Не можна так казати про батьків, але моя мати – двоособова погань. Коли їй було потрібно, вона сльози лила, просила нас до неї переїхати, допомагати, грошей їй дати, а як одужала, то послала нас

Не можна так казати про батьків, але моя мати – двоособова погань. Коли їй було потрібно, вона сльози лила, просила нас до неї переїхати, допомагати, грошей їй дати, а як одужала, то послала нас.

Я з дому пішла у чотирнадцять років, бо не могла більше з мамою жити. Вона мені щодня тріпала нерви, вигадуючи приводи з повітря. Не так навчаюсь, не так їм, не так сиджу, не так розмовляю. Все не так. Пояснювалося мені це на підвищених тонах, бо мати зі мною могла спілкуватися тільки криком.

– Як ще з тобою розмовляти, якщо ти дурна та тупа? Поки не накричиш, до тебе нічого не доходить! – Кричала на мене мама, коли я просила розмовляти зі мною спокійно.
Все це змусило мене просто після дев’ятого класу взяти й вступати до коледжу. Мама про мене і думати забула відразу ж після того, як прозвучала її напутня промова.

– Ти до мене ще на колінах приповзеш, тварюка!

Я нікуди повзти не збиралася. У коледжі був гуртожиток, де я чудово влаштувалася. А грошима допомагали бабуся та батько, хай небагато, але на їжу і найнеобхідніше вистачало.

З мамою я більше не жила, хоча після повноліття мені вдалося абияк налагодити з нею стосунки. Батько хоч і давав грошей, але сім’я в нього вже була інша, я в неї не вписувалася, а жити зовсім одній у світі було страшно. Але з мамою я спілкувалася дуже дозовано, переважно на свята. Тому що у великих обсягах наше спілкування завжди скочувалося до скандалу.

Потім я вийшла заміж, полегшало, тепер я була не одна. Спілкування з мамою стало рідкісним, проте ніхто не скандалив. Ми жили окремо своїм життям, мама окремо своїм. Ми з чоловіком накопичували гроші на свою квартиру. Хотілося взяти іпотеку і вже придбати власне житло, але поки що доводилося винаймати квартиру і намагатися щось відкладати.

Була якась надія, що мені бабуся залишить квартиру, але вона заповіла житло іншим онукам, іншим татовим дітям. Я не ображаюся, все розумію, але все одно надія була. Про те, щоб попроситись жити до мами, поки ми збираємо на іпотеку, навіть мови не було. По-перше, вона б не погодилася, по-друге, я просто не вижила б там, надто добре я маму знаю.

Але вона сама запропонувала цей варіант, що було дуже несподівано. Мама подзвонила, покликала мене в гості, що вже дивно, а потім сказала, що хоче, щоб ми пожили з нею. У неї знайшли серйозне захворювання, до операції ще чотири місяці, а вона періодично непритомніє. Тому їй страшно залишатись одній.

Та й операція не безкоштовна, у мами таких грошей немає. Вона сподівалася, що ми сплатимо лікування, а потім житимемо з нею, поки не накопичимо ту ж суму.
– Квартиру винаймати не доведеться, ви так швидко назбираєте, – вмовляла мама.

Я порадилася із чоловіком, пояснила ситуацію. Він зітхав, але погодився допомогти мамі, адже його про це попросила я. Ми переїхали до мами. Вона поводилася напрочуд тихо і спокійно. Жодних стресів, жодних скандалів, що було для неї дивно.

– Та я багато встигла переосмислити, – туманно відповіла мама, давши мені надію, що тепер у нас все налагодиться.

Ми з чоловіком взяли на себе всю роботу по дому, щоб мама вкотре не напружувалася. Почувалася вона насправді неважливо, і свідомість кілька разів втрачала.

За операцію ми віддали майже сто тисяч гривень, усі наші накопичення, які ми відкладали на квартиру. Але ми з чоловіком змирилися, вирішивши, що зможемо швидко все відновити, якщо не винайматимемо квартиру і почнемо сильніше економити. Відразу збирати не вийшло, бо після операції мамі потрібні були ліки, догляд, певне харчування, на все це витрачалося багато грошей.

Але все обійшлося. Ми змогли маму виходити, про захворювання нагадував лише шрам після операції. Вона сама почала впевнено ходити, обслуговувати себе, швидко відновлювалася.

А коли відновилася повністю, заявила, що ми їй у квартирі заважаємо, нам настав час з’їжджати.
– Я вам нічого не обіцяла! Допомагати ти була мені зобов’язана, ти моя дочка. Допомогла – дякую, а тепер звільняйте мою квартиру, набридли ви мені, – заявила мама.

Мені не було боляче від її слів. Мені було дуже соромно перед чоловіком, тому що я ж не лише свої гроші на маму спустила, а і його. Дякувати Богу, чоловік у мене добрий, не став мені висловлювати нічого, навпаки, втішав, казав, що не сталося нічого страшного, ми впораємося.

Ми орендували квартиру і переїхали туди. Зараз розпочинаємо все з нуля. Ми впораємося. Але з поганню, яка раніше називалася матір’ю, я тепер нічого спільного мати не хочу. Нехай її наступного разу хоч інсульт розіб’є, я й пальцем не ворухну заради неї.