– Не дзвони мені більше, Лєро!

Світлана лежала в лікарні вісімнадцяту добу. Вона навчилася вимірювати час не годинами – вони текли однаково повільно вдень і вночі, – а по тріщині на стелі, яка за ці дні не подовжилась ні на міліметр.

Артем закашлявся. Світлана зіскочила, схопила сина на руки, притиснула до себе. Кашель був сухий, вимотуючий. Малюк згинався в її руках, намагаючись вдихнути, і не міг.

– Тихо, маленький, тихо, – шепотіла вона, відчуваючи губами його гаряче чоло.

Температура трималася під сорок третю добу. Лікарі говорили, що пневмонія – штука вперта, що треба чекати, що антибіотики працюють не одразу.

Артем схуд так, що Світлана боялася його купати – здавалося, вода зламає ці тонкі, як сірники, руки та ноги.

Сусідку по палаті підселили два тижні тому. Ольга. Жінка років сорока з немовлям, яке, на відміну від Артема, майже не плакало. Ольга була мовчазна.

Не віталася першою, не питала, як справи, не пропонувала чай. Лише дивилася. Світлана спиною відчувала цей погляд – важкий, колючий. І сама не починала розмову.

– Мамочки, на уколи! – медсестра просунула голову у двері та зникла в коридорі.

Світлана кивнула в порожнечу і знову подивилася в телефон. На рахунку двадцять гривень. За квартиру борг за три місяці.

Аліменти від колишнього чоловіка приходили раз на два місяці й завжди різні – то півтори тисячі, то дві з половиною. Місяць тому її звільнили.

Начальниця сказала прямо:

– Світлано, ми не можемо тримати співробітника, який живе на лікарняних. Шукай іншу роботу.

Сім років вона там пропрацювала. Сім років!

Вона дивилася на сина. Сині повіки, прозора шкіра, худі пальці. Їй хотілося вити. Але в палаті була чужа жінка, і Світлана мовчала, тільки гладила Артема по голові.

Валерія!

Думка прийшла несподівано і видалася рятівною. Лєра – найкраща подруга, двадцять років знайомі. Разом інститут закінчили, разом ревли на кухні, коли їх кидали парубки.

Лєра вийшла заміж за Ігоря, у якого була мережа магазинів. Якщо хтось і може допомогти, то тільки вона. Світлана натиснула виклик.

Лєра взяла слухавку одразу, ніби чекала.

– Світлано! – Закричала вона так, що довелося відсунути телефон від вуха. – Ти де? Ми в Анталії! Уявляєш? Ігорьок, поклади ще креветок, цих, з часником!

З динаміка линув чужий, ситий світ: дзвін посуду, музика, жіночий сміх. Там пахло морем та їжею. Тут – хлоркою та ліками.

– Лєро, привіт, – Світлана проковтнула. – Я в лікарні з Артемом. Пневмонія.

– Господи, знову? – у голосі подруги промайнуло роздратування, але тут же потонуло в захваті. – Слухай, ми живемо в люксі! Три кімнати, джакузі на балконі. Ти б бачила цей захід!

– Лєро, мені потрібна допомога, – Світлана заплющила очі. – Може, Ігор візьме мене бухгалтером? Я ж добрий фахівець, ти знаєш. Хоч на пів ставки.

У слухавці стало тихо. Чути було, як Лєра комусь каже:

– Ігорьок, принеси ще ігристого.

– Алло? – Світлана злякалася, що зв’язок обірвався.

– Чую, – голос Лєри змінився, став чужим, колючим. – Світлано, ну ти чого? Ігор принциповий: жодних подруг на роботі.

– Тим більше ти з дитиною. Ти ж за тиждень знову в лікарню попросишся. Я йому таких проблем створювати не буду.

– Лєро, я впораюся. Чесно. Я ночами сидітиму, якщо треба. У нас борги, Артему ліки потрібні…

– Ой, все, – перервала Лєра. — У всіх борги. Думаєш нам легко? Ігор оре, як кінь. Ми взагалі вперше за три роки вибралися.

– Я не відпочивала п’ять років, – тихо сказала Світлана.

– Ну, а хто винен? – Лєра вже не приховувала злості. – Треба народ жувати від нормального мужика, а не від Пашки. Я тобі казала. Ти не слухала. Тепер висьорбуй. А мені свої проблеми не вішай. Я тобі що, благодійний фонд?

Світлана мовчала. Слова шкрябали сильніше за ляпас.

– Ми ж подруги, – видихнула вона. – Ти хрещена Артема.

У слухавці знову брязнув келих. Лєра крикнула комусь: «Ігорьок, до країв!» – І повернулася до розмови:

– Подруги? – Вона хмикнула. – Слухай, я тобі краще скину фото. Сукня на мені – відпадна. Ти дивися і радуйся за мене. А по роботі навіть не заїкайся.

– Я Ігорю такі питання не підійматиму. Все, давай, цілу. Ой, ігристе несуть! Біле, сухе, як ти любиш. Пам’ятаєш, ми раніше на лавці портвейн хлистали? А тепер он як. Бувай!

Короткі гудки.

Світлана сиділа, притискаючи до себе сплячого сина, і не могла поворухнутися. «Як ти любиш», – дзвеніло у вухах. Вона любила біле ігристе. Лера пам’ятала. Пам’ятала – і не допомогла.

Телефон заблимав повідомленнями. Одна фотографія, друга, третя. Лєра в червоній сукні на тлі моря. Лєра з келихом. Лєра з Ігорем, який жує креветку. Накритий стіл, квіти, дорогий посуд. Підпис: «За твоє здоров’я, подруго! Одужуйте».

Світлана сунула телефон під подушку. Артем схлипнув уві сні, вона хитнула його, не розплющуючи очей. Плечі тремтіли, але вона мовчала, тільки гладила сина по спині.

– Наплакалася?

Голос порушив тишу. Світла підвела голову. Ольга сиділа на своєму ліжку, схрестивши руки на грудях і дивилася на неї.

Погляд був той самий – важкий, колючий. Але в напівтемряві палати Світлана раптом побачила в ньому щось ще. Не холод. Втому.

– Вибач, розбудила, – видавила Світлана, витираючи щоки.

– Не розбудила. Я не сплю, – Ольга кивнула на подушку, під якою лежав телефон. – Подруга?

Світлана кивнула.

– Найкраща.

– І що найкраща? – Ольга говорила спокійно, наче питала час. – Послала?

– Начебто. Сказала, що чоловік на роботу не візьме. І що я сама винна, що народ ила від невдахи.

– Чудово, – Ольга помовчала. – А на фото вона гарна?

– Дуже. В Анталії.

– А ти тут із хворою дитиною і без грошей. І вона тобі фотки надіслала, щоб ти подивилася?

Світлана мовчала. Виправдовуватися не хотілося.

– Слухай сюди, – Ольга подалася вперед, і голос її став жорсткішим. – Працювати зараз можеш? Віддалено.

Світла незрозуміло дивилася на неї.

– У мене фірма. Вантажоперевезення. Ми із чоловіком керуємо. Він директор, я фінанси контролюю. – Ольга говорила швидко, діловито.

– Головний бухгалтер пішла у декрет місяць тому. Потрібна заміна. Стороннього брати ризиковано – там доступ до рахунків, документів. Потрібен той, кому я довірятиму. Ти два тижні в мене на очах. Я придивлялася.

Світлана мовчала, не вірячи.

– Ви? – перепитала вона. – Але звідки? Ви ж мене не знаєте.

– Знаю, – Ольга посміхнулася без веселощів. – Ти ночами не спиш, дитину тягаєш, на життя не скаржишся, лікарів не дістаєш.

– А коли тебе подруга лезом у спину тицяє – ти не репетуєш, не кидаєшся, а плачеш у подушку, щоб нікого не розбудити. Мені такі люди потрібні.

Вона говорила рівно, але пальці на мить стиснули край ковдри так, що побіліли кісточки. Світлана перехопила цей жест і раптом зрозуміла: Ольга не просто розповідає. Вона знає, що говорить.

– Мене двадцять років тому кинули, – сказала Ольга, дивлячись у вікно. – З дитиною в гуртожитку сиділа, їсти було нічого.

– Подруга заміж вийшла за багатого і навіть не подзвонила – боялася, що проситиму. Я вижила. Сама. Гарувала, навчалася, у люди вибилася. Тепер допомагаю тим, хто виживає.

Вона перевела погляд на Світлану.

– Роботи багато. Зарплата вп’ятеро більша, ніж ти, напевно, отримувала. Плюс премії. Але якщо підведеш – вилетиш. Я в цьому сувора!

– Я впораюся, – глухо сказала Світлана. – Чесно. Я буду ночами…

– Вночі не треба, – Ольга хитнула головою. – У тебе дитина хвора. Мені працівник потрібний живий, а не зомбі. Домовимося так: два дні в офісі, решта з дому. Якщо син захворіє – попереджаєш, працюєш віддалено. Я не звір.

Світлана дивилася на неї та відчувала, як сльози знову підступають до очей. Інші сльози.

– Я… я не знаю, як вам дякувати, – прошепотіла вона. – У мене пів року нічого не виходило. Я вже думала…

– Припини – Ольга відвернулася до вікна. – Зробиш справу – дякую скажеш.

Вона взяла телефон із тумбочки, набрала номер.

– Толя, привіт. Я бухгалтера знайшла. Так, тут, у лікарні. Зі стажем, гарна. Я відповідаю. Увечері прийдеш? Фруктів принеси. Багато. І яблук обов’язково, – вона глянула на Світлану. – Світлано, яблука любиш?

– Люблю, – тихо сказала Світлана.

– Чув, Толю? Яблука любить. І ігристого захопи. Білого, сухого. Відзначимо. Не питай навіщо – пронеси. Ти до полог ового будинку мандарини з коньяком проносив, а тут звичайна лікарня! Все. Чекаю.

Ольга відключилася і вперше за два тижні посміхнулася – втомлено, але тепло. Світлана дивилася на неї й мовчала. Слова були зайві.

У палаті стало тихо. Артем сопів уві сні, за стіною плакала чужа дитина. За вікном темніло.

Світлана взяла телефон з-під подушки, відкрила листування з Лєрою. Погортала фотографії – море, посмішки, келихи. Надрукувала одне повідомлення: «Не дзвони мені більше». Відправила та натиснула «заблокувати».

Потім відчинила галерею та видалила всі старі фото. Ті, де вони з Лєрою веселі, молоді, щасливі. Видалила, й не відчула нічого. Тільки порожнечу, в яку поступово витікало щось нове.

Вона перевела погляд на Ольгу. Та сиділа біля вікна, гладила свою сплячу дівчинку і дивилася в темряву. Світлана раптом подумала, що не знає, як звуть цю крихітку.

– Ольго, – тихо покликала вона.

Ольга обернулася.

– А як вашу доньку звуть?

Ольга помовчала, потім усміхнулася – зовсім трішки.

– Віра.

Світлана кивнула.

– Гарне ім’я.

Вона подивилась у вікно. За ним починався світанок. Перший за багато днів, котрий не хотілося пережити, а хотілося зустріти…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!