Не всім невісткам вдається так порозумітися зі свекрухою, як мені

Я вперше йшла в гості до Ірини Петрівни у статусі дружини її сина. Сашко, наближаючись до будинку, в якому прожив майже двадцять вісім років, давав мені останні настанови.

– Май на увазі, моя мама зациклена на їжі. Тому одразу приготуйся до того, що вона почне давати тобі рекомендації – чим мене годувати, та в яких кількостях. Благаю, не звертай на це ніякої уваги, і сильно не нервуй.

– Ой, та що ти хвилюєшся? – спокійно посміхалась я. – Я впевнена, твоя мама мене не з’їсть. Вона чудова жінка.

– Вона була прекрасною, поки ти була просто нареченою. А тепер, коли ти стала моєю дружиною, а її невісткою, а вона сама стала свекрухою, все може змінитися.

– Ти хочеш сказати, що тепер вона стане жахливою?

– Ну, не жахливою, звичайно, але… Вона ж тепер страшенно хвилюється, як би я не сконав від виснаження.

– Ти серйозно? – Зареготала я.

– Даремно смієшся. Я впевнений, що вона до нашого сьогоднішнього візиту приготувала їжі, як ще на одне весілля.

– Навіщо?

– Щоб нагодувати нас до відвалу, та ще й із собою нам покласти у баночки та пакетики. Вона мого старшого брата цілий рік так опікувалася. Він навіть до нас приходити перестав.

Як Сашко попереджав, так все й вийшло.

– Швидше сідаємо за стіл! – майже закричала Ірина Петрівна, щойно ми з’явилися на порозі. – Ви, мабуть, страшенно голодні!

– Мамо, давай спочатку обіймемося! – Забурчав син. – Ну, що ти одразу починаєш?

– Ось поїмо, потім і обіймемося! – Нетерпляче продовжила мама, і уважно подивилася на мене. – Наталю, скажи чесно, ти дуже голодна?

– Дуже! – Збрехала я, і вирушила швидше у ванну мити руки.

– Хіба? – Закричав мені у слід здивований Сашка. – Ми ж нещодавно поїли.

– Ну що ви могли поїсти? – Зраділа мама. – Магазинних котлеток із мівіною? Давай, без розмов, йди мий руки, і негайно сідай до столу.

Коли ми пройшли до кімнати, де на нас чекав накритий стіл, Сашка з жахом застогнав:

– Ну мамо! Ну куди ти стільки наготувала?

– А чого, нормальний стіл, – одразу знизала я плечима. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти ще, щось, таке… Таке собі… Зараз я подумаю…

– Яке таке? – насторожилася свекруха.

– Риби тут не вистачає, – подумавши, сказала я. – Смаженої… Під овочами… Мені так здається…

– Точно! – вигукнула захоплено свекруха. – А я ж про рибу думала. І у мене навіть у морозильнику стейки сьомги є. Ех, чого ж я так погано? Моя невістка мріє про рибу, а я… А може, Наталю, дістати її з морозильника?

– А дістаньте. І я можу вам навіть сама її приготувати. Якщо дозволите?

– Ти вмієш? – завмерла вона.

– Ну, так, трошки… – хитро посміхнулася я. – Трохи… Бабуся колись навчила…

– Ви чого? – Сашко витріщив на нас очі. – Ви знущаєтесь, чи що? Мамо, твоїм накритим столом можна цілу юрбу голодних спортсменів нагодувати, а ви ще щось готувати задумали.

– Ой, Сашко, вгамуйся. Ти ж нічого в цьому не розумієш, – спокійно відповіла йому я.

– Так, синку, ти не розумієш! Наташа має рацію. Все, я дістаю стейки, а ви сідаєте до столу.

– Ні, Ірино Петрівно, я, вам допоможу! – Я схопила свекруху під руку. – Я хочу подивитися, яка у вас плита, і на чому ви готуєте ваші розкішні страви.

– Ходімо, люба, я все тобі покажу, – розпливлася у радісній посмішці Ірина Петрівна.

Сашко обурено замотав головою, сів за стіл, окинув його поглядом і важко зітхнув.

– Ну, а тепер ми поїмо! – радісно плеснула я в долоні, і сіла до столу, трохи далі від чоловіка.

Ірина Петрівна від несподіванки навіть засміялася.

– Ох, як же я люблю, коли люди не вдають із себе наїдених, – вигукнула вона і теж сіла до столу. – Ось, Сашко, бери приклад із дружини. Дивись, як у неї горять очі.

А я вже почала накладати до себе в тарілку салати – потроху, але з кожної страви.

– Яка смакота! – примовляла я, уминаючи страви свекрухи. – Ви мене, Ірино Петрівно, обов’язково маєте навчити, як ви готуєте такі шедеври.

– Та звичайно ж, люба, моя! – Ірина Петрівна мало не заплакала від розчулення. – Яка ж ти розумниця, вмієш цінувати працю. Не те, що мої сини. Загодували я їх помітно.

Сашко знову зітхнув, і теж неохоче взявся за їжу. Кілька годин поспіль ми сиділи за столом, їли, а ми зі свекрухою говорили про жіночі турботи.

Раптом, коли нам настав час збиратися додому, Ірина Петрівна згадала:
– Риба! Наталю, ми ж забули про рибу!

– Не хвилюйтесь, зараз я її швиденько приготую! – Я радісно схопилася зі стільця. – Ви мені тільки свою духовку увімкніть, і я сама все зроблю.

– То ви вже, начебто, додому збираєтесь? – розгубилася свекруха.

– А я її в духовку поставлю, і ви за пів години її дістанете звідти. Вже готовою.

– А хто її їсти буде?

– Ви що, Ірино Петрівно, не любите рибу?

– Але ж я її тобі діставала!

– Тоді Сашко завтра до вас в обід забіжить, і ви її в контейнері для мене передасте.

Я вирушила на кухню, а свекруха почала збирати для нас їжу в пакети та контейнери.

– Мамо, не треба нам усе це! – почав обурюватися Сашко.

– Ні, треба! – одразу подала я голос із кухні. – Не слухайте його, Ірино Петрівно. – Ми вашу смакоту візьмемо обов’язково з собою.

– Господи, що за диво мені в невістки дісталося? – Вигукнула вона, і стала вибирати найапетитніші шматки смаженої курки.

Коли ми вийшли від свекрухи з величезними пакетами в руках, Сашко невдоволено спитав:

– І навіщо ти пішла в неї на поводі? Вона ж тепер щоразу нам пхати їжу буде з собою. Замучить, ось побачиш.

– Спокійно, Сашко, все буде добре, – засміялася я хитро. – І, до того ж мені кілька днів тепер можна не готувати.

Ближче до ночі, коли ми вже збиралися лягати спати, Сашкові знову зателефонувала мама.

– Саша, я не розумію, – дивним голосом заговорила вона, – а Наташа у тебе ким працює?

– Вчителем. А що?

– Ні, нічого. Просто, я такої смачної риби ще жодного разу у житті не пробувала. Вона точно вчитель?

– Вчитель, вчитель. Просто у неї бабуся все життя працювала у ресторані. Вона Наталку і навчила готувати. Хіба ти про це не знала?

– Господи… А я її своїм куховарством напихала, та ще й хвалилася… А їй, бідолашній, доводилося мені підтакувати. Що вона тепер про мене думати буде?

– Мамо, їй справді все дуже сподобалася, – радісно почав заспокоювати маму Сашка. – І вона тобі зараз махає ручкою. І каже – добраніч.

– Ага. І їй теж… Спіть, мої хороші.

Після цієї нагоди Ірина Петрівна про харчування молодшого сина хвилюватися перестала. А мені було приємно, що вона оцінила мої кулінарні таланти, і перестала турбуватися за сина. Не всім невісткам вдається так порозумітися зі свекрухою, як мені! Ви зі мною згодні?