– Не лізь на чуже узбіччя, коли своє кострубате! – Гаркнув чоловік

– От скажи мені, Павлівно, що нашій Свєтці не вистачає? Син у мене на заробітках місяцями пропадає. Гроші їй добрі привозить. А вона все незадоволена.

– Прийдеш до неї з онуком побачитись, так не пускає. Каже, ось приїде Мишко із заробітків, тоді, будь ласка. Проте родичі її від неї не вилазять. Напевно, добре за гроші Мишка шикувати – скаржилася Ганна сусідці.

– Ну, що тобі сказати? Ти ж сама винна. Коли у них синок Паша з’явився, хто по селу бігав і кричав:

– Не наш він. На Мишка зовсім не схожий.

– Ну як ти це з першого погляду зрозуміла? А ще, коли він будинок затіяв будувати, замість старого, що казала: – Будуй, синочок, молодець. А поки ти на заробітках будеш, туди твоя Свєтка буде залицяльників водити.

– Не дивно, що вона тебе до хати не пускає – посміхнулася Павлівна.

– Ні, не зрозумієш ти мене ніколи. Я ж його мати, маю за порядком стежити, поки його немає. Навіть прикро, що сусідки до неї на чай приходять, а мене хоч би разочок запросила!

– Тільки “Здрастуйте”, якщо випадково зустрінемося і повз, ніби я чужа – не заспокоювалася Ганна.

– То ти їй чужа і є. Ти ж не стала для неї другою матір’ю. Навпаки, – недругом номер один стала. Ти ж свого Мишка все до дочки Івана Степановича підштовхувала.

– Зазіхнула, що ті багатші, ніж батьки Світлани. Але не в цьому ж щастя. Вони у неї працьовиті, не гультяї якісь. Дочку правильно виховали – зауважила Павлівна.

– Правильно? Не сміши мої боки. А хто за селом з другом Мишка на мопеді розсікав? Син тоді в армії ще був – переможно сказала Ганна.

– Ах ось чому Мишко до Свєтки не підійшов, коли вона його біля автобуса з квітами зустрічала? Значить, це твоя робота. Ну і стерво ж ти, Ганно!

– Добре, що син у батька пішов, а не в тебе. Думаєш, не знаю, чому ти хочеш їх розвести? Знаю! Тобі його заробітки спокою не дають. Все донечці своїй допомогти хочеш.

– Та з таким характером, як у твоєї Лізки, мільйони не допоможуть. Вася, він же добрим чоловіком був.

– Ні, ви вдвох його так допекли, що поїхав мужик від вас якомога далі. Чутки ходять, одружився він і дитина вже є – посміхнулася Павлівна.

– Знайшла кого згадати! Ваську. Та він Лізу мою і не цінував зовсім. Прийде після гаража, бензином від нього тхне. Вона йому переодягнися і в лазню сходи, а то мене верне вже.

– І поїси тільки тоді, коли будеш чистим. А він із психом скоринку хліба схопить і бігцем із хати – підібгала губи Ганна.

– Ну так, чистота це добре, не сперечаюся. Але не в обідню ж перерву. Він поки помиється, йому й поїсти ніколи буде.

– Я і говорю, що стервезні ви обидві. Лише дивуюся, як з тобою Іван усе життя живе? Залізний він, чи що, – засміялася Павлівна.

Ганна почервоніла. Вона пробувала ще з молодості чоловіка під свій гребінець підгребти. Але той їй кулак під ніс засунув і сказав:

– Будеш викаблучуватись, зубів не дорахуєшся! Все життя кашку манну їсти будеш.

І за Свєтку він постійно заступається:

– Не лізь на чуже узбіччя, коли своє кострубате! Ти краще Лізку готувати, та прати навчи. Вимахала корова, а робити нічого не вміє!

– Тільки очі та губи малювати. По хорошому, її треба на роботу виганяти. Он у корівник. Швидко вся пиха пропаде. А то ходить ніс задирає, наче графської крові.

– Ти мені там цукерок більше купи, увечері до онука загляну, скучив.

Вона візьми та скажи:

– Що молодуха дуже подобається? Зачастив прямо. До онука він ходить. На Свєтку вирячитися, старий валянок!

Івана аж затрясло:

– Як би дав тобі в пику від душі, та боюся ненароком приб’ю. Хлопчику у його віці чоловіча увага потрібна. А Свєтку не чіпай, хорошу дружину наш син собі вибрав. Спокійна, господарська.

– Ось що тобі ще не подобається? Що Мишко в тебе дозволу не спитав! І ще. Якщо хоч голку або жмуток волосся помічу у Світлани в кутку десь, – тримайся. Мало тобі не здасться.

– І передай Лізці, щоб не сподівалася, не дасть їй Мишко на путівку грошей. Бо нічого плітки по селі розпускати. То вона когось зі Світланою бачила, то щось помітила.

– Сама хай собі на море заробляє!

Згадавши все це, Ганна сказала:

– Ти мого чоловіка не чіпай. Свого заведи спочатку. А я думаю, що ти до мене підсіла? А ти про Івана цікавишся. Та хоч задавись від заздрості, мій він, зрозуміла?

Павлівна плюнула:

– Тьху, ти! Не потрібний мені твій Іван. І на моїй ти лаві сидиш, а не я до тебе прийшла. Лікуватися тобі треба, Ганно! А то з глузду з’їдеш! Тоді точно Іван від тебе піде.

– Навіщо йому баба ненормальна на старість років. Іди вже. Обід незабаром, чоловік прийде. А ти тут помиями сім’ю сина поливаєш.

– Не розумієш ти свого щастя і не зрозумієш ніколи. Коли всі живі та здорові. І ти не самотня – зітхнула Павлівна і пішла до хати.

Ганна подивилася їй услід, подумала і сплеснула руками:

– Заговорила мене, а я навіть картоплі не зварила. Багато вона розуміє. Живе сама, от і вчить усіх. Та пішла вона, сама знаю, що мені робити – бурчала вона дорогою до будинку.

– Лізко, ти картоплі начистила, як я просила – крикнула вона від воріт.

Та лежачи на дивані, ліниво сказала:

– Ще чого. У мене манікюр.

Тут уже й Ганна не витримала:

– Вставай, лежень, і на город картоплю тягати! Звикла нічого не робити. І щоб завтра роботу знайшла, чуєш, бо з дому вижену. Іди куди хочеш!

Ліза вийшла з кімнати:

– Мамо, та що з тобою? Чи перегрілася? Яка тут у нас робота? І картоплю не піду полоти. Навіщо її взагалі садити, коли купити можна.

– А ти зароби, та купи. Правильно мати каже. Поважаю. А зараз сапку в руки, та на город! Де мій обід? – спитав Іван.

– Не встигла – винно сказала Ганна.

– Знову пліткувала? Та коли ти вже вгамуєшся – зітхнув Іван. – Ну хоч чаю налий.

Ганна підозріло подивилася на чоловіка:

– А ти чого сьогодні такий добренький?

Він посміхнувся:

– У Мишка зі Світланою скоро ще малюк буде.

Ганна опустилася:

– Іване, а можна я наступного разу з тобою піду? У Свєти вибачення попрошу, з онуком пограю.

Іван підійшов і обійняв її:

– Оце добре. Давай своє узбіччя поправлятимемо…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!