– Не дай боже купити таку квартиру! Там вгорі така особа живе. Ми її називаємо Наталка-гультяйка, – сказала сусідка і посміхнулася. – А чоловіка в неї немає? – Поцікавилася Даша. – Та що ти, люба! Який там чоловік! У неї четверо дітей і всі від різних залицяльників. Та ще дамочка!

– Та кричи скільки тобі влізе! Народила тебе на свою голову, тепер ось мучуся! – почула Даша не тверезий голос сусідки зверху, не встигнувши зайти до під’їзду.

– Мамо-о-о… – відразу почувся протяжний дитячий плач, і серце Даші звично стиснулося в грудях від нестерпного жалю.

– Я тобі сказала замовкни! Замовкни негайно! Що тобі треба? – знову прокричала сусідка Наталя, а потім щось упало на підлогу.

– Мамо-о-о… – знову почувся дитячий плач.

Даша обережно пройшла повз двері своєї квартири й підійнялася на кілька сходинок наступного сходового прольоту.

У голові вона прокручувала думки про те, щоб постукати сусідці у двері та запропонувати допомогу, але забарилася.

…Даша рано вийшла заміж – у вісімнадцять років. Як їй тоді здавалося, з великого кохання. Але сімейне щастя вийшло зовсім не таким, яким його уявляла Даша.

Вже за рік подружнього життя вона зрозуміла, що глибоко помилилась із вибором. Чоловік часто затримувався вечорами на роботі, часто повертаючись під ранок добряче під мухою.

Спочатку дівчина терпіла і, як це часто буває, думала, що скоро все стане гаразд. Але очікування виявились марними надіями.

Якось Даші довелося відчути себе героїнею дешевого роману. Все трапилося за класикою жанру – вона повернулася з роботи додому не вчасно і застала у ванній симпатичну білявку.

Вона не стала скандалити. Просто поспіхом зібрала свої речі та пішла. Чоловік не намагався її зупинити, не намагався перепрошувати. Даша йшла з сумкою тротуаром, не знаючи куди податися.

Можна було поїхати до матері. Даша вже хотіла зателефонувати та попередити про приїзд, але потім залишила цю думку.

Вдома вітчим, двоє молодших братів у маленькій «двійці». Куди вже там… Близьких подруг дівчина не мала.

– Поїду в готель, а завтра вранці знайду орендовану квартиру… – пробурмотіла Даша сама собі.
Раптом, біля неї зупинилася машина, що проїжджала повз.

– Дівчино, вам потрібна допомога? – Почула Даша незнайомий чоловічий голос.

Вона обернулася. З вікна машини виглядав чоловік років сорока і дивився на неї запитливо.

– Ні, ні … – Даша замотала головою і додала кроку.

Вона пройшла ще кілька метрів. Дощ, що накрапав, посилився. На її лихо по дорозі не було жодної крамниці, яка б ще працювала.

– Дівчино, сідайте в машину. Я підвезу вас куди треба, – знову почувся той самий голос.

– Ні-ні… Мені тут зовсім недалеко, я дійду, – знову відмовилася Даша.

– Ну, я вас і недалеко підвезу. Надворі дощ, холодно, а одягнені ви, прямо скажемо, не за погодою. Захворієте – це я вам, як лікар кажу.

Даша здалася і сіла у машину. Серце дівчини калатало від хвилювання.

– Куди вам? – поставив логічне запитання незнайомець.

– Мені…

– Самі не знаєте? – здогадався чоловік, дивлячись на мокру сумку, яку Даша вже встигла влаштувати собі на коліна.

Дівчина опустила очі. Даша зрозуміла, що червоніє.

– А знаєте що, поїхали до мене! – несподівано промовив незнайомець і розвернув автомобіль.
Серце Даші почало калатати ще швидше, ніж раніше.

– Дівчино, та не робіть ви такі дикі очі. Не бійтеся, чіплятися не буду. Я відвезу вас до себе, а сам поїду на роботу. У мене сьогодні чергування у клініці.

– А завтра розберемося, що до чого. Мене, до речі, Сергієм Дмитровичем звати. Можна просто Сергій. А вас?

– А я Даша… – відповіла дівчина, внутрішньо лаючи себе за якусь безглузду поведінку і відверту незручність.

За кілька хвилин Даша вже сиділа на дивані під теплим пледом і пила каву. Сергій Дмитрович, як і казав, поїхав на нічне чергування.

Даша була одна у чужій квартирі. Роздивившись її, вона зрозуміла, що дружини у її нового стихійного знайомого немає.

Дівчина відчинила сайт з міськими оголошеннями й почала шукати потрібну квартиру. Написала повідомлення на кілька оголошень.

Попри пізній час, на одне надійшла відповідь. На ранок Даша вже домовилася із господаркою квартири. Потім вона сховалась під пледом і заснула.

Вранці прокинулася по будильнику. Виявилося, що її рятівник уже повернувся з роботи, бо з кухні долинав аромат свіжозвареної кави.

– Доброго ранку! – Даша вийшла на кухню.

– Доброго! Як справи? – з усмішкою спитав Сергій Дмитрович.

– Добре. Сьогодні вже домовилася переглянути квартиру, – вже без особливого сорому відповіла Даша.

– Якщо якісь проблеми, то готовий допомогти, – обізвався Сергій.

– Ні. Дякую, ви й так учора допомогли.

– Ну, я ж лікар. Звик допомагати та рятувати. Давайте пити каву, бо зовсім охолоне, – з усмішкою запропонував Сергій.

…Даша взяла один день відгулу на роботі, щоб розв’язати питання з орендованою квартирою. Вдень дівчина зустрілася із господаркою житла.

Затишна «однушка» неподалік роботи за прийнятною вартістю відразу сподобалася дівчині. Вона підписала договір оренди на рік і ввечері вже обживалася у новій квартирі.

Єдиний недолік нерухомості Даша виявила вже через кілька днів – галаслива сусідка Наталя з її веселими компаніями та вечірками, які зазвичай закінчувалися глибоко за північ.

– Ви купили цю квартиру? – якось спитала Дашу сусідка по під’їзду.

– Ні, просто орендую.

– Ну і правильно! Не дай боже купити таку квартиру! Там вгорі така особа живе. Ми її називаємо Наталка-гультяйка. – Сказала сусідка і посміхнулася.

– А чоловіка в неї немає? – Поцікавилася Даша.

– Та що ти, люба! Який там чоловік! У неї четверо дітей і всі від різних залицяльників. Та ще дамочка! Зловживає, ніде не працює, живе на допомогу.

– Старших дітей спочатку в дитячий будинок віддали, потім у прийомну сім’ю визначили. А їй і байдуже! Вона ще одного привела – репетує цілими днями!

– Так, я чула… – відповіла Даша.

– Ну гаразд, піду в крамницю! – із цими словами сусідка махнула рукою у бік вікон квартири Наталії, своїм виглядом показуючи, що у проблемах цієї недбайливої ​​жінки та її дітей вона розбиратися не збирається.

Даша підійшла до дверей квартири. Дівчина вже потяглася до дзвінка, як двері несподівано відчинилися. Даша злякалася і машинально відскочила трохи назад.

– Тобі чого? Ти хто така? – прокричала Наталя.

– Я ваша сусідка … – злякано відповіла Даша, дивлячись на розпатлану Наталю.

– І що тепер? Бухтітимеш, що ми тебе знову затопили?

– Ні, ні… Я просто хотіла запитати, може вам потрібна якась допомога?

– Що? Допомога? Ти з опіки, чи що? – Наталя зробила сердите обличчя.

– Ні, я сусідка. Просто почула, що у вас дитина плаче.

– Та цей недолугий цілий день репетує. Слухай, а в тебе не буде гривень двісті, га? – Даша дістала гаманець і простягла сусідці дві купюри по сто гривень.

– О-о-о, чудово! Я швидко! – весело сказала Наталя, зачинила двері й, шльопаючи капцями, побігла вниз сходами.

Даша ще кілька секунд постояла за дверима, а потім вирішила увійти усередину. У квартирі панував справжній хаос. Даша обережно пройшла коридором, у кухні нікого не було.

Дівчина заглянула в наступну кімнату й побачила маленького хлопчика. Він, мов кошеня, згорнувшись чи лежав, чи сидів на кріслі.

Даша підійшла ближче. Несподівано малюк стрепенувся.

– Ти хто? – злякано спитав він.

– Я – Даша, ваша сусідка знизу, – дівчина намагалася говорити ласкаво і доброзичливо, щоб не налякати малюка.

– А мама де? – знову стривожено спитав хлопчик.

– Вона в магазин пішла. А як тебе звуть?

– Артем.

– Ти, мабуть, голодний? Посидь тут, я принесу тобі щось поїсти.

Хлопчик слухняно кивнув головою. Даша швидко спустилася вниз, дістала з холодильника макарони з сосисками, приготовані на вечерю. З шафи прихопила рештки печива.

Всю принесену їжу Артем з’їв швидко та з великим задоволенням. Даша подивилася у вікно й побачила Наталю, яка йшла з пакетом.

– Мама повертається. Ну я піду, – сказала Даша, хоча її серце стискалося від жалю до хлопчика.

– Угу… – сказав Артем і глянув на Дашу своїми великими сірими очима.

Наступного дня Даша поверталась із роботи. Підійшовши до будинку, дівчина не на жарт злякалася. Біля будинку стояла швидка, поліція та ще якісь машини.

– А що сталося? – спитала вона у сусідок на лавці.

– Та Наташка наша догулялася ! – сказала одна зі стареньких.

– Жах який! А як же хлопчик?

– А що йому буде? В дитячий будинок відправлять, та й годі! Такі не пропадуть! – відповіла сусідка.

Даша влетіла у під’їзд. Вона проскочила повз свою квартиру, але на сходовій клітці її зупинив поліціянт.

– Дівчино, куди ви? Ви родичка?

– Ні, я сусідка. А як Артем?

– Хлопчик, чи що? Я не знаю, там з опіки ним жінка займається, – байдуже сказав чоловік.

– А можна я пройду?

– Нууу … йдіть! – махнув чоловік.

З Артемом справді розмовляла якась жінка у формі.

– Здрастуйте! А куди ви тепер Артема?

– Здрастуйте! Поки що у розподільник. А там у дитячий будинок. Родичів, які бажають оформити опіку, начебто немає.

– А мені можна? – Запитала Даша.

– А ви родичка? – сухо перепитала жінка.

– Ні, я сусідка.

– Ну, суто теоретично, можна. Там певна процедура…

– А відвідувати його можна?

– Можна… – насупившись, відповіла жінка.

Даша серйозно вирішила всиновити Артема. Вона відвідувала хлопчика спочатку у розподільнику, потім у дитячому будинку, привозила гостинці. За кілька місяців Даша та Артем настільки зблизилися, що стали, наче мама та син.

Однак процедура усиновлення виявилася не такою простою. Даші відмовили, бо чоловіка немає, квартира орендована.

Після чергового візиту до начальника опіки Даша йшла у засмучених почуттях.

– Дівчино, вам допомогти? – Почула вона знайомий голос.

– Ой, Сергію Дмитровичу. А я вас не помітила.

– А я тебе здалеку побачив. Дивлюся, ти в кав’ярню прямуєш. Я тут часто буваю.

– І я часто. Тільки вас жодного разу не бачила.

…Даша та Сергій почали зустрічатися. Виявилося, що чоловік не може мати дітей і тому не одружується. Ще до весілля Даша розповіла йому про Артема.

Вони одружилися, подали необхідні документи й вже за кілька місяців Даша та Сергій усиновили малюка, а хлопчик отримав не лише гарне по батькові – Сергійович, а й люблячих батьків, яких до цього в нього ніколи не було…

Ось така сумна історія, з умовно щасливим кінцем. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.