– Не взяли вони твій дар, не прийняли. Не хочуть, щоб ти жив погано, і заради них себе та дітей своїх утискав

– Та прокинься ти! Діти, як сироти ходять зашиті, перешиті всі! Взимку та навесні в одній куртці! Хіба це справа?! Чоботи у мене продірявились.

– Треба було акуратніше носити. В інших не дірявляться, а на вас все горить!

– Та де горить? Третій рік ношу, – сказала Віра і зрозуміла, що сперечатися з чоловіком марно. Захар гнув свою лінію. Може, він не в собі?

Захар, Віра та двоє синів: Григорій та Сергій, були звичайною родиною. Діти погодки ходили в третій та четвертий клас, навчалися добре, тільки Захар любив повторювати, що могли б і краще.

– Охолонь! – казала йому дружина. – Це ж хлопчаки! І то добре, що четвірки отримують, куди вже більшого від них вимагати?

– А треба, щоб п’ятірки. Поясни їм, щоб добре жити потім, треба намагатися зараз. Поясни, що навчання – це робота. Така сама робота, лише для дітей. Що вони вкладаються у своє майбутнє, – повчально говорив дружині Захар.

– Сам і поясни. Чому я? – дивувалася Віра, помішуючи суп у каструлі. Чоловік дивився телевізор, сидячи на кухонному дивані.

– Ти мати. Ти маєш виховувати. А я здобувач!

«Та який ти здобувач? – З гіркотою подумала Віра, продовжуючи помішувати суп. – Після того, як не стало батьків, як одержимий став…»

У Захара нещодавно не стало обох батьків. Спершу батька, потім, через пів року й матері. Захар дуже переживав втрату. Жили вони від батьків неподалік, пів години їзди на машині.

Якщо якась допомога їм була потрібна, він мчав по першому поклику. Захар курник батькам на дачі збудував, сарай допоміг відремонтувати, коли він ледве не обвалився.

А незадовго, як батька не стало, придбав їм газонокосарку. От батьки раділи, все говорили, що тепер на дачі у них буде порядок!

Мама Захара пишалася сином, і перед сусідами та друзями любила його похвалити, й трохи цим похизуватися.

Щойно виповнилося сорок днів після відходу матері, та відзначили вони цю сумну дату, заявив Захар Вірі, що вирішив батькам добрі пам’ятники поставити.

Дорогі. І взагалі вирішив створити цілий меморіальний комплекс, покласти дорогу плитку, поставити вазони для квітів, та кам’яну лавочку.

– Та це ж грошей скільки, – ахнула Віра, ледь не сівши повз стілець.

– Невже мої батьки не заслужили? Синів борг велить…

– Він наказує поставити пам’ятники і їздити, не забувати. Він не велить ставити найдорожчі! Не за коштами це нам, – намагалася напоумити чоловіка Віра.

– Ти нічого не розумієш! Твої батьки, слава Богу, живі здорові. І нехай живуть якнайбільше. А моїх нема! Не вказуй мені, будь ласка, як бути. Зі своїх грошей накопичуватиму, вас не обмежу.

Але зі своїх не вийшло, адже вони родина. Незабаром Віра ще більше переконалася, наскільки серйозне і непосильне завдання поставив перед собою Захар.

Зарплата в нього та Віри була середня, ще до того, як він почав накопичувати, вистачало тільки на квартплату та харчування без особливих надмірностей. Хлопцям іноді ласощі купували. Іноді подарунки – у свята. Тепер грошей стало зовсім не вистачати.

Віра носилася по крамницях, купуючи продукти тільки за знижками та акціями, а потім на кухні всі вечори пропадала, вирішуючи завдання, як з нічого приготувати смачну вечерю, та нагодувати родину.

Абияк викручувалась. Але з недавніх пір Захар почав буквально перераховувати куплені продукти:

– Ти що, Віро? Свинина – це дорого. Он з курятини можна все приготувати, – лаявся він.

– Та не лізе вона вже, курятина твоя. Нехай діти хоч свининки поїдають. Котлет накрутила. І фруктів треба їм купити, хоч яблук, на ягоди вже не дивлюся, дорого! Однак для дітей вітаміни потрібні, і це важливо.

– Он купи в аптеці найпростіші вітаміни й давай. Чим простіше, тим краще, – бурчав Захар.

Віра зітхала і нічого не казала. Як було пояснити чоловікові, що не може вона годувати дітей абияк? Сама, то ще гаразд, а хлопчики ж ростуть, їм їжі потрібно ого-го скільки. Вони набігалися, награлися у дворі, прийшли, й всі котлети з пательні з’їли.

– Смачно, мамо! Ще! – сказали в один голос Гриша та Сергій.

– Ще гарнір треба їсти. І з хлібом, щоб ситно було, – повчально заявив Захар. – Нас у дитинстві саме так привчали. Навіть макарони з хлібом їли. М’яса на вас не напасешся. Ви думаєте, у нас гроші друкуються?

Хлопці винувато вилізли з-за столу, і мовчки пішли у свою кімнату. Захар кілька разів брав підробітки. Але не для того, щоб купити щось у сім’ю.

– Зі шкільної форми діти за літо виросли. Потрібно нову купувати, – несміливо сказала Віра. Вона думала, що з «халтурних» грошей вони зможуть придбати все необхідне.

– Я вже в банк все відніс. Навіщо, гадаєш, я у вихідний виходив, горбатився? Щоб швидше накопичити. От поставлю пам’ятники, купимо форму, – відповів Захар.

– Це коли ще буде! А форма потрібна зараз!

– Незабаром буде. Швидше, ніж ти думаєш, загадково сказав чоловік.

Віра вже нічого не думала. Вона почувала себе не у своїй тарілці. Начебто їй на пам’ятники для свекра та свекрухи грошей шкода було. Наче жадібна вона зовсім, і невдячна…

Але ж вона теж має рацію! Адже дітей треба ростити, а вони зовсім, як жебраки стали за останній рік. Сусідка біля під’їзду єхидно повідомила, що, мовляв, Гриша і Сергій раз у раз на яблуню під вікнами за яблуками лазять.

А потім сидять на лаві біля під’їзду, і жадібно їх жують. Не годуєш, мовляв, зовсім дітей, мабуть, жебракувати скоро підуть! А що вона могла вдіяти? Хоч розлучайся. Адже жили нормально! Що сталося з ним?

Якось увечері Захар засів за комп’ютер дивитися сайти з пам’ятниками. Він був дуже задоволений, навіть покликав Віру для того, щоб вона сіла поруч із ним і радила, що краще вибрати.

Віра мовчки дивилася на величезні ціни, й міркувала про те, чому граніт так дорого коштує. Захар зізнався, що зняв сьогодні гроші й дуже скоро можна буде встановити пам’ятники.

– Тільки вибрати лишилося. І замовити, – пояснив він.

А наступного дня сталася подія, що перевернула з ніг на голову всі плани Захара. Вранці, йдучи на роботу, він не помітив вибоїни на дорозі, спіткнувся і сильно впав. Перелом. Складний.

– Буквально на рівному місці, Віро! Я не знаю, як вийшло, розуму не докладу, – журився Захар телефоном. Віра примчала до лікарні, і лікар пояснив їй план лікування. Виявилося, що потрібні гроші.

– Ну, нічого. Візьмемо з цих грошей поки, що я накопичив. Що робити? Доведеться ще потім накопичити, – сказав зітхнувши Захар, лежачи на лікарняному ліжку.

– А мені, Віро, сьогодні саме сон приснився, – бачу я, стоять мати та батько. Мати хитає головою і сльози втирає. А батько похмуро мовчить, і докірливо дивиться на мене.

– Знаєш, ніяково стало. Прокинувся я і лежу, в стелю дивлюся. Думаю, що ображаються вони, мабуть, що пам’ятники я їм все ніяк не поставлю.

– А мені здається, що річ в іншому, – повільно промовила Віра. – Не взяли вони твій дар, не прийняли. Не хочуть, щоб ти жив погано, і заради них себе та дітей своїх утискав.

– Все ж таки онуки вони їм. Як то кажуть: живим жити, а не живим – пам’ять. Я до церкви схожу, свічки батькам поставлю. Тільки думаю, що вони не ображаються, розуміють все…

Задумався Захар над словами дружини. І справді ж! Що він, як одержимий став із цими пам’ятниками? Можна ж і не такі дорогі встановити, але теж добрі.

А квіти не у вазонах ставити, а у квітниках посадити, та доглядати їх, приїжджати частіше. От і батькам буде приємно, що не забувають їх.

Так і вчинили. Одужав Захар, і на гроші після лікування купили вони хороші пам’ятники. Приїхали подивитися, як робітники їх встановили. Все добре вийшло, добротно, прямо душа радіє.

– Так… Не просто так люди придумали. Пам’ять предків – це важливо, – сказав Захар. Віра кивнула. Вона була згодна.

Всю дорогу додому Захар сидів за кермом із задоволеним виглядом, а потім запропонував Вірі заїхати в супермаркет і накупити дітям солодощів та різних фруктів, а може, ще чогось потрібного.

– Адже гроші залишилися! – великодушно заявив він усміхнувшись.

Віра теж усміхнулася, і подумала про те, що чорна смуга в їхньому житті закінчилася, і тепер має бути все добре…