– Не племінниця ти батькові була, дочка ти його…

Віктор приїхав з рейсу пізніше звичайного, дружина Тамара зачекалася благовірного, вже думала, щось трапилося в дорозі. Колька, син, весь знервувався, – де тато, та де тато?

Нарешті дві великі жовті фари висвітлили двір Іванових, – приїхав.

– Тато? Тато! Ура, тато приїхав, – Колька зіскочив з печі, стрибаючи на одній нозі, намагався потрапити у валянок, натягуючи на ходу пальто.

– Куди, куди зібрався, божевільний. Холод такий, та й ніч на дворі, йди на піч, зараз батько зайде.

Микола образився, надув губи й зібрався заревіти.

– Ану не реви, кому говорю, – залаялася мати, – сказала зараз батько зайде.

Віктор не заходив.

– Та що він там, – запереживала вже Тамара, – під мухою, чи що. Ану, Колько, сиди вдома, я зараз сама піду подивлюсь.

– Мамо, я боюся, – занив він.

– Якого біса ти злякався? Боїться він, сиди, кому сказала!

Поки накидала Тамара пальто на плечі та пересварювалася з Колькою, двері відчинилися, і в хату вповзли негайно клуби пари, в цих клубах і ввалився всередину Віктор, та не один.

Біля порогу стояла молоденька дівчина, років вісімнадцяти, не більше, закутана в шаль, коротке коричневе пальтечко з чорним цигейковим коміром, величезні сірі очі на півобличчя, на лобі світлі завитки волосся.

– Проходь, проходь, Євдокіє. Томо, допоможи гості роздягнутися.

Тамара, нічого не розуміючи, допомогла дівчинці зняти пальто.

Дівчина виявилася глибоко при надії, перевалюючись важко, немов жирна, осіння качка перед забоєм, Євдокія пройшла до столу, сіла, склавши на колінах тонкі, змерзлі руки.

Микола боязко виглядав з печі.

– А де це мій син, га? Миколо, ти чого там, а ну йди… Що батько привіз. – Віктор стягнув з печі Кольку, що упирався, і високо підійняв його до самої стелі. – А ти, мамо, поки їжі нам приготуй, ну що ми голодні сидітимемо.

Вже пізно ввечері, коли Кольку зморив сон, чув він, як щось бубонів батько, вигукувала приглушено мати, з чимось не погоджуючись, і тихенько схлипувала гостя.

Вранці все село знало, що Віктор привіз свою молодшу пузату сестру.

– Чоловік кинув, матері з батьком у них давно немає, куди її подіти, – розповідала Тамара у напівтемряві корівника своїм колегам.

– А щось ти раніше не казала, що у Віктора твого хтось із родичів є, наче ти казала, що сирота.

– А що, як нема батьків, то не сирота?

– Ну а сестра звідки взялася?

– У дитячому будинку виховувалась, що ще тобі розповісти, Ганно? Може, як із чоловіком кохаюся?

– Та йди ти, Томко, як є дурна.

Невдовзі Євдокія, тітка Кольки, надумала народ жувати, відвіз її батько в лікарню в район, а незабаром з’явилася у Кольки сестра маленька, Марійка.

А Євдокія не повернулася.

– Пішла з життя, – кинула коротко мати Миколі й дала потиличника, щоб не плутався під ногами.

Марійка була маленька, червоненька, ну, лялька прямо. Бачив Колька у Свєтки, сусідки, пупса Антошку, то він більше Марії буде. Ха, що там пупс, у Кольки тепер своя лялька є, жива.

– Я не знаю, Вікторе, що хочеш роби, мені вона тут не потрібна.

– Та ти що? Ти що? Тома? Дитя ж живе, кров…

– Нічого не знаю, я тобі своє слово сказала. Дівай куди хочеш.

– Та що ж ти за баба така, спершу прийняла… Куди мені її? У дитячий будинок чи в ополонку?

– А на мене, так без різниці.

– Не треба Марійку в дитячий будинок і в ополонку не треба, – закричав Колька, – мамо, мамо, залиш Марійку, я сам, я сам за нею доглядатиму. Я допомагатиму, залиш!

– Іди, помічник, без тебе нудно, – замахнулася мати. Але Колька, вчепившись у пелену її спідниці, кричав, благаючи залишити маленьку сестричку.

Віктор мовчки сидів, опустивши голову.

– Аааа, та чорт із вами, робіть що хочете.

Тома розвернулась і вийшла у сіни.

Коля підійшов до Марійки, яка солодко спала в казенних пелюшках і не знала, що вирішується її доля, сів поруч і почав тихенько щось шепотіти, називаючи то сонечком, то маленькою.

Спав Микола погано, все йому здавалося, що мати викине його дитинку, так кликав він Марійку, в ополонку.

– Та спи ти, недолугий, нічого я не зроблю з твоєю Марією, – шипіла мати на Кольку, а той, витріщивши очі, дивився на матір підозріло, боявся, що втопить мамка малечу.

– Ой, баби, не можу, нікуди від дівчинки не відходить, дитинкою кличе.

– От помічник у тебе, Тамаро.

– Та й не кажіть. Я спочатку розгубилася, а потім так звикла до дівчинки, вже сама нікому не віддам. Миколі наступного року до школи, то няньку думаю наймати…

Так і мешкали. Віктор працював на машині. Тома доїла корів, а Колька з Марійкою росли.

Біжить Коля зі школи, розставляє руки ширше, ловить свою дитинку, Марійку, що шкутильгає на тоненьких ніжках.

Її й хлопчики з сусідніми дівчатками всі дитинкою звали. Так і виросло дівчисько.

Коля в армію сходив, як Марійка вбивалася, як ревла.

– Він її, вважай, і виростив, за батька і матір був, – пліткують баби, – Томка – вона грубувата, а Віктор зовсім нелюдимий, буркне щось, не побалакає, – а діти зовсім інші.

Дочекалася дитинка свого братика з армії. Походив місяць, покуражився, на роботу шофером влаштувався, дівку привів у хату, все дивився, чи схвалює дитинка?

Схвалила, сподобалася невістка майбутня. Одружився Колька, незабаром і Марійка підросла, та красуня така стала.

У місто поїхала вчитися, а як приїде насамперед до братика спочатку зайде, а потім уже додому.
Марія знала, що вона племінниця батькові з матір’ю, від неї й не приховували, щоб потім гірко не було.

Любили обох однаково, не було у Марії важких спогадів, їй навіть здається іноді, що мамка її більше, ніж Кольку любить. Дівча все ж таки, що вже там.

Відучилася Марія, в село повернулася лікарем. Наречений добрий знайшовся, заміж вийшла, дітки вже є.

Батьки вже зовсім літні, настав час Віктору піти, Тома здала сильно. Марія до себе матінку забрала, хоч та й противилася.

Спить одного разу, чує, наче кличе хто? Точно, мама.

– Що ти, матусю? Пити? Болить що?

– Сядь, сядь, дитинко, – просить Тома.

– Так, так, звичайно.

– Пробач ти мені, Марійко.

– Та за що ж, мамо? Ти чого?

– За все пробач, не хотіла я тебе, в дитячий будинок здати хотіла…

– Мамочко, та ти що, люба? Ну невже ти думаєш, я не розумію! Це татові я племінниця, а тобі, по суті, чужу дитину принесли. Я не тримаю на тебе зла і прощення просити тобі нема за що…

– Не племінниця ти батькові була, дочка ти його…

– Яааак, мамо…

– Так, дитинко. Де вже він з цією Євдокією знюхався, з твоєю матір’ю, не знаю. Та тільки видно довго крутив, що ти з’явилася на світ, вигнав її батько, твій дід, сказав батькові нашому, щоб забирав, мовляв, а то заяву напише.

– Ось і привіз тоді батько твою матір, у всьому зізнався.

– Всім сказали, що його сестра молодша. А вона така домовита, все допомагала, за Миколою дивилася, а потім відвіз її в лікарню, і не повернулася вона…

– Мамо… І ти прийняла коханку чоловіка?

– Прийняла, дитинко, прийняла. А куди її? У неї ж пузо на ніс лізло, там же дитя було, а мені як? Сина сиротити через те, що тато його зі спокусою не впорався? А може це так задумано було, адже я донечку хотіла, ох як хотіла, ось ти й з’явилася…

– Ким задумано?

– Богом…

– Мамочко, яка ти… Все життя за могилкою доглядала…

– Дитинко, це не її… Це дівчинки однієї, сирітки, звуть так само як і твою матір. А твоя… Вона жива, видно, молодша за мене років на десять…

– Як?

– Кинула вона тоді тебе, пішла і кинула.

– Мамо…

– Ти пробач мені, дитино, не змогла я таємницю цю з собою забрати, не чесно стосовно тебе. У тебе десь родичі є, може, сестри, брати, тітки, дядьки.

– Є, матусю, звісно, ​​є. Коля мій найкращий брат у світі, як я мріяла в дитинстві, щоб він не двоюрідним, а рідним братиком був.

– Ти є, матусю моя рідна, тітка Катя з дядьком Віктором є, це мої тітка з дядьком, сестра і брат твої, двоюрідних і троюрідних купа. У мене величезна сім’я, все це завдяки тобі, матусю. Не ти мене на світ привела, та ти мені життя дала, рідних.

– Дитинко моя… Дитинко…

Трохи ще пожила Тома, а як настав час, пішла спокійно і з усмішкою до Віктора.

Вже, як сама була у віці своєї матері, розповіла Марія Вікторівна, історію свого життя у колі великої родини.

Як одна, – всі дівчата молоді та жінки сказали, що не змогли б так, як Тамара.

– Не приміряйте на себе чужі обставини життя, змогли – не змогли, – сказала Марія Вікторівна, – ніхто не знає, як може життя обернутися, не забувайте ще й скільки років тому це все сталося.

– Хтось не зміг би, а мама змогла. На що в неї, у милої моєї, характер крутий був, а змогла…
За що я їй низько уклоняюся завжди…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.