Непрохані гості

Телефон розбудив Валю о п’ятій ранку. Дзвонили з невідомого номера.

— Так, — сухо сказала Валя.

— Валюша? — почула вона гучний і радісний жіночий голос. — Це ти?

— Я, — байдуже відповіла Валя.

— А це я, — радісно сказала жінка. — Ви мене впізнали?

— Я впізнала вас, — відповіла Валя з ввічливості, щоб не образити, хоча й гадки не мала, хто їй телефонує.

— А я була впевнена, що ви мене одразу впізнаєте, — радісно продовжила жінка. — Як добре, що я вас спіймала. Ви можете зараз говорити?

— Можу.

— Чудово. Ми з чоловіком, дітьми та я вже на вокзалі. Ми вийшли з поїзда годину тому. Ви мене добре чуєте?

— Добре.

— У вас трохи тихий голос. Ви впевнені, що все гаразд, Валюша?

— Все чудово.

– Я дуже рада за вас. Спочатку ми хотіли зупинитися в готелі. Ми думали, що в нас немає родичів у цьому місті. Але потім ми згадали, що ви тут у нас є. Розумієте?

– Розумію.

– Так добре, що ми згадали про вас. Ви навіть не можете уявити, як ми були раді. Особливо діти.

– Можу уявити.

– І мій чоловік одразу сказав: «Подзвони Валентині. Вона тебе не підведе».

– Він правильно сказав. Я тебе не підведу.

– Тож, ви дозволите нам зупинитися у вас? Я правильно зрозуміла?

– Правильно. Дозволю.

– Ми тут недовго будемо, – радісно продовжила жінка. – Всього на пару тижнів. Подивитися місто, а потім повернемося додому. Бо вдома купа справ, і, як то кажуть, в гостях добре, а вдома краще. Ви згодні?

– Я згодна.

– Ми так і думали. Особливо мій чоловік. Він одразу сказав, що не може бути, щоб Валюша нас не прийняла. Зрештою, ми ж родичі. Навіть якщо далекі, навіть якщо ми востаннє бачилися десять років тому, але ми ж родичі. Правильно?

— Так.

— Ти зараз живеш сама?

— Сама.

— У трикімнатній квартирі?

— Так.

— Тобто, ми зараз до тебе їдемо?

— Їдьте.

— Ми будемо там через годину. Ти все ще там живеш?

— Все ще там.

— Тоді чекай. Ми скоро будемо там.

— Чекаю, — відповіла Валя.

Валентина вимкнула телефон, поклала його на тумбочку, перевернулася, накрила голову ковдрою і заснула, навіть не особливо хвилюючись про те, що досі не здогадалася, з ким щойно розмовляла телефоном.

Через годину продзвенів дзвінок у двері. Валентина глянула на годинник, заплющила очі та перевернулася. Телефон дзвонив. Валя спала.

Через деякий час люди почали бити у двері. Валя була байдужа. Нарешті, телефон знову задзвонив.

– Так, – сказала Валентина, не розплющуючи очей.

– Валюшка? – радісно вигукнула та сама жінка.

– Так.

– А це ми. Ми приїхали. Ми дзвонимо і стукаємо, але ти не відчиняєш двері.

– Ви дзвоните?

– Так.

– Чому я тебе не чую?

– Я не знаю.

– А подзвоніть ще раз.

У квартирі продзвенів дзвінок.

– Ми дзвонимо, – сказала жінка.

– Ні, – сказала Валя, – я тебе не чую. Тепер постукай.

У двері постукали.

– Ми стукаємо, – сказала жінка.

– Ні, – відповіла Валентина, – я не чую.

– Здається, я второпала, – сказала жінка.

– Що? – спитала Валя.

– А де ти зараз, Валюшка?

– Що ти маєш на увазі де? Вдома.

– Де вдома?

– У Житомирі, – відповіла Валентина перше, що спало на думку. – Де б я ще була?

– Як у Житомирі? Чому не в Києві?

– А я переїхала дев’ять років тому. Відразу після того, як розлучилася.

– Чому?

– Чому розлучилася?

– Чому переїхала?

– Мені набридло в Києві, тому я переїхала. Занадто багато неприємних спогадів.

– У Житомирі краще?

– Звичайно. Набагато краще.

– Що там краще?

– Все краще. Що б я не робила. І жодних неприємних спогадів. Та що я розповідаю? Приїжджайте і переконайтеся самі. Скільки вас зараз?

– Нас четверо. Я, мій чоловік і двоє дітей. Старший – Павло, а молодший – Андрюша. Андрюша хоче вступити до університету втретє цього року.

– Отже, всі четверо і приїжджайте. У нас тут теж чудовий університет.

– Коли нам приїхати?

– Та хоча б зараз.

– Зараз не вийде. У мене багато справ у Києві. Андрюша хоче тільки вчитися в Києві. А ми приїхали сюди, щоб влаштуватися на роботу. Ми планували жити з тобою рік. Але, бач, як вийшло.

– Тож, ви сьогодні не приїдете?

– Ні.

– Шкода. Я вже налаштувалась.

– І нам так шкода. Ти не можеш собі уявити.

– Я можу собі уявити.

– Ні. Ти не можеш собі уявити. Коли я думаю про те, що нас тепер чекає, мені просто не хочеться жити.

Валентина вирішила, що час закінчити розмову.

– Ну, добре, – сказала вона, – якщо не можете зараз, то приїжджайте, коли зможете. Я завжди рада вас бачити. А коли оселитеся в Києві, одразу скажи мені свою адресу. Я приїду до тебе в гості. Теж на пару тижнів. А там побачимо. Зрештою, у мене тепер у Києві нікого немає, крім тебе. Ми домовилися? Ти надішлеш мені свою адресу?

Але Валентина не почула відповіді, бо зв’язок раптово обірвався.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!