Не подобаються Лізі мої поради? Заради бога, я їй більше слова не скажу. Купуватиму онукові свіжі фрукти, а їй торт замовлю. На здоров’я. А в майбутньому і подивимося, хто мав рацію: свекруха, яка бажала кращого. Або її внутрішнє бажання набити собі черево. Час усіх розсудить. А жінки, на жаль, над часом не владні

Хоча мені вже нещодавно і стукнуло 63 роки, почуваюся я краще, ніж 20 років тому. Ось що означає вчасно взяти себе до рук і почати правильно харчуватися. Раджу всім, для здорового життя завжди знайдеться час.

Але моя історія не про це. Я хочу розповісти вам про ситуацію, яка сталася зі мною та моїм сином.

Батьки дали мені гарне ім’я Любов. За що я їм досі дуже вдячна. Воно й раніше, у дівоцтві, викликало заздрість у моїх однолітків. А зараз і зовсім здобуло якийсь шарм і особливу чарівність. Принаймні в моїх очах. Та й чоловіки завжди розпливаються в ніжній посмішці, коли чують, як звуть жінку, що стоїть перед ними.

На превеликий жаль, мій чоловік залишив нас 17 років тому. Єдиного сина виховувала я сама. Через це у мене і почався стрес, ожиріння, погані звички. Але тепер це у минулому.

Віктор виріс пристойною людиною, одружився, і в нього народився син, якому зараз уже 4 роки. Я дуже люблю онука, часто приходжу до нього з гостинцями, а він завжди відповідає мені взаємністю.

Але ось невістка чомусь мене не любить. Я ставлюся до неї з усією повагою. Але вона ніяк не може сприймати здорову критику на свою адресу.

Зараз поясню. Справа в тому, що вона і до пологів була, як це сказати, трохи грубенька. Ну, подумаєш, різні фігури бувають у людей, що тут поробиш. Але після появи малюка Ліза вже зовсім себе запустила. Це бачили всі, але не хотіли говорити правду у вічі.

А я лестити і замовчувати не звикла. Тому і час від часу радила невістці перейти на правильне харчування, щоб оздоровитися, почистити організм і нарешті відчути полегшення. Тільки і всього.

Але вона, мабуть, сприймала це надто близько до серця і думала, що я якось хочу її принизити, образити перед сином. Ну що вдієш, якщо зустрітися окремо, тільки вдвох, у неї не було жодного бажання?!

Так чи інакше, від грошей, які я приносила синові раз на місяць, вона не відмовлялася. Я допомагала їхній сім’ї з оплатою за житло, оскільки вони самі не справлялися: мій онук народився зі слабким здоров’ям і треба було купувати недешеві ліки, консультуватися з добрими лікарями.

Я, як бабуся, залишатися осторонь не хотіла. Добре, що є деякі заощадження на чорний день.

І в принципі все б так і йшло собі далі, якби не випадок. Вкотре я після попереджувального дзвінка прийшла до свого онука. Купила йому фруктів, якихось іграшок. Зайшла на поріг, обійняла сина, привіталася з невісткою. Щойно вирішила зняти куртку, як прибіг онук і з радісним криком почав мене обіймати, називаючи при цьому бабою Любою.

Я дуже люблю своє ім’я. І вважаю себе бабусею лише через наявність онука. Але не за внутрішнім самовідчуттям. Як, наприклад, коли тіткою тебе можуть називати племінники, але ніяк не діти з сусіднього будинку. Розумієте? А тут прямо все й одразу.

Хто ж міг навчити дитину такої гидоти? Я подивилася на сина і на невістку – нуль реакції. Зробила паузу, дала можливість вибачитись і все зам’яти. Але все було дарма. Тиша.

Тоді я просто залишила подарунки онука на полиці біля дзеркала, відчинила двері та вийшла надвір. Ніхто мене не наздоганяв, не намагався зупинити. Так, пішки і не поспішаючи, я пішла до себе додому.

Увечері зателефонував син, спитав, що це було і чому у мене виникла така реакція. Його реакцією на мої відповіді були лише сміх та безглузді жарти. Якраз у його стилі. Запитав, чому я, доросла жінка, ображаюся на дитину.

А я ж до дитини претензій не маю. Мій онук у цій ситуації — як лакмусовий папірець. Він озвучив те, що про мене говорили батько чи мати.

Я впевнена, що син мене бабою чи бабусею не називатиме. Це надто вже по-жіночому. Якась дурна помста, якщо чесно, дешева. Проте син свою дружину вигороджує і захищає. Не чув, мовляв, від неї такого звернення. Напевно, онук у мультиків підглянув.

Ага, мультики. Загалом, я вже два тижні до них не заходжу. Мені самій важко, тому що я сумую за онуком і хочу бачити, як він росте і стає сильнішим. Але ця «баба» — вище за мої сили.

Залишається лише козир: скоро треба буде знову платити за оренду квартири. І я не проти цей козир використати. Нехай вирішують, як їм тепер чинити.

А там потім як піде. Не подобаються Лізі мої поради? Заради бога, я їй більше слова не скажу. Купуватиму онукові свіжі фрукти, а їй торт замовлю. На здоров’я.

А в майбутньому і подивимося, хто мав рацію: свекруха, яка бажала кращого. Або її внутрішнє бажання набити собі черево. Час усіх розсудить. А жінки, на жаль, над часом не владні.