Не все те золото, що блищить…

– Доню, ну що ти вигадала, краще виходь заміж за Артема Лук’янова – будеш, як сир у маслі кататися. У нього своя ферма, машина, добротний будинок.

– Ну кому потрібний цей бідолаха Іван? – сердито кинув Василь, гріючи змерзлі руки над пічкою. У грудях клекотіла злість – не на дочку, а на її впертість.

Василь усе життя пропрацював комбайнером у колгоспі під Полтавою. Господарство було його гордістю: міцний будинок, три городи, гуси, кури, свині, трактор у дворі, новий паркан зі штахетника.

Дружина Антоніна – тиха, роботяща, безвідмовна. У старшого сина Федора вже була своя родина, а молодша дочка, Ганна, тільки закінчила фельдшерські курси. Красуня, рум’яна, очі, як озера, і серце в батька нило – як би не віддалася будь-кому.

У Василя був давній друг – Тарас Лук’янов. Дружили вони ще з парубочих часів, разом і біленьку куштували, і сівбу проводили, і на полювання ходили.

Тарас тримав велике господарство, торгував на базарі м’ясом та молоком, а син у нього був один – Артем. З грошима, щоправда, гарячий, але Василь вважав, що кращої партії не знайти.

– Зрозумій, Ганно, – знову почав він, – Артем – твій шанс. Хочеш жити, не знаючи потреби? Ось він, твій шлях. А твій Іван… Що він із себе уявляє? Сирота, виховувався у тітки. Ні будинку, ні гроша за душею.

Ганна мовчки слухала, стиснувши зуби, а потім твердо відповіла:

– За Артема я не піду, бо кохаю Івана. Хоч що ти мені тут розповідай. Сказала, отже все!

Слова її оперіщили, як батогом. Василь зблід від злості, але змовчав. Наступного дня він зустрівся з Тарасом, пропустили по чарочці, закусили сальцем, посміялися.

І домовилися, що за тиждень – сватання. Повернувшись додому, Василь, ще не знявши шапки, гукнув дружині:

– Завтра обробляємо кабана! Я Ганну «пропив» – тепер буде нареченою Артема Лук’янова!

Антоніна ахнула.

– Ти з глузду з’їхав?! Що це за торги? Вона ж людина, а не худоба! Ти що, пан кріпосний?

Ганна все чула. Тієї ж ночі зібрала вузлик, написала матері записку – «вибач, люблю, але інакше не можу» – і через вікно втекла до Івана.

За тиждень вони розписалися без галасу, без весілля, зняли кут у старій квартирі на околиці.

Рік Василь не розмовляв із дочкою. Мати Антоніна відвідувала її потай – приносила їжу, колихала онука, який у них з’явився через вісім місяців.

Потім не стало тітки Івана, і молоді успадкували стару хату. Іван почав будувати нову – цеглина за цеглиною, все своїми руками.

Якось Василь сам прийшов до них, постояв біля хвіртки, подивився на будівництво і хрипко запитав:

– Ну що, зятю, підмога, мабуть, потрібна?

З того дня вони помирилися.

Через шість років у Ганни та Івана був двоповерховий будинок, корівник, трактор, та двоє синів. Усі в селі їм заздрили.

А Артем Лук’янов на той час двічі розлучився і все ще жив із батьками. Без діла, без користі, з пляшкою в руках.

– Обидва наші, найкращі, – казала тепер Антоніна сусідкам. – І Федір, і Іван – як два рідних сина.

А Василь дивився на онуків і думав, як добре, що серце доньки тоді його не послухало. Не варто пхати свого носа в життя дорослих дітей, бо серцю не накажеш. І не все те золото, що блищить… Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Слушно вчинила Ганна? Ставте вподобайки.