– Не може бути, – майнуло в нього в голові, а вже наступної секунди він біг до цієї постаті з усіх ніг, і крізь сльози шепотів – бабуся…, дочекалася… Дякую тобі, Господи…

Пригнічений Василько повільно брів зі школи, – закінчився його перший навчальний рік. Вчителька видала табель і, як він і припускав, по письму красувалася жирна «3».

– Так, – важко зітхав хлопчик, – тут потиличниками не відбудешся. Відшмагає його бабка кропивою, як є, відшмагає. Мабуть, навіть і не кропивою, а лозиною чи, і того гірше, старим батьківським ременем.

Точно, ременем, і не врятують його п’ятірки з усіх інших предметів. Ох, не врятують!

А бабуся вже з нетерпінням чекала на лавці біля двору. Маленька, сухенька стара щоразу схоплювалася з лави та виходила на дорогу, пильно вдивляючись у кінець вулиці.

Звали її Ксенія, але в селі всі називали Сютка, а за очі «Псютиком», бо була вона дуже спритна і запальна.

Не пощастило Ксенії у житті, ох не пощастило. Чоловік загинув на вітчизняній, залишивши її одну з маленьким сином. Виростила, вивчила, щосили тяглася.

Після закінчення інституту залишився її Павлушка у місті, там і дружину собі знайшов, гарна була дівчинка, ось тільки сирота зовсім, все до неї тяглася, як до рідної матері.

І синочок з’явився у них, Василем назвали. Павлушка все жартував: «Весь у Вас, матусю, такий же жвавий та спритний».

Часто приїжджали, та й вона до них навідувалася. На той час Ксенія просто розцвіла. У онуці душі не чула.

– Ось і дочекалася я щастя, – часто повторювала сама собі, не забуваючи плювати через ліве плече і тричі стукати по дереву, щоб не наврочити. Але, видно, все ж таки наврочила.

Коли Васі було чотири роки, залишили їй діти онука на нагляд, а самі на море поїхали, путівку їм на роботі дали, всі так раділи…

– Ех, пропади воно, ваше море! – сердито подумала Ксенія і плюнула на землю. Як там уже, що було, ніхто не знає, а тільки виловили їхні тіла з моря…

Поховала, й сама б поряд лягла, якби не Василько. Одна єдина рідна людина на всьому білому світі залишилася!

Наприкінці вулиці з’явилася зграйка дітлахів, що весело бігли зі школи. Бабуся підскочила з лави й нетерпляче «пританцьовувала», чекаючи їхнього наближення.

– Де ж Василько? Щось не бачу його?

– Наташа, а що навчання в школі закінчилося? – запитала вона сусідську дівчинку, що проходила повз.

– Закінчилось, баба Сюто, – радісно прощебетала та.

– А де ж мій Вася? Чи його вчителька затримала?

– Ні, всіх відпустили додому на канікули. Не знаю, йшов начебто.

– Ішов, кажеш, – прошипіла бабуся, – йшов-йшов та не дійшов…

Її сухенькі рученята войовничо уперлися в боки.

– Завалив навчання, негідник, точно завалив. Ну, постривай, покуштуєш ти в мене батьківського ременя! – закипала бабуся, немов чайник.

Приблизно за годину Вася понуро підійшов до кінця їхньої вулиці. Ще здалеку він побачив перед своїм двором стару бабцю, що метушилася, як фурія, «руки в боки».

– Щось ти не поспішаєш додому, Васю, – ласкаво прошипіла вона, – закінчив перший клас?

– Так, бабусю, – намагаючись здаватися веселим, відповів хлопчик.

– Ага-ага, от і молодець, ходімо до хати, голодний, мабуть, то я тебе нагодую, – кивала вона головою.

Вони увійшли до будинку, на столі Вася відразу ж побачив старий батьківський ремінь, який служив бабці, як важка артилерія, при вихованні онука.

– Ну, любий онуче, діставай табель, порадуй бабусю…

Хлопчик важко зітхнув і простягнув табель.

Ксенія була малограмотною, всього три класи школи закінчила, тому читала по складах і тільки по друкованому, до того ж з віком стала трохи підсліпуватою. Вона сіла ближче до вікна.

– Ма-те-ма-ти-ка – «5», чи-тан-ня – «5», письмо – «3»…

Бабуся підскочила, з розмаху ляснула табель на стіл і схопилася за ремінь.

– Там ще фізкультура – «5», малювання – «5», та й співи – «5», – відчайдушно скрикнув Вася.

– Фізкультура, кажеш, «5», малювання, співи… Ось я тобі зараз і намалюю, а ти мені заспіваєш – кричала бабця злегка ляснувши онука ременем по м’якому місці.

– Що я скажу батькові з матір’ю, коли зустрінуся з ними на тому світі? Що не доглядала? Га?! Я тебе питаю, що скажу батькові з матір’ю?!

– Бабуся, я виправлюся, слово честі, виправлюсь, – розмазував кулачками сльози по обличчю Вася.

– Звичайно, виправишся, – категорично крикнула бабця і ще раз хльоснувши онука ременем, сіла на стілець. – Все літо писатимеш у мене букви!

Того ж вечора, поки Вася сидів у хаті, зачинений бабкою на замок, і сумно дивився у вікно, Ксенія, зі стосом чистих зошитів, стукала в будинок до вчительки.

– Тут мій Василько з письма трійку одержав, то ти Свєтко, Світлано Петрівно, – швидко виправилася бабуся, – понаписуй йому тут у зошитах, як правильно писати.

– Навіщо так багато зошитів, бабо Сюто? – невдоволено бурчала Світлана, старанно прописуючи букви та слова на кожному аркуші.

– Нехай пише, негідник! Знатиме, як покійних батька з матір’ю та бабусю ганьбити! – сердито відповіла Ксенія.

Васька так і заснув, не дочекавшись бабусі, а на ранок вона радісно поклала перед ним на стіл стос пронумерованих зошитів і три ручки.

– Ось, Васильку, це тобі Світлана Петрівна завдання на літо дала, щоб трійку твою виправити, – сяяла бабця, як нова копійка. – Тож ти вмивайся, снідай і за роботу.

– Там вчителька тобі все прописала на кожен день, розберешся. Та дивися мені, не старатимешся, покараю, – суворо додала вона і відважила Васькові «черговий» потиличник для профілактики.

Час минав, Василь з кожним роком дорослішав. Навчався він добре, а почерк у нього був найкращий у всій школі.

І якщо у молодших класах таких успіхів було досягнуто завдяки пильному оку бабки та свисту ременя, то у середніх класах Вася вже із задоволенням навчався сам.

Йому подобалося дізнаватися щось нове й у вільний час розповідати бабці, яка завжди уважно слухала, періодично сплескувала з подивом руками, а потім протяжно скрикувала:

– Ну, треба ж, до чого додумалися! А ти часом не обманюєш мене стару, Васю? Може, ти над бабусею посміятися хочеш? Так дивися мені…

Бабуся загрозливо показувала рукою на двері, де на цвяху вже кілька років без діла припадав пилом старий батьківський ремінь.

– Раз ти так кажеш, не буду тобі більше нічого розповідати, – вдаючи, що образився, відповідав Вася і демонстративно замовкав, та відвертався.

Бабуся деякий час смикалася на стільці, а потім примирливо говорила:

– Гаразд, пожартувала я. То що ти там говорив про німців і цей, як його…?

Васько непомітно хмикав убік і продовжував розповідь.

У старших класах він уже майже нічого не розповідав бабці, надто вже це було все для неї складно, хлопець приохотитися до читання і годинами міг сидіти за столом, уткнувшись у книгу, поки потиличник бабусі не укладав його спати.

Треба сказати, що з усього того різноманітного «арсеналу виховання онука», як потиличник, кропива, лозина, та батьківський ремінь, зараз у бабки залишився лише один – потиличник. Все інше якось поступово відпало через непотрібність.

Зате потиличники бабка завжди щедро роздавала праворуч і ліворуч, а часто й «наперед». Василь не ображався на неї, він сприймав їх уже, як якийсь сімейний ритуал.

Віддзвенів останній шкільний дзвінок. І хоча Василь закінчив школу із золотою медаллю, він вирішив спочатку відслужити в армії, а потім уже йти вчитися, бо з майбутньою професією поки що не визначився.

Бабця для пристойності поохала, а потім сказала:

– Діда твого в боротьбі за Батьківщину не стало, батько твій два роки відслужив, і ти, Василю, служи чесно, не сором наш рід.

Вже на станції перед самою посадкою в потяг, бабця раптом схопила його за руку, нахилила до себе і плутано зашепотіла на вухо:

– Ти, Василько, листи мені пиши, не забувай… Та тільки дивись, друкованими літерами пиши, не годиться, щоб твої листи сусіди читали, сама читатиму…

Ксенія затнулася, сльози зрадливо підступали до її очей, вона шморгнула носом, а потім сердито додала:

– Так дивись же, друкованими літерами, а то я тебе знаю, напишеш своїми каракулями, – і за звичкою прилюдно відважила онуку дзвінкий потиличник.

Усі дружно засміялися. Василь випростався, почервонів і поквапився у вагон. «Ну, бабко, на все село зганьбила», – з досадою думав він.

А Ксенія стояла на пероні, закривши обличчя руками, щоб ніхто не бачив її сліз, і тихо шепотіла:

– Недолуга! От недолуга стара … Вибач мені, Васильку!

Минуло два роки. Василь сидів у кріслі літака та дивився в ілюмінатор. Він летів додому, на Батьківщину. Хлопець сперся на спинку та заплющив очі.

Півтора року пекла в гарячій точці закінчилися, але у свідомості все ще мелькали уривчасті картинки. І ось на цьому тлі почав розпливчасто проступати силует худенької бабусі в білій хустці, що затуляла обличчя руками.

Силует повільно зростав, наближаючись і набуваючи все більшої чіткості.

Ось він вийшов на передній план і заповнив собою весь простір цілком.

– Я дуже чекаю на тебе, Василько, – почув Василь голос бабусі, – ти тільки поспішай, поквапся, внучок…

Силует почав віддалятися, поступово розпливаючись.

– Бабусю! – гукнув Вася і прокинувся.

Він струснув головою, намагаючись прогнати грудку, що підступила до горла. «Скоро, зовсім скоро я знову побачу її», – подумав хлопець і дістав стос листів із речового мішка.

Він любовно перебирав ці конверти, підписані гарним почерком його колишньою першою вчителькою Світланою Петрівною.

Ось він перший лист від бабусі, який прийшов на другому місяці служби в учебці. Щоки Василя трохи зашарілися, він згадав, як тоді довго сердився на бабцю за її потиличник на пероні.

А потім все ж таки написав їй коротенький лист, друкованими літерами, як вона просила. При цьому він у душі трохи зловтішався, розмірковуючи, що якщо бабця ще якось сама і прочитає листа, то відповідь їй все одно доведеться просити писати інших людей.

Скільки він пам’ятав, він жодного разу не бачив, щоб вона щось писала, – завжди кликала його. «Ну так і є, до вчительки пішла», – хитро подумав тоді Василь.

Який же був його подив, коли, на вкладених у конверт аркушах, він виявив коряві друковані літери різної величини та товщини, що криво розповзалися по всьому аркушу.

Василеві тоді стало соромно за свою злість на бабцю, за свою уявну зловтіху над нею… Весь перший лист вона на двох аркушах просила прощення у нього за той потиличник.

До кінця прочитання його обличчя «палало» від пекучого сорому за свою поведінку, та думки перед цією старою малограмотною жінкою, яка настільки його любила, що змогла написати цей лист.

Він чітко уявив, як бабуся сідає за стіл ближче до вікна, довго важко зітхає над чистим аркушем зошита, потім нерішуче бере у свої огрубілі від роботи, закляклі пальці ручку, низько нахиляється і починає старанно виводити літери, майже прориваючи листок від сильного натиску.

– Скільки ж вона писала цей лист? – майнуло тоді в голові. І чому він вважав у старших класах свою бабку відсталою та недолугою?

А вона одразу зрозуміла, що не напише їй Василько щиро, якщо знатиме, що листа сусіди читатимуть, і вона не скаже тих слів перед чужими людьми…

Василь мимоволі притис до грудей цей стос її листів, акуратно складених у поліетиленовий пакет. Там, на чужбині, ці розкарячені, косі літери зігрівали його серце, заряджали силою, не дозволяли впасти у відчай.

А ще йому здавалося, що вони захищають його від небезпеки, як у дитинстві рука бабусі, ласкаво гладячи його голову, яка уткнулася у поділ старенької сукні, захищає від всіх неприємностей.

Щойно край неба на сході почав сіріти, повільно розсіюючи чорноту ночі, Василь поступово підійшов до рідного села.

Він ішов порожніми вуличками й уявляв, як підійде до свого подвір’я і сяде на лавку, чекаючи, коли в хаті запалиться світло.

А через кілька хвилин із хати вийде бабуся, гуркочучи порожнім відром, і попрямує до сараю доїти корову.

Тоді він тихенько увійде у двір, сяде на ґанок і чекатиме на парне молоко, слухаючи, як воно рівномірними струмками повільно наповнює відро.

Ось і знайомий поворот, а там попереду, через сім дворів, і його рідна хата…

Але що це? У передсвітанкових сутінках натренований погляд Василя помітив маленьку самотню постать, що нерухомо стоїть посеред дороги.

– Не може бути, – майнуло в нього в голові, а вже наступної секунди він біг до цієї постаті з усіх ніг, і крізь сльози шепотів – бабуся…, дочекалася… Дякую тобі, Господи…

Ось така зворушлива історія про зростання Василька. Часи були важкі, але бабуся, попри все, виховала справжнього чоловіка…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.