Не дарма ж кажуть – не зарікайся бути в старцях! Життя може розбитися на уламки в одну мить

Старий автобус розповсюджуючи навколо себе запах бензину, поїхав далі, залишивши жінку одну. Вона озирнулася довкола, тут нічого не змінилося.

Все та ж розмита дорога з жирним і чорним брудом. Ті самі кущі в сірих бризках. Вдалині виднілося село, воно вузькою стрічкою розтягнулося вздовж краю лісу, вже світилися в сутінках жовті квадратики вікон, долинав гавкіт собак і невдоволено гоготали гуси.

– Так, тут нічого не змінилося за шість років, – думала Віра – майже нічого.

Тільки праворуч на пагорбі, більше не виднілася низка фермерської техніки, освітленої тьмяними ліхтарями.

Там зяяла темрява, вона не знала, що сталося з фермерським господарством Бєлова, мабуть, розпродали спадкоємці.

Віра вийшла на центральну вулицю села, вона не здивувалася б, якби з-за рогу хтось запустив у неї каменем. Їй здавалося, що з кожного вікна на неї дивиться пара осудливих очей.

Жінка йшла, нижче насунувши хустку на очі, сподіваючись залишитись непоміченою. Що чекає на неї попереду? Чи залишилося щось від її будинку?

Але йти їй було більше нікуди, крім рідного села і вона повернулася сюди, попри ненависть, яку відчували до неї місцеві. Саме завдяки їй добра половина села, шість років тому, лишилася без роботи.

З того часу вона сильно змінилася, як зовні, так і внутрішньо. Нічого не залишилося від тієї безтурботної красуні, що жваво стріляючи очима, підкорила чорне серце Аркадія Бєлова.

Вєрка була фігуристою шатенкою з розкосими синіми очима. У неї нікого не було і жила вона одна, в старенькій хатині на краю яру.

На Бєлова, народ тільки не молився. На нього працювала більшість мешканців. Якось Вєрка переїхала до нього. Вона вважала, що витягла у цьому житті щасливий білет.

Але виявилося все не так просто. Аркадій вважав себе кимось, на кшталт місцевого пана, таких називають – самодур.

А Вєрка для нього була кріпачкою для забав, але засліплена увагою до себе такої важливої ​​персони, вона не відразу зрозуміла його сутність.

Спочатку він відвадив від неї всіх подруг, потім заборонив надто відверті, на його думку, вбрання, косметикою теж користуватися забороняв. Все її життя поступово перетворилося на одну велику заборону.

Вона сиділа вдома і чекала на нього, варила борщі та прибирала кімнати. Ні про який вихід на роботу не могло бути й мови.

Аркадію весь час здавалося, що в неї хтось є – тобто, постійні підозри зводили його з розуму. Віра намагалася довести, що чиста перед ним, але невдовзі зрозуміла – це марно.

Справа була не в ній, а в ньому. Вона скільки завгодно могла підлаштовуватися під нього, але Аркадій завжди був незадоволений.

Коли справа дійшла до рукоприкладства, Віра повернулася до своєї хатини на краю яру, сподіваючись забути все, як страшний сон. Але головний стусан долі чекав на неї попереду.

Бєлов заявився наступного дня, як вона пішла. Віра мила підлогу на кухні, всі двері були відчинені. По хаті гуляв теплий вітерець, пахло свіжістю та чистотою.

Вона з насолодою возила вологою ганчіркою по підлозі, знаходячи в монотонній роботі заспокоєння. Він з силою штовхнув відро і вода розлилася по кухні, перетворивши її на озеро. Віра зрозуміла, що за відром, настане її черга.

Вона не пам’ятала, що сталося далі, пам’ять ніби жаліючи її нерви відмовлялася відтворювати картину того дня.

Схаменулась вже, коли двір був сповнений поліціянтів, її про щось питали трясучи перед носом пакетом у якому лежав кухонний ніж.

За парканом штовхалися сусіди, на кухні були перевернуті всі меблі та зірвані фіранки, а посередині лежав Аркадій.

– Довела мужика! – чулося з-за паркану. Хвостом крутити треба було менше і жив би мужик!

– І що не вистачало? Жила, як сир у маслі!

– Хорошу людину згубила!

– Що тепер з нами всіма буде? Завдяки йому була робота на селі! – Натовп обурено загудів:

– Що буде? Що буде? На що нам тепер жити?

Віра отримала шість років ув’язнення, відбувала покарання в колонії загального режиму. Ці роки далися їй нелегко, але й не так жахливо, як вона очікувала.

Завдяки миролюбному характеру та вмінню вислухати й співчувати, вона знайшла собі приятельок і їхнє спілкування скрасило роки неволі.

Але зовні більше не було тієї красуні із синіми, наївними очима. Вона трохи роздалася, у волосся закралася сивина, не було більше бажання вбиратися і всіляко прикрашати себе.

Ніколи не подумала б Вєрка, що опиниться за ґратами. Їй завжди здавалося, що там живуть лише нікчемні люди, що опустилися.

Не дарма ж кажуть – не зарікайся бути в старцях! Життя може розбитися на уламки в одну мить! Тепер вона карна злочинниця.

Вона йшла ховаючи обличчя в хустку, і серце її тривожно калатало. Чи існує взагалі її будинок? Може його вже розібрали на дрова…

Але на самому краю яру, між двома розлогими березами, ясно проглядалися стіни рідної хати. З яру знайомо тягло холодком, унизу дзюрчав струмок і квакали жаби.

Скільки разів вона уявляла ці миті, скільки разів бачила уві сні рідні місця. За яром починалися ліси повні грибів: сироїжок, маслюків, підберезників… Хотілося негайно побігти туди з кошиком!

Вона тінню прошмигнула у хвіртку, намацала ключ у потаємнім шпаруні. Відчинивши двері очікувала, що її обдасть затхлим запахом вологості, але цього не сталося.

Вона клацнула вимикачем і по кухні розлилося жовте світло лампи. Все було прибрано, на підвіконні цвіла рожевими гронами герань.

Віра дивилася на квітку нічого не розуміючи. Вона пройшла в кімнати, нічого не втрачено, все на своїх місцях. Хтось явно стежив за будинком, поки її не було.

– Вірко, Віро! – почулося з сіней і до хати спішно зайшла сусідка Євдокія. – Ого, – сказала вона замість привітання, – як ти змінилася…

– Я дивлюся світло горить і бігом сюди. Ось принесла тобі перекусити, а то з дороги не ївши, – вона поставила на стіл банку з молоком та любовно загорнутий у рушник хліб.

– Дякую, – посміхнулася Віра, – це ви слідкували за будинком?

– Слідкувала, а як інакше, – озвалася сусідка, – будинок без нагляду залишати не можна…

– Дякую! Дякую вам велике! – Розчулилася Віра і сльози затремтіли на її віях.

– Я піду, – сказала Євдокія, – а то чоловіки у нас ще тримають на тебе зуб. Мій дізнається, що до тебе ходила залає!

Вірі полегшало на душі, хоч одна людина її підтримала. Вона налила в склянку ще теплого парного молока і в цей момент у двері несміливо постукали.

На порозі з’явився хлопчик років тринадцяти й незграбно простяг їй пакет.

– Мммамка передала! – Заїкаючись сказав він, сунувши Вірі в руки скруток.

– Передай дякую, – сказала Віра і сором’язливий хлопчисько, кивнувши втік.

Вона так і не зрозуміла, хто це був, за шість років діти встигли підрости та сильно змінитися. З пакета долинав аромат копченого сала так, що слинки текли.

Танька увірвалася без стуку й одразу кинулася обійматися. Колись, ще до Аркадія, вони дуже дружили. Вірка розплакалася:

– Я думала, що зі мною ніхто й говорити не захоче!

– Кинь ти, – відгукнулася Танька, – існує ж жіноча солідарність! Це була самооборона, щоб там не говорили. Мужикам не зрозуміти наших жіночих справ, от і зляться. Євдокія сказала, що ти повернулася.

Віра так зворушилася, що шматок не ліз у горло. Вона зрозуміла, що даремно погано думала про односельців. Жінки зрозуміли її та підтримали.

З насолодою лягаючи у свіжозастелену постіль, вона не встигла заплющити очей, як у вікно наполегливо постукали.

Навіть у темряві вона впізнала масивну фігуру Олега. Цей чоловік був негласним старостою села і мав загальну повагу та авторитет.

– Не виходь, – сказав він, – через кватирку поговоримо. Ми з мужиками подумали та вирішили, що безглуздо зло тримати на тебе.

– Це баби може чогось не розуміють, а в події твоєї провини немає. Туго звичайно стало без роботи, але Аркадій сам винен був. До того ж мужик він був, скажімо відверто…Кхе, кхе.

– Гаразд, при тобі таких слів не говоритиму. Ми тут зібрали з мужиками тобі трошки грошенят на перший час. Бери, бери!

Вірі було ніяково брати ці гроші, але Олег просто кинув їх у кватирку і розчинився в нічній імлі. І вперше за довгий час Віра подумала, що все в її житті налагодиться, бо світ не без добрих людей!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!