– Не має права вдова на ваші квартири, – заспокоїла їх дочка. – За документами вони належать тобі, мамо, хоч і куплені були для нас. Хай хоч усі суди обійде

Ніна та Олексій одружилися ще до розвалу союзу. Непогано жили. Олексій привів дружину у квартиру батьків. Він був єдиною дитиною. Батько Олексія хворів і невдовзі його не стало.

Свекруха, Тамара Семенівна, була жінкою поступливою, спільну мову з невісткою знайшли відразу. А коли вже діти з’явилися, то дуже раділа. Хлопчик і дівчинка погодки.

Допомагала, без неї б не впоралися. З’явилися вони на світ якраз перед розбудовою. Ніна та Олексій працювали, а потім, як і багато хто, стали торгувати. Звичайно, з дітьми залишалася бабуся, яку тоді скоротили. Вижили.

Трикімнатну квартиру, що дісталася колись свекрусі та її чоловікові від будівельного тресту, приватизували.

Свекруха сама вирішила, що власниками будуть усі, включаючи невістку та онуків – рівні частки, по одній п’ятій. Вирішили та зробили, – у житті нічого не змінилося, відносини не зіпсувалися.

Діти росли, до школи ходили. У цей час Ніна отримала спадок. Її батьки жили в розлученні. У батька вона єдина дочка, а по матері сестра є. Від батька вона отримала квартиру та будинок його батьків.

Майже через рік не стало її матері. Квартиру поділили із сестрою. Все було в іншій області й жити там ніхто не збирався. Вирішено було продати. Можна було і більшу квартиру купити на всіх, а можна – просто свою.

Свекруха переживала. Як їй самій залишатися? Та й прикипіла вона до цієї квартири, переїжджати з дітьми також не хотіла. Не туди й ні сюди.

– Навіщо ви все це затіяли? Кинути мене хочете? Стільки років жили душа в душу. Ваші діти скоро виростуть, розлетяться, будете одні в новій квартирі, а я тут одна.

– Ви краще дітям купіть, а поки вони не виросли – здавайте. Вам буде дохід. А мене вже потерпіть. Чи заважаю вам?

– Олексію, мама ж правильно каже. Невже ми її покинемо? А квартири стануть у пригоді дітям. Саме вистачить на дві, а якщо додати, то й не однокімнатні.

– Твої гроші, ти й вирішуй.

– Ми ж сім’я. Мама гарний варіант підказала. Та й звикли ми давно одне до одного. Мені теж важко без неї буде, рідна ж людина. Треба, щоб усім добре було.

Вирішили й залишилися жити разом все в тій самій трикімнатній. Дві нові квартири почали здавати. Дочка в інститут вступила, поїхала. Саме і гроші стали в пригоді від здачі квартир.

Син в інститут не захотів, йому й у школі набридло вчитися, пішов в училище. Обидва поїхали з рідного міста, приїжджали на канікули, та інколи на вихідні.

Час минав. Донька інститут закінчила, заміж вийшла. З чоловіком самі купили квартиру в іпотеку. Грошей не просять, квартиру також.

Син одружився, працює. Дітей поки що не планують, живуть на орендованій квартирі. Свою хочуть, але його дружина всі гроші на себе витрачає.

А якщо брати іпотеку, то він не потягне платежі, навіть якщо продати «його» однокімнатну для першого внеску. А дружина вважає, що чоловік має житлом забезпечити.

І не простим, а комфортним. Та й мріє вона не про обласний центр, а про Київ. Подобається їй там. Про те, що платити за все повинен чоловік багато аргументів наводить.

Син уже і з батьками поговорив, вони не проти продажу квартири, сину ж купували. Роботу змінив, зарплата вища, впорається вже. Оголошення подали про продаж. Невістка вже потирає руки, шукає житло в Столиці. Мрії здійснюються…

Несподівано син Олексія та Ніни не вижив в дорожній пригоді. Зіткнення із нетверезим водієм, ніхто з них не вижив.

Сумно та гірко ховати дітей, але сім’я разом, один одного підтримують.

Настав час у спадок вступати, від сина п’ята частина у їхній квартирі. Батьки у першій черзі. Ділити, чи на одного оформляти – різниці немає. Тільки вони зовсім забули про вдову сина, а вона нагадала про себе.

Зажадала гроші за цю частку, за всю п’яту частину. Її зупинили, пригальмували, пояснили всі закони, підрахували, виявилося менше. Довелося виплатити їй, хоча начебто жодного морального права не має.

Але мораль до закону не пришиєш. І що? Отримала гроші, невеликі, але раптом згадала про квартиру чоловіка. Адже її обіцяли продати, а гроші їм на житло віддати.

Не встигли, отже, тепер треба взяти. Квартира була куплена для її чоловіка, отже, вона тепер має право й на неї. Вони ж просто не встигли! Продавали довго! А якби встигли? Логіка залізна – давайте гроші.

Ніна та Олексій, а також Тамара Семенівна, від такого нахабства навіть розгубилися. У них горе, рани від втрати сина та онука не загоїлися, а тут таке.

– Не має права вдова на ваші квартири, – заспокоїла їх дочка. – За документами вони належать тобі, мамо, хоч і куплені були для нас. Хай хоч усі суди обійде.

Ніна та Олексій живуть у тій же квартирі разом із Тамарою Семенівною. Квартири здають. Родина доньки приїжджає у гості. У Ніни та Олексія онуки, а у Тамари Семенівни правнуки.

Весела вдова відвідала юриста, але він виявився не тямущим. Порадив більше часу не витрачати, та ще й посміхнувся. Гроші заплатила, а відповідь не ту почула. Поганий виявився юрист.

Життя часто підносить нам дива, інколи ж «диво» з’являється у житті. «Диво» саме в лапках, бо інакше ніяк. Дивують люди, щоб інші посміялися. Чекають, сподіваються, – всі їм винні.

І закони в них у голові якісь свої. Вони мають рацію, а їх образили, обділили, майже обікрали. І думку свою не змінюють. Правда на їхньому боці, – а всі інші, відстороніться і дайте пройти…

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.