми зі здоров’ям, поїсти вона любила і сильно ображалася, коли дочки натякали на дієту.

– А ще вона дуже сумує одна, мало не плаче, коли я їду. Нарікає, що всі її кинули… – продовжила Ірина. – Це все нестерпно просто!

– То що ти пропонуєш, я не зрозумію?

Старша помовчала, збираючись із духом – розмовляти з Ганною ставало важче з кожним роком.

– Я пропоную тобі переїхати до неї.

– Охрініти! А чому ти не можеш до неї переїхати? А? Дай вгадаю! У тебе ж Богданчик, чоловік золотий, і пасинок малесенький на руках, лише двадцять п’ять років хлопчику. Так?

– Ань, ну ось до чого ти це?

– Та до того, що ти чомусь завжди все вирішуєш! І на мене тобі точно начхати! – Аня майже кричала.

Ірина теж розлютилася:

– А коли мама розривалася між хворим батьком і вами з Марією?! Коли моталася з села до вас із продуктами, сиділа з Машкою, щоб ти – кохана донечка, – могла і попрацювати, і відпочити! Тебе все влаштовувало? Нічого не обурювало?

На мить Аня замовкла. Сестра казала правду. Все так і було, коли закінчився її короткий шлюб з батьком Марійки, а свекруха – наймиліша жінка, щоб її! – великодушно дозволила залишитися колишній невістці та рідній онучці в однокімнатній квартирі до повноліття Маші.

Сама Діна Данилівна внучку не надто вітала, і син її платив мізерні аліменти. От і доводилося Ані крутитися, як мухі в окропі, щоб забезпечити себе та дочку.

Допомога батьків тоді була дуже доречною, і мама їм суттєво допомогла, але що, тепер їй цим до кінця життя в очі тикатимуть?

Колишня свекруха слово дотримала, не чіпала їх до повноліття внучки, а потім прямим текстом попросила на вихід.

Маша тоді вже навчалася у коледжі в обласному центрі, зустрічалася з хлопцем, і Аня вирішила, що може тепер змінити своє життя, і поїхала на заробітки.

І ось уже котрий рік жила на орендованій квартирі на околиці Києва, працювала то там, то сям – після 40 років не так легко на гарну роботу влаштуватися!

Але вона цілком собі була задоволена життям, і точно в село їхати не збиралася.

– Та звідки ж тобі знати, як одній дитину ростити?! — уїдливо відповіла вона Ірині, точно знаючи, що це стусан нижче пояса. – Пожила б, як я, а потім дорікала тут!

Тепер старша замовкла надовго.

У неї життя спочатку складалося цілком добре. Після інституту вона залишилася жити в обласному центрі, влаштувалася бухгалтером і мала намір, якнайвдаліше вийти заміж.

Тільки ось із нареченими була проблема – то гультяй якийсь трапиться, то мамин синок, то альфонс.

Лише у тридцять дев’ять років вона зустріла Богдана – на три роки старше, вдівця із десятирічним сином Вовою на руках.

Працював він електриком у компанії й взагалі був майстром на всі руки – підробляв, лагодив все підряд у менш рукатих городян.

При цьому вживав міцні напої, був небагатослівний, навіть суворий, а також педантичний і акуратний до зубного скреготу.

Але закохалася в нього Ірина по вуха. І всі чотирнадцять років їхнього шлюбу намагалася чоловікові в усьому догодити.

Не відразу, але завоювала любов пасинка, і буквально тремтіла над ними. Хотілося їй, звичайно, і свою дитину, та не вийшло, тому і Богдан, і Вовка давно стали для неї світлом у віконці.

І втрачати все це вона не хотіла категорично.

– Я хотіла забрати маму до себе, – трохи охриплим від спогадів голосом промовила Ірина в слухавку, – але вона навіть чути про це не хоче.

– Що? І Богданчик твій ненаглядний не проти дати притулок тещі у двокімнатній квартирі? – Підколола Аня. – Чи ти, як завжди, його турбувати заздалегідь не стала? Знала ж, що мама відмовиться?

– Аня! Та припини вже! Давай говорити серйозно! Не до жартів зараз.

– Наговорилася вже, – буркнула молодша й скинула дзвінок.

Ось уже й справді наговорилися. Ірина стиснула в руках телефон і дивилася в одну крапку. Це був би чудовий вихід – переїзд Ані додому.

А вона приїжджала б, допомагала і грошима, і продуктами. Та й роботу віддалену молодша знайти могла б.

У невеликому селищі, хоч як це дивно, з інтернетом проблем не було.

Однак Аня явно не збиралася робити життя її, Ірини, легше. Ось, як у дитинстві була розпещеною, так і на п’ятому десятку поводиться!

І вже не накажеш, ніяк не примусиш.

– Розмовляла з мамою. Вона каже, що в неї все гаразд, і помічники їй не потрібні. Закінчуйте цирк влаштовувати! – наступного дня прилетіло повідомлення від Ані.

Ірина навіть відповідати не стала.

Що тут доводити? Молодша з мамою дай боже раз на місяць телефоном поговорить, та з десяток повідомлень надішле.

Мама їй і не скаржиться – радіє, що Ганна про неї не забуває, не хоче засмучувати. Молодша ж може і образитися і взагалі спілкування припинити.

Тільки ось Ірина ні на що не ображається і слухає всі стогнання мамині щонайменше раз на тиждень. Потім ночами не спить.

Навіть Богдан, який зазвичай не надто звертає увагу на її настрій, і то вже запитав, чи не трапилося чого.

Не стала вона чоловікові нічого говорити – нічого його навантажувати цими проблемами. Тільки ось що робити, розуму Ірина докласти не могла.

Доглядальницю наймати? То це ніяких грошей не вистачить.

– Так, все! – Богдан зі стукотом поставив на стіл кухоль із чаєм. – Третій місяць ти сама не своя. Кажи, що сталося? Ну?

Ірина несподівано розплакалася, але постаралася швидко взяти себе в руки та намагалася коротко викласти ситуацію.

– А чому мені не сказала, що з Оленою Іванівною погано? – Богдан дивився на неї впритул.

– Та не хотіла турбувати… – пробурмотіла вона у відповідь і відвела очі.

Здається, дарма вона чоловікові розповіла. Воно йому треба? І дружина з проблемами йому не потрібна.

– Ясно, – Богдан підвівся з-за столу. – За вечерю дякую. Я спати.

Навіть новини, як завжди, не подивився по телевізору. Що тепер буде?

Ірина пів ночі крутилася, не в силах заснути, а вранці проспала, не почувши будильника.

На роботу не треба в суботу, а тільки Богдану вона сніданок завжди в один і той же час подавала. Ну ось ще й тут завинила!

Однак чоловік спокійно пив чай ​​на кухні й щось захоплено читав у телефоні.

– Прокинулася? – обернувся він до неї. Обличчя серйозне, але голос начебто спокійний.

– Так, Богдане! Я зараз, я приготую! – заметушилася Ірина.

– Сядь, поговорити треба.

Ірина обережно опустилася на табурет, завмерла.

– Я тут подумав. Рятувати треба твою матінку. Не діло це старих кидати. Моя мати до старості, на жаль, не дожила… Загалом ми переїжджаємо до неї.

– Я вже подивився, довідався – я можу влаштуватись до місцевого фермера, і тобі якась робота знайдеться.

Вона мало не впала з того самого табурету.

– Богдане… Ти впевнений?

– Абсолютно. Чи ти думаєш, я забув, як Олена Іванівна Вовку мого гляділа на канікулах і з мене порошинки здувала?

– Ні, Іро, пам’ять у мене хороша. Та й узагалі я в село давно мріяв переїхати. Якщо, звичайно, моя теща не проти буде.

Ірина дивилася на чоловіка у всі очі. Такого вона від свого Богдана точно не чекала. Чи не сниться їй все це?

– А як же Вовка? – спитала чомусь.

– А що Вовка? – здивувався чоловік. – Здоровий бугай, з освітою, з роботою. Та він тільки радий буде, якщо ми йому звільнимо квартиру.

– Богдане! – Ірина кинулася йому на шию, схлипнула, начисто забувши, що чоловік таких почуттів не любить.

Але він не відсторонився. Лише погладив її по плечах:

– Ну чого ти? Все буде добре.

Вона на це дуже сподівалася. Виявляється, й такі зяті бувають…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!