Отже, цей інтелігент, він тепер – небезпечний злочинець. Можеш не сумніватися

Коли в лісника Єгора зранку завібрував мобільний телефон, він довго думав, відповідати на дзвінок чи ні. Була неділя, і йому, як усім нормальним людям, хотілося сьогодні побайдикувати. Але дзвінок все не вгамовувався, і Єгор зрозумів, що відпочивати не доведеться.

Він підніс телефон до вуха і невдоволено запитав:

– Слухаю. Що треба?

– Єгорушка, – залунав у слухавці дуже знайомий голос. – Ти ж якось просив мене повідомляти тобі про підозрілих людей. Так от, доповідаю, наш новий мешканець, який біля мене нещодавно купив хату, пішов у лісок з пилкою і сокирою.

– А це хто дзвонить? – поцікавився враз веселий Єгор.

Ловити в лісі й штрафувати таких порушників – це була його улюблена справа. Гроші, можна сказати, не курні, самі в руки течуть.

– Антоніна Олексіївна дзвонить. З Антонівки.

– Зрозумів! – Ще більше пожвавішав Єгор. – Твій сигнал, так би мовити, прийняв. Молодець, Антоніна Олексіївна. Ти ось що скажи, він давно пішов у ліс, цей ваш новий мешканець?

– Та щойно.

– Пішки, чи на транспорті?

– Пішки. Веселий такий. Ішов повз мене, і пісню під ніс муркотів. Отже, якщо приїдеш, я покажу напрям, в який бік він попрямував. Приїдеш?

– Вже їду! – радісно вигукнув Єгор і почав швидко одягатися у свій робочий костюм.

Потім він дістав із сейфа рушницю, папку з бланками для штрафів, хоч і точно знав, що ці бланки навряд чи стануть у пригоді. Потім пішов заводити автівку.

Через п’ятнадцять хвилин він під’їжджав до знайомого двору, в якому давно вже поодинці господарювала корінна мешканка цих місць Антоніна – колишня дружина голови.

– Отже, так. Він туди пішов через поле напряму. Точно в той бік, де старий засохлий дуб стоїть. – Антоніна почала активно махати руками, показуючи напрямок. – А будинок цей чоловік купив той, який Савчуки продавали.

– І що він за чоловік? – поцікавився Єгор. – Не з міського начальства, бува?

– Так, ні, яке він начальство. Так… Звичайний інтелігент. – зневажливо відповіла Антоніна. – З борідкою та в капелюсі. Він усе додому коріння якісь тягає з лісу. Я тобі чому зателефонувала – в ліс він зазвичай без інструменту ходив, а тут сокирище взяв, ножівку величезну. Ну, я й подумала – мабуть, валитиме ліс. А це ж незаконно. Так? Адже це тепер не можна?

– Точно. Це заборонено. Тільки сухостій можна збирати. Отже, цей інтелігент, він тепер – небезпечний злочинець. Можеш не сумніватися. – Єгор усміхнувся. – А давай, я його в тебе зачекаю. Га Антоніно? Він же все одно назад повернеться. Якщо з колодою з’явиться – я його одразу візьму за хвіст. А коли він прийде порожній, то все одно за напиляними дровами в ліс вирушить. А я за ним простежу.

– Можна і так… – усміхнулася у відповідь Антоніна. – Тоді пішли до хати, чаї ганятимемо.

Чай вони пили довго. Між тим говорили про сьогоднішнє життя, новини нинішньої політики. Через якийсь час сидіти за столом їм набридло, а інтелігент не повертався. Час перевалив за третю годину дня, і здійнявся вітер.

– Що він так довго у лісі робить? – почав нервувати Єгор. – За цей час можна п’ять кубів навалити. Все, чекати я на нього більше не можу, поїду. Хочеш покататися?

– Ще чого! – Злякалася Антоніна. – Він мене побачить, одразу зрозуміє, хто на нього лісника навів.

– Не бійся. Я машину десь у кущах поставлю, ти в ній посидиш. Поїхали. Допоможеш його знайти.

До лісу вони доїхали швидко, ґрунтовою накатаною дорогою. Заглибились у нього і звернули на зарослу травою стежку, що вела до кряжистого дуба.

Дуб цей, засохлий і наполовину згнив, стояв на лісовій галявині вже кілька десятків років, навіюючи на мандрівників похмурі думки.

– Приїхали, виходь, – скомандував Єгор, і заглушивши мотор, вистрибнув із кабіни. – Зараз за поворотом буде галявина та дуб. Тепер уважно дивись на всі боки. Якщо його побачиш, подай мені сигнал, а сама йди назад до машини. Зрозуміло?

– Ага.

Вони пройшли кілька кроків стежкою, звернули праворуч і…

– Господи!.. – вигукнула Антоніна і завмерла на місці в страшному подиві.

– Оце так… – прошепотів Єгор і розвів руки убік. – Оце дива…

Замість засохлого дуба, який вони очікували побачити, перед ними з’явився вирізаний із цільного стовбура дерева стародавній богатир. Були на ньому шолом і кольчуга, а в руках він тримав величезний меч. Усім своїм могутнім виглядом цей велетень викликав трепет, захоплення та повагу.

Єгор з Антоніною, не вірячи очам, почали повільно наближатися до цього богатиря, ніби побоюючись, що той зараз оживе, і скине вгору свою руку з мечем.

Раптом біля богатиря з’явився чоловік з борідкою, капелюхом і сокирою в руці. По пояс роздягнений, весь у поті, він весело глянув на перших глядачів свого шедевра.

– Ну, як вам, шановні, га? Нічогенького я чоловіка створив?

– Ну, ти даєш … – Єгор, не стримуючи своїх захоплених емоцій, раптом схопив скульптора за руку і затрусив її. – Краса яка! Чудова ти людина! Ну, майстер! Я такого у житті не бачив! Невже, ти сам все це сокирою зробив?

– Ага … – соромлячись, відповів скульптор. – А вам як, Антоніно Олексіївно? – звернувся він до сусідки. – Подобається вам мій богатир?

Антоніна, забувши про все на світі, дивилася на новоявлене диво, і сльози чи то від захоплення, чи то від сорому перед новим сусідом, потекли її щоками…

Як часто ми можемо помилятися в людях, та засуджувати їх без причини…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!