– Не дарма ж кажуть – не все те золото, що блищить… Аби людиною був доброю…

– Все! Більше я в цьому житті нікому нічого не винна! Чоловіка – немає, дочку – віддала заміж. Мені сорок п’ять, – настав час влаштовувати своє особисте життя! – Яна підійшла до дзеркала, критично оглянула себе.

– На обличчя, начебто, симпатична. Тим паче косметику дорогу дочка подарувала. Талія кудись зникла… Гаразд, адже на пляж із ним одразу не підемо…

Вона підійшла до ноутбука. Переглянула листування на сайті знайомств. Зі щасливою усмішкою подивилася на його останню фразу:

– Яно, ми з тобою вже місяць листуємося. Може, зустрінемося? Набридло самотнє життя.

Потім, на свою відповідь, таку скромну, але романтичну:

– Добре. У парку будівельників. Праворуч від входу є стежка. Пройди цією стежкою двісті кроків, буде альтанка. Там і зустрінемося.

– Його аватарка – цілком симпатичний чоловік. Ось тільки зріст який? Незрозуміло. Ну, гаразд! Напевно, вище за її метр шістдесят шість.

– Й ім’я гарне – Едуард. А сама на своїй аватарці красунею виглядає, бо цьому фото вже десять років. Та й тоді ця фотографія була далеко не остання.

Ні. Яна за себе не боялася. Зарплати – двадцять тисяч. Готує – як висококласний кухар. Вдома – завжди порядок.

…І ось вона у парку. Ні, не в альтанці, а в заростях акації. У руках маленький бінокль. Дуже рідкісні перехожі проходять повз альтанку.

Нарешті, – чоловік з букетом квітів. Він! Такий же симпатичний, як на фотографії, і зріст – не менше метра вісімдесяти.

– Так, нехай мучиться. А я заспокоюся, – зробила десять глибоких видихів, глянула в люстерко. – Пора!

Яна повільно йшла до альтанки, а серце калатало все сильніше. Ось він повернув голову, ковзнув по ній байдужим поглядом і повився кудись, де стежка починається.

– Едуарде! – гукнула вона.

– Яна? – У погляді чоловіка читалося явне розчарування.

Він якось мляво засунув її букет.

– Ти не радий? – Посмішка зникла з обличчя жінки.

– На фотографії ти виглядала набагато молодшою ​​та симпатичнішою.

– Ти, я дивлюся, також не хлопчик.

– Але ти зовсім …, – він ненадовго замислився, підбираючи відповідне слово, – не в моєму смаку.

– І що тепер? – очі жінки люто спалахнули.

– Ходімо до мене. Сьогодні “пообіймаємося”, а завтра зранку тихо, мирно розійдемося.

– Ану пішов звідси! І букет свій забери!

І вона жбурнула квіти йому в обличчя.

– Ти що собі дозволяєш? – схопив її за плечі, в очах засяяли блискавки.

– Гей, хлопче, остигни! – пролунав чийсь голос.

У їхній бік йшов немолодий чоловік:

– У чому річ?

– Ні в чому, дядьку, – вишкірився Едуард. – Можеш у неї спитати. Я пішов.

І він попрямував стежкою до виходу. А жінка сіла на лаву, затулила очі долонями й заплакала.

– Ти що плачеш? – чоловік сів поруч із нею. – Образив тебе цей красень?

Яна провела рукою по очах і пильно подивилася на чоловіка. Той раптом усміхнувся.

– Ви чому посміхаєтесь? – суворо запитала жінка.

– Ні, нічого, вибач!

– Я очі розмазала? – скрикнула Яна.

– Небагато, – кивнув він головою. – Давайте я витру!

– Що?

– У мене хустка чиста.

Він дістав справді чисту хустинку і став обережно витирати очі розгубленій жінці.

– Тебе, як звати? – раптом спитав він.

– Яна! – І несподівано для себе додала. – А вас?

– Юрій. Можна без по батькові, хоч я і старший за тебе.

– Мені теж уже сорок п’ять, – важко зітхнула жінка.

– Справді? – щиро здивувався чоловік. – А мені здалося, що ти ровесниця моєї доньки.

– А скільки вашій доньці? – В очах Яни засвітилася цікавість.

– Тридцять п’ять, – чоловік усміхнувся. – А мені п’ятдесят сім.

– Нормальний вік для чоловіка.

– Згоден! Тим більше, що пенсію на п’ять років відсунули. Цілих вісім років можу не вважати себе старим. Самотньо тільки.

– Діти роз’їхалися. Дружини три роки тому не стало, – чоловік важко зітхнув і провів рукою по очах. – Кохав я її сильно. Досі не можу звикнути, що її нема.

Чоловік замовк, мовчала і Яна. Кожен думав про щось своє. Першим прийшов до тями чоловік:

– Ти, Яна, не думай! У мене все гаразд. Зарплата велика, я на заводі на верстатах працюю. За місяць відпустка буде. Поїду в гості спочатку до дочки, потім – до сина. З онуками побавлюся.

– У мене теж дочка місяць тому вийшла заміж і поїхала до чоловіка. Вона інститут в Києві закінчила. Там із чоловіком і познайомилася.

– Він старший за неї на десять років. Але багатий, – Яна раптом розсміялася, похитала головою. – А я вирішила своє життя влаштувати. Познайомилася в інтернеті із цим красенем. Та виявилася надто старою і негарною для нього.

– Яна, по-моєму, зараз дощ почнеться. Пішли кави поп’ємо! – раптом запропонував чоловік. – Тут поряд кафе. І пообідати можна.

– Там ціни, мабуть …

– Не збіднію, – він ніжно взяв жінку за руку. – Ходімо! Якщо, звичайно, не поспішаєш?

– Та куди поспішати? Сьогодні – субота.

– Ой, а я на підборах з нього зростом! – Яна трохи опустила плечі. – І старший він мене на дванадцять років. А так легко з ним.

– Побігли! Дощ зараз рине! – Взяв за руку і вони побігли.

Вони пили каву з булочками. Кожен думав про своє.

– І без косметики вона гарна. Такі жінки на мене ніколи уваги не звертали. Після того, як Ганни не стало, я й сам ні на кого не звертаю уваги, – міркував він.

– Він зовсім не вміє прати. На сорочці плями так і лишилися. Коли з пральної машинки витяг, мабуть, не розправляючи, сушити повісив. І попрасував неакуратно, – зауважила вона.

– На мене, окрім Ані, усі жінки, як на порожнє місце дивилися. На роботі постійно брудний, руки в подряпинах, обличчя і шия – теж, – пригадав нові факти Юрій.

– Весь у якихось подряпинах. Він же казав, що на верстаті працює. Побачать мене з ним подруги, засміють, – схаменулася Яна.

Літній дощ швидко пройшов. Знову визирнуло сонечко, але надворі посвіжішало.

– Яна, я тебе додому проведу?

– Проведи!

Ішли й знову не знали, про що поговорити. Обидва розуміли, що в їхньому житті відбувається щось не те, але що саме, поки зрозуміти не могли.

– А вона ж вища за мене. Мабуть, соромно зі мною йти?

– У парку нормальний чоловік був, а зараз йде і слово не може вимовити. Скоро вже мій дім. Більше все одно не побачимось.

– Треба, про щось говорити…

– Зараз скаже, що я божевільна!..

Яна нахилилася і зняла свої туфлі на величезному підборі. На обличчі чоловіка з’явилася щаслива посмішка. Він узяв її руку та поклав на свою:

– Давай, туфлі понесу!

– Неси! Але живу я ген у тій п’ятиповерхівці.

– Яно, я людина немолода… а ти така гарна… Запиши мій номер телефону, на всяк випадок.

– Диктуй, – жінки дістала телефон, та зберегла номер. – А тепер скажи, навіщо це?

– Якщо подзвониш…, ну…, я обов’язково прийду… кудись підемо.

Яна прокинулася годині о десятій. Куди в неділю поспішати? Можна і в ліжку ще пів години поніжитися:

– Юра, Юра! Мріяла про високого красеня, а сама думаю про цього Юрка! Уявляю, які обличчя будуть у подруг, коли нас разом побачать! Взяти зателефонувати йому. А що я скажу?

Але рука сама потяглася до телефону. Довго роздумувала, але все ж таки торкнулася пальцем нового номера.

– Доброго дня, Яна! – одразу пролунав радісний вигук, наче телефон весь час у руці тримав.

– Юрію, а куди ти хотів мене запросити?

– Яна, я за пів години буду біля твого будинку!

– Ні-і-і! – Закричала вона і вилетіла з ліжка.

– Чому? – Голос у слухавці знітився.

– Я тільки з ліжка встала. Не раніше, ніж за годину!

– Зрозумів, дякую!

Зібратися за годину на побачення? Неможливо! За годину глянула у вікно.

– Прийшов. З квітами, а я ще не нафарбувалась. Ну, і не треба!

Вийшла до передпокою, взяла свої дорогі туфлі на високих підборах. З хвилину подумала, і… закинула їх у комору. Вдягла легкі літні кросівки.

І побігла назустріч своїй долі. Була не була! Не дарма ж кажуть – не все те золото, що блищить… Аби людиною був доброю, бо й вона ж вже не дівчинка…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Так буває? Ставте вподобайки.