– Не жили добре, нічого і починати…

Вранці Аліна, як завжди, приготувала сніданок і поставила тарілку із сирниками перед чоловіком. Єдина різниця в тому, що сьогодні вона зробила все мовчки.

Але Антон не звернув на це уваги. В останні кілька днів він ніби існував у іншому світі.

Спочатку Аліна ще намагалася привернути його увагу: запитувала, як справи на роботі, пропонувала подумати про плани на вихідні.

Але він лише машинально кивав, а його погляд ніби був спрямований кудись усередину. Здавалося, він був не з нею і не тут, а в якомусь своєму вимірі.

Нарешті Аліні це набридло.

– Антоне, ти мене чуєш? – її голос зірвався на підвищені ноти, і їй стало ніяково від відчуття, що вона говорить з кам’яною стіною. – Поясни мені, що з тобою? Ти вже кілька днів якийсь загальмований. Що сталося? Зрештою, я переживаю за тебе.

Він здригнувся і глянув на дружину, ніби щойно її побачив. У ньому щось клацнуло.

– Вибач, будь ласка. Просто склалася така ситуація. Загалом мені треба було подумати, – відповів чоловік.

– І що ти надумав? – Запитала Аліна.

– Та поки що нічого, – сказав Антон.

– Може, подумаємо разом? – Запропонувала дружина.

– Ти навряд чи зможеш допомогти мені. Ну, слухай. Семенович вирішив піти на відпочинок. Сімдесят років, пенсію отримує. Втомився. Надумав продавати майстерню. Запропонував нам.

– Сказав, що йому буде спокійніше, якщо тут усе залишиться так, як було при ньому, що не хоче віддавати справу всього свого життя в чужі руки.

– Дав на роздуми місяць. Але Микола та Степан Васильович одразу відмовилися. Вовка подумав, із дружиною порадився і теж – у відмову.

– А ти що? – Запитала Аліна.

– А я думаю.

– Зашибісь! Вовка, значить, із дружиною порадився, а ти вирішив, що моя думка не береться до уваги, – ображено сказала Аліна.

– Та не в цьому річ. Я б, може, теж відмовився. Але до нас дійшли чутки, що майстерню хоче купити Потапов.

– Так у нього і так дві точки у різних районах міста. Навіщо йому ще? – Здивувалася Аліна.

– По-перше, тут місце хороше. По-друге, – у нас клієнтів завжди було більше, ніж у нього в обох майстернях разом.

– Звичайно, це насамперед заслуга Семеновича, але Потапов розраховує, що народ за звичкою продовжить приїжджати сюди, – пояснив Антон.

– А ти, як я зрозуміла, у Потапова не хочеш працювати, – припустила дружина.

– І не лише я. Хлопці теж вирішили йти. Загалом, розвалиться все. Треба шукати нову роботу.

– А якби хтось із ваших у Семеновича майстерню купив, то всі б залишилися? – Запитала Аліна.

– Звичайно.

– А ти хотів би купити майстерню?

– Я вже про це думав. Проблема в тому, що всі наші накопичення – це лише третина суми, яка потрібна. Причому Семенович ціну призначив справедливу. Міг би й більше попросити, – сказав Антон.

– А якщо позичити? – Запропонувала Аліна.

– Я вже питав. Батько сказав, що вони з матір’ю своїми накопиченнями ризикувати не хочуть. «Ти прогориш, взяти з тебе буде нічого, і залишимося ми на старості років з голою п’ятою точкою.”

– У дядька попросив. Теж відмовив. Та ще й посміявся: «З тебе Антон бізнесмен, як з мене балерина». Загалом, сиди на п’ятій точці рівно, не жили добре, нічого й починати.

– Давай я у своїх спитаю, – запропонувала Аліна.

Але й батьки, і старший брат Аліні відмовили.

– Який бізнес, Аліно? – сказала мати. – Живете в однокімнатній, яку тобі бабуся залишила. Три роки гроші накопичуєте, ніяк накопичити не можете. Антон хоч щось заробляє, а ти у своїй школі взагалі копійки отримуєш.

– Подумали б краще про дитину. А то по тридцять років скоро, а ви все, як малолітні, про всяку нісенітницю мрієте!

Загалом, родичі допомагати відмовилися, ще й посміялися з Антона та Аліни.

Антон уже почав шукати собі іншу роботу, коли Аліна запитала його:

– Скажи, а ти впевнений, що в тебе все вийде, якщо ми купимо майстерню?

– Знаєш, сто відсотків, звісно, ​​дати не можу. Але те, що я все для цього зроблю, це точно, – відповів він.

– Тоді продаймо квартиру. У нас, звичайно, не палац, але це майже центр, і все, що треба, поряд: крамниці, школа, два дитячі садки, поліклініка.

– І тобі не шкода? – спитав Антон.

– Шкода, – відповіла Аліна. – Але, якщо ми прогоримо, то на нову квартиру якось заробимо. А якщо зараз не ризикнемо, то, може, потім усе життя шкодуватимемо.

Сказати, що родичі з обох боків, на чому світ лаяли Антона та Аліну, – це нічого не сказати. Особливо обурена була мама Аліни:

– Та якби бабуся знала, що ти продаси її квартиру через якусь авантюру, вона ніколи б тобі її не залишила!

– Ти мала свій кут, але пожертвувала всім, бо твій недалекий чоловік вирішив стати бізнесменом! Та з вас навіть горобці сміються!

Андрій Семенович почекав, доки Аліна продала квартиру, і Антон став повноправним господарем майстерні.

Справи йшли непогано. Звичайно, довелося зіткнутися з труднощами – треба було переукласти деякі угоди, підтвердити зроблені раніше замовлення.

Але за три місяці все «устаканилося», і Антон видихнув. Особливо він тішився тим, що їм вдалося зберегти клієнтів.

Звичайно, орендована квартира, де вони тепер жили, була не така затишна та зручна, як своя, але, якщо хочеш чогось досягти, треба бути готовим чимось пожертвувати.

Однак, як кажуть, «гладко було на папері, але забули про яри».

У середині березня Антон прийшов додому чорніший за хмару. Виявилося, що через недосвідченість він щось переплутав із податками, і тепер, якщо не внести потрібну суму до кінця місяця, доведеться виплачувати великий штраф.

Антон та Аліна знову звернулися до рідні. У борг на два місяці. Вони пропонували написати розписку та навіть виплатити відсотки.

Антон пообіцяв тому, хто дасть йому зараз у борг, безплатно обслуговувати його автомобіль у своїй майстерні.

Але ж ніхто грошей не дав.

– Тату, я знаю, що у вас є, причому навіть більше, ніж мені потрібно, невже тобі шкода? Я ж поверну.

– Так, у мене є. Та я не дам. Я тебе ще восени попереджав, що ти даремно у все це лізеш. Ти вирішив, що найрозумніший! Ось тепер сам і розплутуй.

Батьки Аліни висловилися приблизно так:

– Ти мала свою квартиру. Ти її профукала. А тепер тобі ще грошей дати? Ні.

Вони збиралися вже брати кредит.

Але зненацька потрібну суму дав друг Антона – колишній однокласник. Вони випадково зустрілися, коли Антон приходив до батьків. Зупинились, розмовляли.

Дізнавшись про проблеми приятеля, Юрій сказав:

– Я можу дати тобі гроші, але ми у червні квартиру братимемо – встигнеш повернути?

Антон повернув борг навіть раніше, ніж обіцяв.

А Аліна, користуючись тим, що має велику відпустку, влітку пройшла бухгалтерські курси. Тепер вона сама почала вести всю бухгалтерію майстерні. І більше жодних казусів не було.

Минуло шість років. Антон та Аліна знову живуть у своїй квартирі, у двокімнатній. Звісно, ​​для цього їм довелося багато попрацювати. Проте тепер у них все добре. А скоро буде ще краще, бо за кілька місяців вони стануть батьками.

Родичі вже забули, як Антон та Аліна йшли до нинішнього добробуту, і вважають, що їм просто пощастило.

А деякі навіть обурюються, чому Антон не робить знижки, коли вони привозять йому свої автомобілі. «Міг би рідні й безплатно ремонтувати», – кажуть вони.

Не розуміють, недолугі, що самі так постелилися…

Що скажете про вчинок “родичів”? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.