– Не впораєшся – викликай свою маму! – Заявила дружина і поїхала на тиждень

– Це що, котлети? – Костянтин гидливо тицьнув виделкою у тарілку, навіть не глянувши на дружину. – Олесь, ну серйозно. Вони сизі якісь… Ти їх варила, чи смажила?!

Олеся стояла біля раковини, притискаючи плечима телефон – намагалася швидко замовити підгузки, поки діяла знижка.

На руках у неї вовтузився півторарічний Андрійко, який відчайдушно намагався дотягнутися до блискучого крана.

– Костю, це на пару. Корисно. І тобі, і малюкові можна дати, – вона видихнула, намагаючись перехопити дитину зручніше. – Я цілий день кручуся, засмажувати до скоринки просто часу не було.

– Часу в неї не було, – хмикнув чоловік, різко відсуваючи тарілку. – Сидиш у чотирьох стінах, із розваг тільки пил протирати, а на нормальну вечерю сил не вистачає?

Подивися на себе. Халат у плямах, волосся, як кубло. Ти в дзеркало коли востаннє зазирала, господиня?

– Я Андрія мила, він мене облив, – тихо відповіла Олеся. – І я не просто сиджу. Я прибрала всю квартиру, двічі гуляла з ним, приготувала цю вечерю.

– Ой, почалося. Подвиг здійснила. Всі так живуть, – Костянтин підвівся, вивудив із холодильника сир і почав різати його прямо на стільниці. – Тільки інші якось примудряються і виглядати нормально, і вдома порядок тримати.

– А ти… колгоспниця, деградуєш на очах! Про що говорити з тобою? Про підгузки та знижки на гречку?

Він розвернувся і вийшов із кухні, кинувши ніж у раковину. За хвилину в кімнаті пролунали бадьорі звуки футбольного матчу.

Андрійко, відчувши мамину напругу, запхикав.

Чотири роки тому, коли вони тільки познайомилися, Костя називав її “своїм сонечком” і захоплювався її вмінням планувати справи.

Вона тоді працювала, сама себе забезпечувала та ні від кого не залежала. А зараз…

Раз на місяць вона вибиралася «у світ» – дві години на манікюрі, де вона просто сиділа і дивилася у вікно, поки майстер пиляла нігті, і ще кілька годин з Лєрою в кав’ярні.

– Слухай, ну він же у тебе завжди такий був, – Лєра розмішувала цукор, уважно дивлячись на подругу. – Ну порядок любив. Але щоб так… колгоспниця? Це вже перебір, Лесю.

– Він каже, що я деградую, Лєро. Що зі мною нудно. А коли мені книжки читати? Я ввечері лягаю і вирубаюся раніше за Андрюху.

– А що він? – Лєра примружилася. – Допомагає хоч трохи?

Олеся гірко посміхнулася.

– Він зі зміни приходить втомлений. У нього футбол, у нього друзі, має особистий простір.

– Вчора взагалі до першої години ночі десь пропадав, сказав, що має право розслабитися після роботи.

– А в мене коли зміна закінчується? О третій годині ночі, коли син міцно засинає?

– Так, мати, – рішуче заявила Лєра. – Треба щось вирішувати. Він іде у відпустку, кажеш?

– Із завтрашнього дня, – Олеся кивнула.

– Ну, ось і подивишся. Або ти його прогнеш, або він тебе остаточно на амебу перетворить. Давай, борись за свою волю!

Олеся промовчала. Легко сказати, та складно зробити…

Перший день відпустки Костянтина розпочався опівдні – в цей час він прокинувся. І одразу почав висловлювати претензії.

– Олесю, ти можеш тихіше? Чого він кричить? І ти гуркочеш каструлями!

– Дитині треба їсти, Костю. Час обіду, я готую.

– Могла б приготувати заздалегідь, – він пройшов у ванну, а за п’ять хвилин звідти долинув крик: – Де мій рушник? Чому він мокрий?

Олеся пішла до чоловіка.

– Він не мокре, а вологий. Ти його сам учора кинув на підлогу після душу. Я не встигла просушити.

– Господи, вічно у тебе відмовки, – Костянтин висмикнув з шафи чистий кухонний рушник. – Бардак у голові – бардак у хаті. Я в душ, потім поїду до пацанів.

– Костю, почекай. Ти у відпустці. Я думала, ми разом у парк сходимо… Або ти з сином посидиш, а я хоч у перукарню заскочу. А то ти сам учора говорив про «кубло» на голові…

Чоловік зупинився у дверях, дивлячись на неї зі щирим подивом.

– Лесю, ти не плутай. Моя відпустка – це мій відпочинок від роботи. Я орав весь рік! А ти від чого відпочивати зібралася? Від неробства?

– Сиди вдома, займайся справою. Вдома прибери нарешті!

Чоловік вмотав, а за три години прийшла свекруха.

Валентина Степанівна заходила рідко, зазвичай у справі – принести банку солоних огірків, перевірити, чи не кривдять її Костика.

– Ох, Олесю, – Валентина Степанівна звично провела пальцем по екрану телевізора. – Пильно у вас! Брудно прямо… Де синочок мій?

Олеся закид пропустила повз вуха.

– Здрастуйте, Валентино Степанівно. Костя поїхав до друзів.

– Ну й правильно, – свекруха сіла на край дивану. – Чоловікові розрядка потрібна. Він у нас годувальник.

– А ти, дитино, щось зовсім розклеїлася. Обличчя бліде, синці під очима. Невже складно стежити за собою? Костик скаржився, каже, їсте одне й те саме постійно.

– Чоловікові м’ясо потрібне, різноманітність.

Олеся повільно обернулася до свекрухи.

– А Костик не скаржився, що він дитині за місяць жодного разу підгузка не змінив? Що він навіть не знає, де лежать сині домашні штани?

Валентина Степанівна підібгала губи.

– Ну, люба, це не чоловіча справа. Наше жіноче призначення – затишок створювати. Ти не злись, я ж як краще хочу. Ось мій покійний чоловік…

Олеся перестала слухати. Звісно, ​​мати завжди на боці свого сина. Пішла свекруха через дві години, ґрунтовно вимотавши невістці нерви.

Увечері Костянтин повернувся у чудовому настрої.

– О, мати заходила? – Він помітив банку огірків на столі. – Що сказала?

– Сказала, що я погана господиня, – відповіла Олеся.

Вона сиділа на стільці, склавши руки на колінах. Андрійко вже спав.

– Ну, мамка брехати не буде, – Костя реготнув, відкриваючи холодильник. – Чуєш, а що на вечерю? Знову ті неїстівні котлети?

– На вечерю нічого, Костю.

Він завмер з відчиненими дверцятами.

– У сенсі?

– У прямому. Я сьогодні весь день думала над твоїми словами. Зрозуміла, що ти маєш рацію. Я амеба. Ти де бачив бактерію, що стоїть біля плити?

Костянтин повільно зачинив холодильник.

– Ти що, знущаєшся? Я голодний прийшов.

– А я втомилася, – Олеся підвелася. – Я втомилася бути для тебе і твоєї мами персоналом, який ще й критикувати можна.

– Ти у відпустці? Чудово. Я також.

– Ти? Яка у тебе може бути відпустка? – він ступив до неї. – Ти на моєму утриманні сидиш, якщо ти забула!

– Я сиджу в декреті! Це робота, – 24 на 7! І якщо ти вважаєш, що це відпочинок і неробство – поміняймося.

– З завтрашнього ранку ти залишаєшся з Андрійком. А я їду.

– Куди це ти їдеш? – Він затнувся.

Олеся знизала плечима.

– До мами на тиждень. Гроші на карті в мене є – мої особисті накопичення, які я ще до декрету зробила.

– Впораєшся? Тут все просто. Пил протерти, котлети посмажити, доглядати за дитиною. Ти ж розумний, не пара мені, «колгоспниці».

– Та нікуди не поїдеш! – гаркнув Костянтин. – Хто тебе відпустить?

– Мені не потрібний дозвіл, Костю. Я доросла людина. Речі вже зібрала. Машина біля під’їзду буде о шостій ранку.

Костя спробував схопити її за плече, але вона різко відсахнулася.

– Не чіпай мене. Якщо ти завтра не впораєшся – викликай свою маму. Вона, наймудріша жінка, тобі все пояснить!

Олеся приїхала до матері, вимкнула телефон і проспала дванадцять годин. Мама нічого не питала – тільки підсовувала тарілки з їжею та накривала ноги пледом.

На другий день Олеся увімкнула телефон. Сорок вісім пропущених. Сто п’ятнадцять повідомлень у месенджері.

– Ти де?

– Повернися негайно, він репетує без зупинки!

– Де його каша? Він не їсть ту, що я зварив!

– Олеся, це не смішно, у мене плани були на вечір!

– Мати приїхала, посварилися. Вона сказала, що ти спеціально це влаштувала. Повернися, я все пробачу.

Олеся посміхнулася і нічого не відповіла.

На третій день надійшло ще одне повідомлення:

– Лесь, будь ласка. Він розбив мій телефон. Я не знав, що він такий активний.

– Я не спав дві доби. Мама пішла, сказала, що у неї тиск.

– Я більше не можу. Приїдь, я машину замовлю, тільки повернися.

Вона відповіла коротким:

– Буду за чотири дні, як і домовлялися.

Коли Олеся увійшла у квартиру, з ніг її мало не збив запах – нестерпно пахло брудною білизною та сміттям.

Чоловік сидів на дивані в оточенні розкиданих іграшок, а Андрій сидів у манежі й зосереджено гриз свій черевик.

– О… приїхала… – Костя у її бік навіть голови не повернув. – Лесю, це пекло. Чому він не спить? Чому він постійно щось хоче? Чому він нормально не їсть? Я нічого не розумію!

Олеся пройшла на кухню – гора брудного посуду в раковині підпирала стелю. Брудним було все: дві сковороди, казан та три каструлі.

– Що це, Костю? – кивнула вона на найбільшу сковороду. – Чому вона чорна?

– Я хотів як краще… – він опустив голову. – Я взагалі котлети смажив… Мама прийшла, почала командувати, Андрюха розплакався, я відволікся…

– Вона на мене накричала, сказала, що я нікчемний. Уявляєш? Власна мати!

– Тепер уявляю, – Олеся поклала руки на груди. – Ну що, «годувальник», як відпустка? Відпочив? На велосипеді покатався?

Чоловік похмуро мовчав. Кому хочеться зізнаватись у тому, що з рідною дитиною не впорався?

– Послухай мене уважно, Костю, – Олеся підійшла до нього впритул. – Я зараз піду в душ, потім я погодую сина.

– А ти за цей час винесеш усе це сміття, помиєш гору посуду та підлогу у всій квартирі.

– Якщо я почую хоч одне слово про «колгоспницю» та «амебу», я поїду назавжди. І на розлучення подам! Зрозумів?

Костя глянув на неї й кивнув головою.

– Зрозумів. Лесю, я… я не думав, що це так важко.

– Добре, що зрозумів. Краще пізно, аніж ніколи. Приступай, господарю, до роботи! А я в душ пішла.

Олеся годувала сина, а чоловік наводив лад на кухні. На це у нього пішло три години.

Через два місяці життя молодої сім’ї змінилося кардинально. Сміття тепер виносилося без нагадувань, посуд Костик мив на перше прохання.

Він більше став проводити часу з дружиною та сином, друзі відійшли на другий план. Олеся зітхнула на повні груди. Треба ж! Виявляється, потрібно було просто заставити чоловіка побувати в її шкурі…

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!