– Нехай твій колишній аліменти збільшить, або зверху додасть! Адже це його обов’язок – утримувати свою дитину. Досить мого Пашу експлуатувати, – заявила свекруха

– А скільки тобі колишній аліментів платить?

Тетяна похлинулася чаєм. Питання прилетіло, як сніжок в обличчя посеред літа. Начебто нічого страшного, а все одно неприємно.

Галина Петрівна сиділа навпроти й дивилася вичікувально. На столі між ними остигав пиріг, який Тетяна спекла спеціально до приходу свекрухи. Яблучний. Галина Петрівна любила яблучний. Хоча зараз це здавалося зовсім не важливим.

– Ми справляємося, – Тетяна спробувала посміхнутися, але губи наче затерпли.

– Я не про те питаю.

– Ну… це таке особисте питання…

Галина Петрівна відсунула від себе кухоль і поклала руки на столі. Її пальці з акуратним бежевим манікюром забарабанили по скатертині.

– Таню, я ж не з цікавості питаю. Мишко цього року вже в школу пішов, правда?

Тетяна кивнула, не розуміючи, до чого свекруха веде. Хоча ні, розуміла. Дуже навіть розуміла, просто не хотіла визнавати.

– Форма, підручники, портфель. Гуртки всякі, подовження. Це все грошей коштує і не маленьких. – Галина Петрівна загинала пальці, перераховуючи. – Витрати зросли, так?

– Так, – тихо підтвердила Тетяна.

– І хто ж витрачає більше? Батько Мишка, чи мій Пашка?

Тиша повисла на кухні, густа й неприємна. За вікном сигналила машина, десь поверхом вище заливалася сміхом дитина, а тут, у цій маленькій кухні з веселенькими фіранками, які Тетяна сама пошила минулої весни, повітря стало в’язким.

Тетяна відкашлялася.

– Ми справляємося, – повторила вона, і власні слова видалися їй жалюгідними. – Паша не скаржиться.

Галина Петрівна пирхнула. Коротко, різко, як кішка, якій наступили на хвіст.

– Звичайно, не скаржиться. Він у мене терплячий, у батька пішов. – Вона підвелася, обсмикнула кофту. – Бо, видно, це мій син вас усіх і утримує. І тебе, і Мишка твого.

– Галино Петрівно…

Але свекруха вже пішла до передпокою. Тетяна рушила слідом, не знаючи, що сказати, як виправдатись. І чи взагалі треба виправдовуватися? Вони ж сім’я. Паша сам запропонував, сам хотів, сам…

Галина Петрівна вдягла плащ, перевірила сумочку. Потім обернулася, і в її погляді не було злості, тільки якась втома і щось ще, чому Тетяна не могла підібрати назви.

– Ти підробіток пошукай, Танюшо, – сказала свекруха, і голос її пом’якшав, але від цієї м’якості стало тільки гірше. – Я не для того сина свого ростила, щоб він чужу дитину утримував.

Двері зачинилися. Тетяна стояла в передпокої та дивилася на килимок із написом «Ласкаво просимо».

…Ввечері квартира наповнилася звичними звуками: Мишко у своїй кімнаті збирав конструктор, Паша гримів посудом на кухні, розігріваючи вечерю.

Звичайний вечір звичайної родини. Але Тетяна ніяк не могла викинути з голови денну розмову, і слова свекрухи крутилися в думках, як платівка, що заїла.

Вона дочекалася, поки Мишко засне, поки вони з Пашею залишаться удвох на кухні. Чоловік гортав новини на планшеті, допиваючи чай і виглядав таким спокійним, таким домашнім у своїй розтягнутій футболці, що Тетяна майже передумала. Майже.

– Паш, – вона присіла поруч, – а тебе все влаштовує? Ну, тобто… Ти не думаєш, що багато витрачаєш на Мишка?

Паша відірвався від планшета і подивився на неї.

– Тань, ти чого?

– Просто питаю.

Він відклав планшет і розвернувся до неї всім тілом, і в цьому простому русі було стільки щирого подиву, що Тетяна на мить засоромилася свого питання.

– Мишко – мій син, – сказав Паша, і це прозвучало так просто, так очевидно для нього. – Яка різниця, що там у документах написано? Я його виховую, я його люблю. Які ще витрати? Ти про що взагалі?

Тетяна кивнула й усміхнулася, бо це були правильні слова, саме ті, що вона хотіла почути. Але десь глибоко всередині, там, куди не дісталося світло, оселився маленький холодний хробак.

І слова свекрухи, такі образливі, такі несправедливі, раптом набули ваги. Засіли скалкою, яку не витягнути.

Минуло пів року.

Тетяна сиділа на краю ванни та дивилася на дві смужки, не вірячи своїм очам. Потім показала Паші, і він підхопив її на руки та закружляв коридором, як хлопчик.

Мишко стрибав поруч і вимагав пояснити, що відбувається, а коли дізнався, що буде старшим братом, заявив, що хоче сестричку, і обов’язково навчить її грати у лего.

Вагітність пройшла легко, майже непомітно. У березні на світ з’явилася Софійка, маленька, зморщена, з очима Павла, та носиком Тетяни.

Мишко дотримав слова – він сидів біля ліжечка годинами, охороняв сон сестрички й шикав на кожного, хто говорив надто голосно.

Тетяна думала, що тепер все налагодиться остаточно. Що Галина Петрівна побачить внучку і пом’якшиться, прийме їхню родину такою, якою вона є. Вона помилилась.

Свекруха приїхала в гості за два тижні після виписки. Соня спала у своєму ліжечку, Мишко був у школі, а вони втрьох сиділи на кухні – Тетяна, Паша та Галина Петрівна.

Свекруха відставила кухоль, та запитала:

– Танюша, ти ж тепер у декреті, правильно? – Почала Галина Петрівна. – Виходить, дохід у сім’ї зменшився. А витрати на Мишка залишилися незмінними. І як ти збираєшся це компенсувати?

Тетяна похолола. У грудях ніби утворилася дірка, і все повітря з легенів вилетіло разом.

– Я думаю, тобі варто зателефонувати батькові Мишка, – продовжила свекруха, не помічаючи або не бажаючи помічати, як зблідла невістка.

– Нехай аліменти збільшить, або зверху додасть. Адже це його обов’язок – утримувати свою дитину. Досить мого Пашу експлуатувати…

Паша несподівано ляснув долонею по столу так, що підстрибнули кухлі, а ложка з блюдця скотилася на підлогу.

– Мамо, – сказав він, і Тетяна ніколи раніше не чула в нього такого голосу, – вистачить!

Галина Петрівна скинула підборіддя і підібгала губи, миттєво перебудовуючись із нападу на оборону, як досвідчений полководець, який не звик програвати.

– Павле, я просто дбаю про тебе і Соню, – її голос задзвенів від образи. – Невже це злочин? Я мати, маю право турбуватися про свого сина!

– Про що турбуватися? – Паша не відступив, і жовна на його вилицях ходили ходуном. – Про те, що я щасливий? Що у мене сім’я?

– Про те, що ти витрачаєш гроші та сили на чужу дитину! – Галина Петрівна сплеснула руками. – У тебе тепер своя дочка є, рідна! А ти продовжуєш утримувати… цього.

Тетяна стиснулася на стільці, і їй хотілося провалитися крізь підлогу, зникнути, розчинитись. «Цього». Її Мишка, який обожнював Пашу, який називав його татом, який малював йому листівки на кожне свято – “цього”.

– Мишко – мій син, – викарбував Паша. – Мені начхати, хто там записаний у його свідоцтві про народження.

– Я його виховую, я його люблю, і він такий же мій, як і Соня! Ми – сім’я, мамо! І якщо ти цього не розумієш, це твоя проблема, а не наша!

Галина Петрівна схопилася зі стільця так різко, що той від’їхав назад і врізався в холодильник.

– Ти псуєш собі життя! – Закричала вона, і голос її зірвався на вереск. – Ти губиш себе заради цієї… заради неї та її дитини! Я не для того тебе виховувала, не для того ростила!

З дитячої долинув плач, спочатку тихий, зляканий, потім усе голосніше і голосніше. Соня прокинулася від криків.

Тетяна схопилася і кинулась до дочки, залишаючи за спиною кухню, свекруху та чоловіка, який продовжував щось говорити, але вона вже не розбирала слів крізь шум у вухах.

Підхопила Соню на руки, притиснула до грудей, закачала, зашепотіла щось лагідне, безглузде, заспокійливе.

Десь у глибині квартири пролунав різкий звук дверей, що зачинилися, і стіни ніби здригнулися разом із Тетяною. Потім настала тиша.

Соня поступово заспокоїлася, засопіла, уткнувшись носом у мамине плече. Тетяна стояла посеред дитячої та боялася поворухнутися, боялася обернутися, боялася дізнатися, чим усе закінчилося.

Скрипнули двері. Паша увійшов тихо, обережно, і обличчя в нього було стомлене, але спокійне. Він підійшов до дружини, обійняв її разом із донькою, і вони простояли так цілу вічність, мовчки, утрьох.

– Мама – складна людина, – нарешті промовив він, уткнувшись губами у волосся Тетяни. – Але я не дозволю їй псувати тобі настрій. Вона… деякий час до нас не приходитиме.

Тетяна підвела голову і подивилася на чоловіка, і в очах у неї защипали непролиті сльози. Вона кивнула, не в змозі вимовити жодного слова.

Вона була вдячна коханому, що він обрав її та дітей. Їхня маленька родина вистояла. А свекруха, – Бог їй суддя! Схаменеться, – бути миру, ні, – як то кажуть, – вік мак не родив і голоду не знали…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!