– Не довго мені тут з вами сидіти залишилося. Не буде мене скоро. – Ніно, ти що ж таке кажеш? Захворіла? – Занепокоїлися жінки. – Та ні, не захворіла, поки що. Діти мене зі світу зживають… – заплакала Ніна Петрівна

– Слухай, Юля, я так більше не можу! Давай квартиру знайдемо та з’їдемо?! – пошепки промовив Стас, зачинившись із дружиною у ванній кімнаті.

– Стасе, ми не потягнемо іпотеку, або орендовану квартиру. За машину ще не розплатилися… – відповіла Юля, хоча в душі розуміла – чоловік тисячу разів має рацію.

– Ні, Юль! Я сьогодні в обід подивлюсь оголошення, і у вихідні з’їдемо! Краще на другу роботу в ніч сторожем піду, ніж це терпіти… – Стас не встиг домовити, бо у двері постукали.

– Гей, а чого це ви там закрилися? Га? Ви тут не одні живете! Зачинились вони, подивіться на них! – почувся голос тещі Ніни Петрівни.

…Навколишні вважали Ніну Петрівну добродушною жінкою. Власне, такою вона й була, але тільки раніше. У молодості вдало вийшла заміж. Виховали з чоловіком двох дочок – Катю та Юлю.

Від заводу Юрію Миколайовичу – чоловіку Ніни Петрівни, та батькові дівчаток дали чотирикімнатну квартиру у новому будинку. Коли старша Катя вийшла заміж, про те, що молоді житимуть окремо, навіть не йшлося.

– Катюш, живіть з нами. Така велика квартира, місця всім вистачить. А дітки підуть, то нам тільки за щастя! Знову квартира наповниться дитячим сміхом… – замріяно казала Ніна Петрівна.

– Добре, мамо. Якщо ви не проти, то ми з Денисом також не проти.

Катя із чоловіком стали жити у батьківській квартирі. Через кілька років у них з’явився первісток Антон.

Бабуся і дідусь в онуку душі не чули. Жили дружно та весело. На той момент молодша Юля теж почала зустрічатися з хлопцем Стасом. Молодята думали про те, щоб улітку зіграти весілля.

Біда прийшла, як це часто буває, раптово. Юрій Миколайович останнім часом почав погано почуватися. Пішов в поліклініку, щоб обстежився.

Страшний діагноз гримнув, наче грім. Все довкола наче завмерло. Спочатку думали, що ще можна щось зробити.

Ніна Петрівна підтримувала чоловіка, і діти їх не залишали. Тільки хвороба взяла гору, і через пів року чоловіка не стало.

Втрата коханого чоловіка стала для Ніни Петрівни справжньою трагедією. Діти після похорону не відходили від неї ні на крок…

Тільки життя не зупиняється навіть у тому випадку, якщо з нього йде найближча і рідна людина. За кілька днів Катя з чоловіком вийшли на роботу.

Антошку відвели в дитячий садок. Юля теж невдовзі після закінчення університету влаштувалася на роботу. Ніна Петрівна залишилася вдома сама.

Жінка повністю поринула у господарство. З ранку в крамницю, потім обід готувала, надвечір виходила на лавочку до будинку з сусідками посидіти. Словом, намагалася хоч чимось наповнити свій день.

– Катюш, може Антошку з садка заберемо? Всі з онуками, а я все одна та одна… – сказала якось Ніна Петрівна старшій дочці.

– Мамо, а тобі не важко буде? Адже Антошка непосидючий. За ним око та око…

– Ні, Катю. Тепер все моє життя в онуках. Може, ви ще одного мені подаруєте, а там уже і Юля зі Стасиком одружаться, теж дітки підуть. Це ж щастя, – відповіла Ніна Петрівна.

На тому й вирішили. Катя порадилася із чоловіком. Хлопчика забрали з дитячого садка з тим розрахунком, що його вихованням та подальшою підготовкою до школи займатиметься бабуся.

…Влітку Юля та Стас зіграли весілля. Хлопець спочатку наполягав на тому, щоб із дружиною жити окремо. І знову в ситуацію негайно втрутилася Ніна Петрівна.

– Стасе, хто тебе тут ображає? Ми ще з покійним чоловіком мріяли, що житимемо великою і дружною сім’єю. А тепер виходить, що ти сам тут жити не хочеш, та ще і Юлю забираєш, – плакала Ніна Петрівна.

– Стас, ну може, й справді? Чого нам зараз витрачатися на орендовану квартиру? Можливо, справді з мамою поживемо. А потім буде видно, – умовляла чоловіка Юля.

Так і вчинили. В одній квартирі стали жити одразу три сім’ї. Тільки ідилія тривала не так довго, як планувалося спочатку.

– Мамо, втомилася?! – спитала Катя, помітивши, що мама останнім часом не така, як завжди.

– А ти як думаєш? Якщо я цілий день біля плити стою і вам готую різносоли! Та хай би тільки готувати, ще й дитину на мене примудрилися повісити! – закричала Ніна Петрівна на старшу дочку.

– Мамо, ну ти ж сама просила Антошку з садка забрати… – здивовано відповіла Катя.

– А ви й раді на матір повісити! Звісно! Я ж двожильна! Ви цілий день на всьому готовому, ці тільки по кіно та кафе гуляють, – гукнула Ніна Петрівна, показавши пальцем на кімнату, де жили Юля і Стас.

На вигуки вийшов Станіслав.

– Ви чого кричите, сталося що? – спитав хлопець, намагаючись з’ясувати причину галасу.

– А я у своїй квартирі! Хочу, та й кричу! Це ти тут у гостях! Палець об палець не вдарив! Звичайно, коли все на одну людину звалено, можна й лежати, – закричала на зятя Ніна Петрівна.

– Мамо, ти чого? – тепер уже з кімнати вийшла Юля.

– А нічого! Про життя своє хороше розповідаю! – заридала Ніна Петрівна.

З того часу скандали у квартирі не вщухали. Катя з чоловіком хотіли Антошку знову в дитячий садок віддати. Тільки зробити цього їм не вдалося. Виявилось, що вільних місць уже немає.

Подружжя намагалося виходити працювати в різні зміни, щоб займатися із сином. Але іноді все ж таки доводилося звертатися за допомогою до бабусі.

– Мамо, ти сьогодні посидиш з Антошкою? Мене на роботу викликали, і Денис також працює… – спитала Катерина.

– А куди мені подітися? Звичайно, ви всі працюєте, а я маю з дитиною сидіти! Незабаром і ці он дитиною охазяйнуються. Чи всіх на мене повісите? – плакала Ніна Петрівна.

– Ніно Петрівно, нікого ми на вас вішати не будемо! Ми взагалі можемо з’їхати, та жити окремо! – втрутився Стас у розмову.

– Ну, звичайно! З’їдете ви! Ви тут усі на готовому живете! – Ще дужче кричала вона.
Ніна Петрівна схопилася за серце.

– Ой, погано мені… На той світ зведете. Ой, скоро до свого Юрочки вирушу, та це й на краще! Заважати хоч нікому не буду… – стогнала Ніна Петрівна.

– Чого ти лізеш? – Накинулася Катя на чоловіка сестри.

– Так ви самі кричите цілими днями! Тут жити неможливо! – На емоціях відповів Стас.

– Ну, так і не живи! Он до своєї мами їдь! – сердито гукнула Катя.

– А може, вам до батьків Дениса переїхати? – Накинулася на сестру Юля.

У будинку знову стався скандал. Ніхто нікуди не переїхав, але взаємини зіпсувалися.

…Якось Ніна Петрівна скаржилася сусідкам на лавці.

– От не довго мені тут з вами сидіти залишилося. Не буде мене скоро.

– Ніно, ти що ж таке кажеш? Захворіла? – Занепокоїлися жінки.

– Та ні, не захворіла, поки що. Діти мене зі світу зживають… – заплакала Ніна Петрівна.

Жінки почали жаліти сусідку.

Стас, як і хотів, переглянув на роботі оголошення. В обідню перерву з’їздив, придивився дві орендовані квартири. Одна з них сподобалася більше.

– Юля, я квартиру знайшов. Увечері покажу тобі фотографії. Якщо влаштує, то у вихідні переїжджаємо. – Зателефонував він дружині.

– Стасе, може ми все-таки поквапилися? Ну всі ж сваряться…

– Ні, Юля, я хочу жити нормально.

Попри впевненість чоловіка, Юля таки дуже сумнівалася у правильності прийнятого рішення. Вона йшла додому і думала про цю ситуацію.

– Юля, можна тебе на хвилиночку? – гукнула дівчину сусідка Клавдія Михайлівна.

– Так, добрий день! – привітно відповіла дівчина.

– Юля, як же вам не соромно? Мати все життя для вас, а ви!

– Ви про що, Клавдія Михайлівно? – з непідробним подивом спитала дівчина.

– Юлю, не прикидайся вівцею. Мама щодня на лавці плаче. Ви що ж це надумали, матір рідну зі світу зживаєте? Через квартиру?

– У вас чоловіки в обох такі лоби здорові! Заробіть собі на квартиру і живіть. А матір не смійте кривдити! А то я управу на вас знайду! – Присоромила Юлю сусідка.

Дівчина прийшла додому, та зібрала речі. Вони вирішили зі Стасом не чекати й цього ж вечора переїхали на орендовану квартиру.

Юля щиро думала, що тепер народу у квартирі поменшає, і там запанує лад. Але не тут то було. Через три тижні з квартири поїхали й Катерина із чоловіком та Антошкою.

Ніна Петрівна залишилася сама. Зробила генеральне прибирання, та почала жити щасливо, а, головне, тихо.

З ранку сходила в крамницю. Потім приготувала обід та вечерю. Наступного дня знову хотіла піти в крамницю за покупками. Тільки ось що купувати?! Холодильник повний, а приготовленої їжі вистачить ще на тиждень.

Через три місяці Ніна Петрівна пішла у гості до старшої доньки.

– Катюш, погарячкувала я. Може повернетесь? За Антошкою сумую щодня. Все згадую, як ми з ним грали та гуляли.

– Ні, мамо. Ми його вже тут у районі в садок влаштували. І школу тут йому знайшли. Ще рік на орендованій поживемо, а потім квартиру в іпотеку візьмемо в цьому ж районі. – відповіла Катя.
Ніна Петрівна навідалась у гості до другої доньки.

– Юля, може, повернетеся… У квартирі без вас порожнеча. Антошки зараз немає, там тихо.

– Мамо, у нас теж скоро дитина буде. Нам батьки Стаса на початковий внесок грошей дали, квартиру ми вже знайшли, – відповіла Юля.

Ніна Петрівна прийшла додому, знехотя пообідала. Одній і шматок у горло не лізе.

– Ну що, піду хоч із сусідками побалакаю… – сказала Ніна Петрівна сама собі.

На лавці нікого не було. Щоправда, за кілька хвилин з під’їзду вийшла Клавдія Михайлівна.

– Клав, сідай, поговоримо… – запропонувала Ніна Петрівна.

– Та що ти, Ніно, ніколи! За онукою до школи біжу! Потім її в музичну треба відвести. До самого вечора зайнята! Бувай! – Жінка махнула рукою і пішла у своїх справах.

Ніна Петрівна подивилася на порожні вікна свого помешкання. Перед очима спливла картина, як вона мила ці вікна, коли вони тільки отримали квартиру. Юрко вовтузився з меблями, а дівчатка навперебій рвалися допомогти батькам.

Увечері Ніна та Юра пили чай, і мріяли, як довго та щасливо житимуть у цій квартирі. Як потім тут бігатимуть онуки.

– Місця багато, всім вистачить! – казав тоді Юрко.

На очі Ніни Петрівни навернулися сльози. Все могло бути, як вони й мріяли. І нехай чоловіка немає поруч, але мрія жила б. У квартирі бігали онуки, лунав дзвінкий сміх.

– Як же так вийшло? – питала себе Ніна Петрівна.

Жінка заплакала, встала з лавки, й тихо побрела до під’їзду.

…Кажуть, що мрії допомагають людям жити. Напевно, так воно і є. Ніна Петровна жила, поки поряд жила її мрія – велика та дружна сім’я.

Мрія стала реальністю. Тільки от, якщо мріяти про одне, а робити зовсім інше, то і результат буде плачевним. На жаль, так і сталося… І звинувачувати в цій ситуації вона може тільки себе.

Як вам витівка матері? Можливо, є якесь виправдання її вчинку? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.