Не повернувся з корпоратива…

– Ти знову збираєшся йти у цій сорочці? Олександре, у тебе там пляма від кетчупу з минулого разу! – Надія ледь утримала роздратування, дивлячись, як чоловік риється у шафі, наче вперше туди зазирнув.

– А ти не могла попрасувати нормальну? – Олександр обернувся, тримаючи в руках м’яту сорочку. – Після роботи немає часу, а начальство суворо наполягає на присутності всіх. Корпоратив щорічно, Надя!

– І що я тепер повинна, перепрошувати, що ти навіть свої речі не можеш підготувати? – різко озвалася вона.

– Гаразд, не заводься, – він швидко склав сорочку і попрямував до дверей. – Це лише на кілька годин. Не чекай на мене, пізно повернуся.

Звук дверей, що зачиняються, різонув по вухах, залишаючи Надію в гнітючій тиші. Вона давно звикла до його сухих прощань, але сьогодні щось у цих словах кольнуло особливо боляче.

Годинник пробив опівночі, а Олександра все не було. Телефон лежав на тумбочці. Надія спочатку намагалася читати книгу, потім перемикнулася на в’язання, але на душі було не спокійно.

– Може, вистачить уже? – пробурмотіла вона собі під ніс, але набрала номер. Втретє поспіль почула автовідповідач. Раптом задзвонив її телефон.

– Галю? Ти чому дзвониш так пізно? – спитала Надія, намагаючись приховати хвилювання.

– Та я подумала, раптом у тебе якісь новини. Ну, сама знаєш, корпоративи нині – та ще забава. Чоловіки часто повертаються невчасно. Або не повертаються зовсім.

– Галю, припини, – Надія стиснула слухавку. – Він просто затримався.

– Затримався? Чи не схотів повернутися? Вибач за відвертість, але я таке вже проходила. Спершу робота, потім Тетяна з бухгалтерії… Знаєш, чим закінчилося?

Галя почала докладно розповідати про свою історію, але Надія більше не слухала. У її голові одна за одною виринали деталі.

Чи була та нова колега на їхньому корпоративі? І чому Олександр так раптово почав приходити пізно?

– Нісенітниця, – суворо сказала вона собі, але занепокоєння все ж таки засіло в її серці.

На ранок ситуація стала нестерпною. Надія бігала по квартирі, прокручуючи в голові сценарії. Олександр все ще не повернувся. Раптом задзвонив її телефон.

– Надія Сергіївна? Це Олег, колега Сашка, – голос на іншому кінці звучав невпевнено. – Просто хотів уточнити… він із вами не зв’язувався?

– А ви що його не бачили? – голос Надії здригнувся.

– Ну, бачив. Але він пішов із… Тетяною, здається. Ми думали, він одразу додому.

Після цієї розмови Надія вже не могла сидіти склавши руки. Вона одягла пальто і попрямувала до сусідки.

– Галко, я нічого не розумію, – почала вона з порога. – Вони кажуть, він пішов із Тетяною. Але чому він тоді не вдома?

Галина примружилася, дістаючи з шафи свої рукавички.

– Ну, що я тобі казала? Надя, не можна просто сидіти й чекати. Розберімося. В офісі, в ресторані де завгодно. Я з тобою.

Надія вкотре передзвонила чоловікові, але телефон залишався вимкненим. Її погляд кидався по кімнаті, а думки були ніби затягнуті липким павутинням. Образи з нічної розмови з Галею продовжували спливати у пам’яті.

– Чого ти мовчиш? – Галина, стоячи у передпокої, нервово застібала куртку. – Не можна так просто сидіти та чекати. Їдемо до них в офіс. Чи ти хочеш жити у сумнівах?

– А якщо він… правда з нею? – голос Надії пролунав тихо, майже пошепки.

– Тоді дізнаєшся. Краще так, ніж мучитися, – подруга взяла її під лікоть і підштовхнула до дверей. – Досить мучитися.

Надворі було холодно, сиро. Мрячив дрібний дощ, а ранкове повітря здавалося густим, як кисіль. Надія задумливо подивилася у бік офісу чоловіка, але її ноги начебто приросли до асфальту.

– Галю, давай не будемо. Це безглуздо, – вона з силою видихнула, обіймаючи себе руками.

– Ось уже ні! – відрізала Галина. – Не дай йому привід думати, що тобі все одно. Ходімо.

Коридор офісу зустрів їх шумом голосів та запахом кави. Колеги Олександра зустрілися з Надією поглядом, і в кімнаті зависла напруга. Олег, той самий, хто дзвонив їй вранці, збентежено розплющив очі.

– Надія Сергіївна, він пішов рано… з Тетяною. Ми думали, він удома, – пробурмотів хтось зі співробітників, порушивши мовчання.

– Тетяною? – голос Надії зірвався холодним тоном. – Де вона? Я хочу поговорити з цією Тетяною.

– Вона не прийшла сьогодні на роботу, – відповів Олег.

Надія мовчала. Що робити далі? Її голова гуділа від припущень, а серце калатало десь у горлі.

– Галка, пішли звідси, – нарешті видавила вона, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

Галина хотіла щось заперечити, але згодом побачила обличчя подруги й лише кивнула.

Повернувшись додому, Надія довго сиділа біля вікна. Думки про Тетяну щоразу викликали щемливе почуття образи. Вона спробувала зателефонувати чоловікові ще раз, але телефон, як і раніше, був відключений.

Несподівано задзвонив її мобільний. На екрані висвітлилося невідоме ім’я. Вона швидко відповіла:

– Алло?

– Надія Сергіївна, це Тетяна… – голос був напрочуд м’яким. – Я чула, що ви питали про Олександра. Хотіла б поговорити, якщо можна.

Слова Тетяни приголомшували Надію, але змушували сумніватися в щирості співрозмовниці. Вона почувала себе спустошеною.

Телефон лежав на столі, беззвучно світився екраном від дзвінків, але вона не відповідала. Кожен рух віддавався в тілі важкістю, і навіть думки текли, як мед.

– Чому він не попередив? Чому не подзвонив? – знову і знову прокручувалося в її голові. Вона взяла телефон і почала дзвонити лікарнями та травмпунктами, намагаючись зрозуміти, чи міг Олександр опинитися там.

Несподівано у двері подзвонили. Надія кинула телефон на диван та підійшла. На порозі стояла Галина із пакетом у руках.

– Ну що, Надя? Що сказала ця Тетяна? – вона пройшла в коридор, не чекаючи на запрошення.

– Що могла сказати? Вони пішли разом, а далі їй нібито нічого не відомо. Надія втомлено опустилася на стілець. – Бреше все, Галю.

– Звичайно, бреше. Ти її бачила? Ці молоді тільки усміхаються безневинно, а потім… – Галина виразно махнула рукою. – Надя, давай ще раз в офіс з’їздимо. Нехай вони там відкриють усі карти.

– Який офіс? – Надія сплеснула руками. – Я дзвонила. Він не в них.

– Гаразд, гаразд. А що далі? Ти ж не можеш просто сидіти!

Надія відвернулася, але подруга вже пропонувала дзвонити друзям, сусідам, навіть у поліцію. Але не встигли вони домовити, як телефон знову задзвонив.

– Доброго дня, ви Надія Сергіївна? – Чоловічий голос звучав офіційно. – Це травмпункт на Лісовій вулиці.

Серце Надії впало.

– Так, це я. Що з Олександром? Він у вас?

– Ваш чоловік поступив учора з переломом руки. Телефон розрядився, він не зміг з вами зв’язатися. Нині його виписали, і він удома.

– Вдома? – Надія відчула, як все всередині змішалося: полегшення, агресивність та безпорадність.

Вона різко встала, кинувши на Галину погляд.

– Він удома, – сказала вона крізь зуби, й побігла в коридор.

Вдома Надія застала Олександра на кухні. Він сидів за столом, його рука була перев’язана, а погляд спрямований кудись у вікно.

– Ти що, думав, це нормально не попередити?! – зірвалася вона з порога, не встигнувши перепочити.

– Надю, я… ​​- він підвів очі, сповнені втоми. – Я не хотів тебе лякати. Все сталося так швидко: послизнувся, упав, а потім…

– А потім ти вирішив, що нічого страшного, якщо я всю ніч проведу в пеклі? – перебила вона, тремтячи від люті.

– Вибач. Я думав, що зможу пояснити все вранці, він зітхнув, намагаючись знайти потрібні слова. – Телефон розрядився. Мене відвезли випадкові перехожі, а потім я вирішив не дзвонити, щоб ти не переймалася ще більше.

– Не переймалася? – Вона гірко засміялася. – Та я вже була готова тебе шукати не серед живих! Або в ліжку з цією твоєю Тетяною!

Слова застрягли у повітрі, як розпечені цвяхи. Олександр хотів щось сказати, але мовчав. Вперше він бачив її такою.

– Надя, я розумію, що напартачив. Але я ніколи не зраджував тебе, – нарешті видихнув він. – Я просто…

– Просто? Ти взагалі розумієш, що зробив? – вона різко обернулася, подивилася йому в очі. – Навіщо мені вірити тобі після цього?

Він підвівся, але не рушив з місця. У його очах був біль. Надія відвернулася, сльози самі котилися по щоках.

– Нам треба поговорити. Але не зараз, – пробурмотіла вона. – Я втомилася.

Вона вийшла з кухні, залишивши його одного.

Весь вечір у квартирі стояла тяжка тиша. Олександр повільно прибирав зі столу, намагався щось приготувати однією рукою, але навіть шум посуду здавався Надії дратівливим.

Вона сховалась у спальні, уткнувшись у подушку, але заснути не могла. Все тіло було напружене, а думки, як зіпсована платівка, крутили одні й ті самі: Олександр, Тетяна, травмпункт.

Нарешті вона почула його кроки за дверима. Він постукав, не чекаючи відповіді, увійшов.

– Надя, можна? – його голос звучав тихо, як у дитини, що завинила.

Вона не обернулася, але буркнула:

– Вже зайшов, чого питати.

Він зітхнув, сів на край ліжка.

– Я розумію, що тобі зараз тяжко. Але прошу, послухай мене, – він помовчав, ніби збираючись із думками.

– Я не вмію гарно говорити. Але все, що сталося… Це не тому, що я тебе не поважаю, чи не ціную. Я просто безглуздо вчинив.

– Безглуздо? – її голос тремтів від гніву. – Це не дурість, Сашко. Це байдуже ставлення! Ти навіть не подумав, як я почуватимуся, поки ти зникаєш на всю ніч!

Він потягнувся до її плеча, але вона різко відсахнулася.

– Не чіпай мене. Ти кажеш, що цінуєш? А я цього не бачу. Знаєш, як це було – дзвонити в лікарні, шукати тебе?

– Як мені Галя наговорила про твою Тетяну? – вона стиснула руки в кулаки, ніби намагаючись утримати бурю емоцій. – То був жах.

Він довго мовчав, дивлячись у підлогу. Потім підвівся і почав повільно ходити по кімнаті, намагаючись не дивитись на неї.

– Я не знаю, як тебе переконати, Надю. Але я ніколи… – він обернувся, його погляд був пронизливий. – Ніколи не зраджував тебе. Так, я віддалився. Робота, життя. Але ти завжди була для мене головною. Це правда.

– Правда? – вона підвела очі, сповнені сліз. – А чому я цього не відчуваю? Чому я так довго вважала, що тобі це не важливо?

Він зробив крок до неї, опустився навколішки.

– Бо я недолугий, Надя. Тому що я звик, що ти завжди поряд. Що ти все розумієш? А ти, напевно, втомилася все це тягти сама.

Вона подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він щирий. Щось у його голосі зачепило її серце, але образа була надто глибока.

– Я не знаю, Сашко. Не знаю, чи можу повірити тобі знову. – Вона відвернулася, затуляючи обличчя руками.

– Надя, дай мені шанс. Будь ласка, дай мені шанс все виправити, його голос зірвався, і він тихо додав: – Без тебе я не впораюся.

Тиша заповнила кімнату. Вона відчувала його погляд, чула його подих, але не могла вирішити, що сказати. Нарешті, Надія повільно підвелася і подивилася на нього.

– Іди зараз, Сашко. Я не готова говорити. Іди, поки я все не обдумаю.

Він кивнув, важко підвівся і вийшов із кімнати, залишивши її на самоті. Але в його очах вона встигла побачити щось нове – щирість, яку давно не помічала.

Ранок почався із запаху свіжозвареної кави. Надія повільно розплющила очі, вважаючи, що це черговий сон.

Але гуркіт на кухні підтвердив: Олександр нікуди не пішов. Вона знехотя встала, накинула халат і пройшла на кухню.

На столі стояв сніданок: тости, яйця, та її улюблений ягідний джем. Олександр сидів за столом із книгою в руках, його перев’язана рука була незграбно притиснута до грудей.

– Доброго ранку, – тихо сказав він, підвівши очі. – Я вирішив приготувати щось просте. Знаю, що тобі не до приготування.

– Ти ще тут, – кинула вона, ігноруючи його старання.

– Піти? Я можу. Але я хотів поговорити з тобою спокійно, якщо ти дозволиш.

Вона мовчки сіла за стіл, наливши собі кави. Його голос звучав рівно, але в ньому було щось, що змусило її слухати.

– Надя, я багато чого переосмислив за цю добу. Твоя правда: я справді став чужим. Я звик, що ти справляєшся з усім, що я можу просто приходити, та йти. Але я хочу все змінити. Я не прошу тебе одразу вірити мені, але дай шанс довести, що для мене ти все.

– Чому ти раніше цього не розумів? – її голос звучав докором.

– Я розумів, але навіть боявся зізнатися. Тридцять років – великий термін. І я думав, що кохання – це щось зрозуміле. Я помилявся.

Надія дивилася на нього, відчуваючи, як усередині вагається баланс між образою, та бажанням повірити. Його очі більше не приховували ні болю, ні щирості.

– Добре, Сашко, – видихнула вона нарешті. – Але якщо ти ще раз змусиш мене пройти через це…

– Не змушу, – перебив він. – Обіцяю. І щоб довести, я почну прямо зараз.

Він дістав із-за спини невеликий букет білих троянд, її улюблених. Його незручність викликала змішані почуття: агресію і сміх. Вона взяла букет, подивилася на нього і тихо сказала:

– Дякую.

Того дня Надія відчула, що між ними з’явився новий зв’язок. Вона знала, що прощати нелегко, але це початок їшляху. Тепер справа за Олександром.

А ви що скажете з цього приводу? Повірили б у “байки” чоловіка, чи вигнали б зрадника? пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.