– Не роби добра, не отримаєш зла… – похмуро промовила Катя, навчена гірким досвідом

– Та як ти могла! Тільки вигода одна на думці! – обурювалася Інга.

– А що ти так переполошилася, сестричко? – запитала Катя. – Я ж не з тебе ці гроші питаю. Зі мною вчинили нечесно, я лише хочу відновити справедливість.

– Ми ж рідні люди!

– І що?

– Скнара!

– Нехай так. Але, знайте, я не відступлюся, – твердо заявила Катя сестрі.

Інга зі злості плюнула на підлогу, просто біля ніг Каті.

– Ось тепер сама й прибирай, – тихенько посміхнулася Катя, виходячи із під’їзду будинку, де мешкала сестра. – Твоя ж квартира, сама собі знайшла роботу.

Каті раптом стало смішно, і вона навіть тихо засміялася, уявивши, як сестра стане мити підлогу у себе в передпокої, напевно, чортихаючись і лаючи її на чому світ стоїть. Але гарний настрій швидко зник, тільки-но Катя згадала про те, навіщо приходила до сестри.

… – А чому ваша бабуся саме так розпорядилася спадщиною? – Запитала подруга Ліза Катю, коли вони одного разу розмовляли на роботі.

Зовсім недавно у Каті сталося горе, не стало бабусі Ангеліни. Баба Геля пішла із життя у поважному віці, – в дев’яносто. І ще зовсім недавно вся родина збиралася, щоб урочисто відзначити ювілей бабусі.

– Бабуся вбралася, мов “сімнадцятка”, – усміхалася Катя, згадуючи ювілей і простягаючи подрузі свій телефон із відкритою фотографією бабусі Гелі.

– Сукню їй пошили на замовлення. Жодних хусток: зачіска, макіяж. Так-так… Що ти посміхаєшся? Макіяж! Очі, губки, вії. Бабуся Геля була та ще модниця. Стежила за собою, вбиралася, фарбувалася.

– Розумниця яка! – Усміхнулася Ліза.

– Так, бабуся в мене була така. Вона навіть, виходячи посидіти на лаві біля під’їзду, губи підфарбовувала, не любила «блідою міллю» виглядати, як вона сама висловлювалася, духами користувалася до останнього дня.

– І ось, через тиждень після свята, бабуся лягла спати й не прокинулася… – сказала Катя і засмутилася.

– Ти питаєш, чому так спадщиною розпорядилася, та просто поважала і любила вона мого Ромку та Аню, доньку Інги. Ростила їх, допомагала нам із сестрою.

– Дивно все ж таки, – не погодилася Ліза. – Спадщину лишити правнукам! Не дітям. Не навіть онукам, а правнукам.

– Вона знала, що в нас все гаразд, – усміхнулася Катя. – Житло є. А правнуки молоді, їм старт у житті потрібний.

– Тільки нерівнозначний вийшов старт, – зауважила Ліза.

– Отож я й запропонувала племінниці свою допомогу, – усміхнулася Катя.

– Скільки їй років, твоїй племінниці?

– Двадцять три. А Ромці моєму двадцять шість. Бабуся Геля багато няньчилася з ними, поки вони були малими. Живемо поряд, зручно.

– Бабуся сама просила приводити малюків, вона їх дуже любила. І казку розкаже, і книжку почитає, й нагодує, й спати покладе. Знаєш, вони в неї й не вередували ніколи, слухалися і поводилися добре!

– Їли кашу, яку в них вдома не засунути було ні за які пряники. А бабуся підхід до них шукала. Я пам’ятаю, вона ще й мене так ростила.

– Як почне вмовляти, голосити жалібним голосом, що, мовляв, картопелька в тарілці у мене плаче, бо я її ніяк не доїм. Ось я ложку в руку і швидко картоплю цю доїдала, шкода ж, що плаче.

Ліза засміялася. Катя теж усміхнулася. Про бабусю в неї були найкращі спогади.

– А потім, коли наші з Інгою діти виросли, вони самі до бабусі в гості забігали, допомагали, якщо треба. Ми всі її дуже любили та допомагали їй, хоча бабуся ніколи нічого не просила.

– І не скаржилася. Знаєш, як вона нам казала? Ніколи не скаржся, бо життя забере в тебе те, на що скаржишся. Так. Бабуся Геля дуже мудра була.

– Так я і не зрозумію до ладу, хто є хто, у вас у родині, – усміхнулася Ліза.

– Все просто. Живемо ми усі в одному місті. Моя мати Лариса – єдина дочка бабусі Гелі. У мами дві дочки: я та Інга. У мене син Ромка. Інга має доньку Ганну.

– Ось Ромці бабуся Геля заповіла свою однокімнатну квартиру, а Ані – будиночок у селі. Будиночок, правда, старий зовсім, вимагає ремонту, жити там не можна, та й щоб продати його, теж треба б там все впорядкувати.

– Так … Нерівнозначно вийшло, – сказала Ліза.

– Бабуся так вирішила, – знизала плечима Катя. – Аня засмутилася, до мене прийшла, як же, мовляв, тітка Катя, вашому Ромці квартиру, а мені розвалюху? А я її втішила, що відремонтуєш потихеньку, там житимеш.

– А вона?

– На що мені ремонтувати, каже, грошей мало, та й у місто на роботу їздити не зручно, – відповіла Катя.

– Вона працює? – Запитала Ліза.

– Працює, – погодилася Катя. – Дівчина з вищою освітою, влаштувалася нормально, зарплату їй хорошу дали, як молодому фахівцю.

– Інга сама мені вихвалялася, якраз на бабусиному ювілеї, що, мовляв, добре виходить в Ганни. Стала собі речі купувати, на відпочинок збирає.

– Ну от, тепер на ремонт нехай збирає, – сказала Ліза.

– Коротше, мені її стало жаль. Та й ніяково якось все ж таки. І я запропонувала свою допомогу, – сказала Катя.

– Допомога у ремонті? Сама дах старий полізеш лагодити? – пожартувала Ліза.

– Грошима, – усміхнулася Катя. – У мене є гроші. Я їй запропонувала дати в борг на ремонт бабусиного будиночка.

– Щедро, – зауважила Ліза.

– Ну, рідні ж люди! Мені, правда, ніяково перед племінницею та сестрою, що Ромка у квартиру вже в’їхав, живе там, навіть одружуватися зібрався, а Ані ось такі турботи дісталися.

– Аня зраділа дуже, дякувала мені, обіцяла віддати борг, якнайшвидше. За два роки, каже, крайній термін, віддам обов’язково. Я переказала їй гроші на рахунок. Інга теж дякувала.

– У нас, каже, грошей немає, щоб дочці допомогти, добре, що тітка така дбайлива в Ані є. На день народження мені вони сюрприз зробили, кошик квітів замовили та надіслали додому, знають, що я квіти дуже люблю.

– Так приємно було… Ще, знаєш, я Аню просила фото прислати, як бабусин будиночок виглядатиме після ремонту. Цікаво ж! Там дах зовсім провалився і…

– А яку суму ти їй дала, якщо не секрет? – Запитала Ліза.

– П’ятсот тисяч. Як гадаєш, на ремонт вистачить?

Ліза похитала головою, зітхнула і нічого не сказала. Але подумала про те, що дарма подруга запропонувала племінниці гроші. Дуже часто з цього починається розлад між родичами.

Минуло два роки. Ті самі, після яких Ганна обіцяла віддати борг. За цей час Рома, син Каті, одружився і в неї з’явився онук.

– Молода бабуся, – по-доброму жартувала Ліза над подругою.

– Ех, не дожила бабуся Геля, побачила б праправнука, – зітхала Катя. – Які вони милі, коли малі, я вже й забула! Кумедний такий малюк-карапуз.

– Допомагаєш їм? – Запитала Ліза.

– Не особливо. Вони самі добре справляються, – усміхнулась Катя. – Дружина у Ромки така хватка дівчина, розумниця. Вона ще й працювати примудряється у декреті.

– Хочемо, каже, меблі поміняти, зробити ремонт. Вони ж, як у бабусину квартиру в’їхали, так нічого поки що не ремонтували, не змінювали.

– Молодці. А племінниця як твоя? Відремонтувала бабусин будиночок?

– Не питай навіть, – засмучено махнула рукою Катя. – Справа темна. Мовчить, очі відводить. Так ми з нею не бачимося, тільки на сімейних посиденьках, ось на новий рік зустрічалися. Уникає розмови. Усі терміни минули, не знаю вже, як їм нагадати.

– Так завжди й буває, – зітхнула Ліза. – Начебто свої. І ніяково питати, нагадувати. А їм нормально.

Минув ще час. Катя набралася сміливості й завела розмову з сестрою щодо боргу. До племінниці вона так і не додзвонилася.

– Інго, ну це не справа! Я дзвоню Ані, вона скидає мої дзвінки! Повідомлення не читає. Це як взагалі? Ти сама хоч щось знаєш?

– Зробила вона ремонт у бабусиному будинку? Може, вона там уже живе? У принципі, там можна жити, автобус ходить, зручно начебто…

– Та який автобус! Їй тепер не треба, вона купила машину, – раптом сказала Інга.

– Машину?! – Катя мало не сіла повз пуф у коридорі. До речі, в кімнату пройти сестра її так і не запросила.

В Інги забігали очі.

– Ну… Так… Машину вона купила, давно мріяла, от і купила… Ти вибач, мені ніколи, скоро чоловік із роботи прийде, треба вечерю готувати, – Інга нетерпляче м’яла в руках кухонний фартух.

– А ремонт?

– Та навіщо він потрібен, твій ремонт?! От залагодила, – заявила Інга.

– Тобто будиночок бабусі так і стоїть замкнений і розвалюється ще більше? – Запитала Катя.

– Та що ти прив’язалася до цього будиночка? Нехай розвалюється! Руїна! Бабусі варто було б самій цим займатися, а не на бідолаху Аню такі справи звалювати.

– Нехай Аня поверне мені мої гроші! – твердо заявила Катя.

– Поверне. Тільки поки що немає… Почекай. Свої ж люди! І взагалі, як тобі не соромно питати! Як тільки язик повертається? – обурилася Інга.

– Дівчинка завжди так любила тебе, листівки тобі малювала, вироби робила… А ти товарно-грошові відносини розвела, соромно!

– Два роки давно минули. Передай їй, якщо не поверне протягом місяця, я в суд подам! – Заявила Катя.

– Що?!

– Дівчинка з душком! Пам’ятаєш, як ми у дитинстві говорили? – примружилася Катя.

– Скнара! Ти й в дитинстві була така, і зараз не змінилася! Помічниця хрінова!

– Коротше, посварилися ми з сестрою в пух і порох, – сказала Катя Лізі. Вони сиділи на роботі у їдальні. Була обідня перерва. Ліза мовчки налила собі каву і, діставши бутерброд, присіла за стіл поряд із подругою.

– Мама дзвонила, – обпалюючись гарячим борщем, промовила Катя. – Соромила мене. Уявляєш, Інга їй поскаржилася, вони тепер атакують мене своїми дзвінками.

– Навіть чоловік Інги гнівне повідомлення надіслав. Зроду не писав мені, а тут дивись, намалювався!

– Мда… Неабиякий тиск на тебе родичі чинять.

– Це нічого не змінить, – сказала Катя. – У понеділок іду в суд.

Подала Катя заяву, як і планувала. Суд відбувся.

На засідання прийшли всі родичі: підтримати Ганну, та засудити Катю. Аню жаліли, а в Катю тицяли пальцем і хмурилися.

Тільки невістка та син Рома її підтримували. Катя сильно нервувала і почувала себе не у своїй тарілці. Вже два дні перед засіданням її буквально трясло від хвилювання.

– Ти правильно вчинила, мамо, – вкотре повторював Рома. – Чи жарт! П’ятсот тисяч гривень просто так подарувати! Чого б це?

– Ти їх не на дорозі знайшла. Працювала, себе не шкодувала, поки тітка Інга зі своєю Ганнусею прохолоджувалися.

– Катерино Іванівно, не слухайте нікого, ми з вами! – палко заявляла невістка, притискаючи до себе однорічного сина Євгена.

– Дякую, вам, діти, – казала Катя, втираючи сльози. Їй було страшенно ніяково від того, що вона плаче, але вона нічого не могла з собою вдіяти.

– Це нерви, мамо, – говорив Рома, обіймаючи матір за плечі. – Ось закінчиться все це і їдь у санаторій, відпочинь.

– На які мані? – нервово посміхалася Катя. – Мої гроші всі на вкладах, чіпати їх не хочу.

– Ну тобі ж сказали, справа виграшна… Ось на ті гроші й поїдеш, які в борг давала, – посміхнувся Рома, цмокнувши матір у щоку. – Вище ніс!

– Хрінова тітка, хрінова – таке повідомлення мені надіслала Ганна після суду. Так і слала різні гидоти, доки я її не заблокувала, – розповіла Катя Лізі, коли вони зустрілися на роботі через місяць після засідання суду. Ліза була у відпустці, тому подруги ще не встигли поговорити на цю тему.

– Що вирішив суд? – Запитала Ліза, вмикаючи свій комп’ютер і сідаючи за стіл. – Боже мій, так не хочеться працювати… Подумки я ще відпочиваю на морі…

– Бабусин будиночок оцінили у двісті тисяч, машина теж напрочуд дешева виявилася, досить стара, куди вона інші гроші запхала, я не знаю, – відповіла Катя.

– Але загалом більшу частину суми мені відшкодують із продажу будинку та машини. Інше – вираховуватимуть із її зарплатні…

– Родичі, мабуть, тебе зненавиділи, – посміхнулася Ліза.

– Не те слово… І знаєш, що прикро? Бабусі Гелі пам’ятник ніхто ставити не схотів. Я поставила його повністю за власний кошт. Ніхто не погодився взяти участь, усі змовчали, – сумно сказала Катя.

– Вони, напевно, вважають, що бабуся вас обдарувала своєю квартирою, тією, що Ромі дісталася… От ви й ставте, мовляв, самі…

– А де тут людське ставлення, хочу я спитати? Де? – сумно спитала Катя.

– Не варто було тобі ці гроші давати племінниці, – зітхнула Ліза.

Бабуся Геля не просто так заповідала Ганні старий будиночок, а Ромі свою квартиру. Вона знала, що Аня – не рідна дочка Інги. Але обіцяла зберігати цю таємницю.

Інга не завжди жила поряд із родичами: бабусею, матір’ю та сестрою. Якийсь час після заміжжя вона жила з чоловіком в іншому місті. Там і з’ясувалося, що Інга безплідна.

Подумавши, подружжя вирішило взяти дівчинку з будинку малюка. Щоб дитині ніхто не розповів про її походження, вони вирішили переїхати. Ось з того часу прабабуся Геля і почала брати активну участь у житті правнучки.

Інтуїція підказала бабусі, що дівчинка не рідна. У них з Інгою відбулася відверта розмова. Бабуся Геля обіцяла зберегти таємницю. Про те, що Ганна не рідна, не знала навіть їхня мати Лариса.

– Недолуга тітка Катя! Усього мене позбавила! – Нила Аня, скаржачись матері.

– А ти сама чим думала, коли ті гроші витрачала? – обурювалася Інга. – Ми тебе підтримали, по-людськи, та й тітка Катя некрасиво вчинила, але й справді, куди ти стільки спустила?

Ганна мовчала, закусивши губу, не хотіла говорити правду.

А з’ясувалося все випадково. Виявилося, що Аня весь цей час зустрічалася з чоловіком Аркадієм, набагато старшим за неї. Гарним, і здавалося дівчині, заможним.

Зовні так і було. Аркадій справляв враження успішної людини: дорогий годинник, машина, фото в соцмережах з люксових готелів, він вселяв Ані, що вона особлива, рідкісної краси та варта більшого.

А насправді Аркадій тягнув із дівчини гроші, щоб віддавати свої борги, яких у нього виявилося дуже багато. Він любив гарне життя та набрав кредитів. Аня ідеально підійшла на роль спонсора.

Спочатку вона витрачала на потреби Аркадія більшу частину своєї зарплати. Потім, отримавши допомогу від тітки, Аня стала для Аркадія ще привабливіше. Він заговорював їй зуби, вмикаючи чарівність на повну міць.

Спочатку суми були невеликими: «позич на пару днів, доки не надійдуть гроші від клієнта», «допоможи з ліками чи ремонтом телефону». Іноді була оплата вечері у ресторані «по карті, я потім перекажу».

Ганна не бачила в цьому проблеми: вона вірила, що це тимчасові труднощі, а чоловік скоро поверне все із відсотком. Потім суми стали значними, Аркадій припинив соромитися і брехав відчайдушно.

Аня вірила, що рятує коханого від неминучої заги.белі, якщо не за ґратами, то від рук поганих хлопців, які різними способами “стягують” гроші з «чесних громадян».

Єдине, що їй удалося купити собі з тих грошей – це стару машину, про яку вона давно мріяла. А про будиночок прабаби Гелі Аня і не згадувала, та й не хотіла вона там жити.

Реальність виявилася жорстокою. Якось Аркадій зник, на зв’язок не виходив, а Ганну викликали до суду, як свідка у справі Аркадія. До всіх своїх «чеснот» він виявився ще й шлюбним аферистом.

– Ну, і хто ти після цього? – Запитувала Катю Інга. – Зла, погана тітка і є! Через тебе моя дівчинка в таке лихо потрапила!

– Не роби добра, не отримаєш зла… – похмуро промовила Катя, навчена гірким досвідом.

– Через тебе Аня потрапила в халепу?! – Здивувалася Ліза, коли Катя їй розповіла. – Ну і справи!

– Через мене. А цей її Альфонс білий і пухнастий! І не винен ні в чому! Даремно, каже, його посадили, злі заздрісні люди обмовили.

– Ну, це ясно. Його Ганна, мабуть, любить досі, от і вигороджує, – зауважила Ліза.

– Звісно! А тітка погана, – сумно промовила Катя.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!