– Не суди про книгу з обкладинки – зараз у нас у всіх обкладинки пом’яті…

– Чуєш, командире, ти б їй хоч газету підстелив, – білявка з бездоганним каре і в яскраво-рожевому костюмі демонстративно витягла з сумочки флакон антисептика. – Нам тут ще сорок хвилин їхати, а в салоні сморід такий, ніби ми з мор.гу когось веземо.

Водій маршрутки «Київ – Васильків», сорокарічний Віталій, похмуро глянув у дзеркало. На задньому сидінні, забившись у самий кут, сиділа жінка.

Вона здавалася безформною грудкою старого одягу: величезна чоловіча куртка з відірваною кишенею, брудні джинси та кросівки, на яких шар засохлої глини був такої товщини, що неможливо було визначити їх колір.

Каптур був натягнутий по самі брови, з-під нього виднілося тільки гостре підборіддя і сірі, наче припорошені попелом губи.

– Жінко, за проїзд передаємо, – голос Віталія був сухий. – І заберіть рюкзак з проходу. Люди спотикаються.

Пасажири заворушились. Чоловік у дорогому пальті, що сидів поруч, підкреслено гидливо притиснув до себе шкіряний портфель. Група підлітків в кінці салону вже вправлялася в дотепності, знімаючи «безхатницю» на телефони.

– Дивись, у неї реально на кросівці підошва на скотчі тримається, – шепнув один, і по салону прокотився смішок. – Гей, мамо, в якому бутіку отоварювалася?

Жінка не ворухнулася. Її пальці, з запеклою кров’ю під нігтями та глибокими тріщинами на шкірі, судомно стискали лямку старого рюкзака. Вона повільно полізла в кишеню і виклала на долоню зім’яту, брудну купюру.

– Візьміть. Здачі не треба, – голос був низький, надтріснутий.

– Ой, подивіться, які ми горді! – пирхнула жінка в рожевому. – Грошей повно, а на мило не вистачило. Ви взагалі знаєте, що таке гігієна? Ми тут люди, а не худоба, щоб у такій антисанітарії бути!

У цей момент маршрутка підстрибнула на вибоїні. Рюкзак жінки зіслизнув на підлогу, і з нього випав важкий, закопчений предмет.

То справді був дитячий термос, деформований від високої температури, з обгорілим малюнком мультяшного героя.

– Що це таке? – Чоловік у пальто підскочив, ледь не вдарившись головою об поручень. – Водію! Гальмуй! У неї в сумці може бути будь-що! Ви бачите цей мотлох? Вона не в собі!

Віталій різко вдарив по гальмах на узбіччі. Пасажирів хитнуло вперед. У салоні почався ґвалт.

– Виходь, – Віталій підвівся зі свого місця і підійшов до жінки. – Я не хочу проблем. Іди пішки, тут до розв’язки трохи лишилося. Мені пасажири салон рознесуть через тебе.

Жінка повільно підвела голову. Каптур сповз назад. Їй було за сорок п’ять, але обличчя здавалося висіченим із сірого каменю. В її очах не було ні злості, ні образи – тільки така втома, від якої у Віталія раптово тьохнуло серце.

– Мені треба доїхати, – тихо, але виразно промовила вона. – Там чекають на списки.

– Які ще списки? – Водій завмер. – Виходь, говорю!

У цей момент з надр її брудної куртки пролунав звук. Це була звичайна мелодія. Різкий примусовий сигнал системи оповіщення, який не заглушити налаштуваннями. Жінка миттєво витягла апарат – важкий захищений військовий смартфон.

Вона натиснула кнопку, і салон наповнив голос, який багато хто в цій маршрутці чув у ранкових новинах.

– Тамаро? Ти де? – голос чоловіка в слухавці був на межі істерики. – Чому не на зв’язку? Гуманітарний коридор у передмісті накрили, у нас там тридцять людей під завалами у підвалі школи! Ми не можемо підтвердити координати без даних!

Жінка змінилася. Зникла згорблена «безхатниця», перед людьми сидів офіцер.

– Я в дорозі. Машина згоріла дві години тому, водій у шпиталі, – карбувала вона кожне слово, і цей голос, холодний і владний, змусив білявку в рожевому втиснутись у сидіння. – Списки у мене.

– Координати підвалу: сектор Б-4, вхід із боку стадіону. Передай групі – там плита просіла, нехай заходять через котельню. Буду за п’ятнадцять хвилин.

Вона відключилася і подивилася на водія, що так і стояв, занісши руку для жесту.

– Зачини двері, Віталію, – сказала вона, звернувшись до нього на ім’я, яке прочитала на бейджику біля лобового скла. – І додай газу. Якщо ми не встигнемо, ці тридцять людей залишаться там назавжди.

У салоні зависла така тиша, що чути було важке дихання чоловіка в пальто. Той «найгидливіший» пасажир раптом повільно опустив свій портфель на підлогу, звільняючи місце.

– Вибачте… – прошепотіла білявка. – Ми ж не знали… Ви так виглядаєте…

Тамара подивилася на свої руки, на кіптяву, що в’їлася, яку неможливо відмити за один раз, на драні кросівки.

– Я виглядаю як людина, яка дванадцять годин розбирала бетонні плити голими руками, бо техніка не могла пройти через канонаду, – спокійно відповіла вона.

– А пахну я гаром, бо витягувала з пожежі таких самих людей, як ви. Які також дуже турбувалися про свій комфорт.

Маршрутка рвонула з місця. Віталій гнав так, як ніколи не їздив у житті, ігноруючи правила, але відчуваючи кожну секунду цих перегонів.

Підлітки, які знімали «прикол», гарячково тикали в екрани, видаляючи відео. Їм було фізично боляче дивитися їй у вічі.

На бло.кпості біля розв’язки дорогу перегородив вій.ськовий патруль. Але не встиг Віталій загальмувати, як із позашляховика із маркуванням Червоного Хреста вискочили люди.

– Тамаро! – крикнув один із них, підбігаючи до дверей маршрутки.

Вона підвелася. Тяжко, тримаючись за поручень. Коли вона виходила, чоловік у пальто раптом схопився і підхопив її під лікоть, допомагаючи спуститися на асфальт.

– Дякую, – коротко кинула вона.

Віталій вибіг із кабіни. Він простяг їй ту саму брудну купюру, яку вона дала за проїзд.

– Візьміть… Будь ласка. Це… це на ліки. Або на що треба. Вибачте нам. Ми… ми просто зажерлися у своєму спокої.

Тамара подивилася на гроші, потім на його почервонілі очі.

– Залиш, Віталію. Купи в салон нормальну аптечку. І не суди про книгу з обкладинки – зараз у нас у всіх обкладинки пом’яті.

Вона сіла в джип, і машина, заревівши двигуном, помчала в бік димного обрію. Маршрутка продовжувала стояти. Ніхто не обурювався затримкою. Ніхто не вимагав їхати далі.

Білявка в рожевому костюмі раптом затулила обличчя руками й тихо, по-дитячому заридала. А чоловік у дорогому пальті дістав хустку і почав ретельно витирати пилюку з того місця, де щойно випав обгорілий термос.

Він робив це так дбайливо, ніби це була найцінніша реліквія у його житті…

Як ви вважаєте, чому ми стали так часто оцінювати людей за зовнішністю, забуваючи, що за брудним одягом може ховатися герой, і чи траплялося вам колись гірко шкодувати про своє перше враження про людину?