Нещодавно мій тридцятирічний син повідомив мені новину, що він бере іпотеку, нарешті житиме у своїй власній квартирі. Я був дуже радий за нього, але все виявилося не так просто.

Нещодавно мій тридцятирічний син повідомив мені новину, що він бере іпотеку, нарешті житиме у своїй власній квартирі. Я був дуже радий за нього, але все виявилося не так просто.

Наступного дня син зателефонував мені та попросив зайняти йому гроші на початковий внесок.

-Кирило, я розумію, що я багато заробляю, але я не зобов’язаний тобі давати ці гроші, ти сам вирішив взяти іпотеку, тому, будь ласка, вирішуй це питання самостійно.

-Ну тато! Ти ж можеш собі дозволити, я тобі все поверну, просто допоможи зробити початковий внесок, – благав син.

Я був проти, але дружина мене вмовила. Сказала, мовляв, допоможімо синові, а він потім допоможе нам. Я послухав дружину та дав своєму синові грошей.

Через місяць він мені знову зателефонував і попросив гроші, щоб погасити перший платіж. Та він знущається? Я що, схожий на валізу з грошима?

Син сказав, що зараз має дуже складний період, я зглянувся і виплатив перший платіж. Через місяць ситуація повторилася.

-Тату, допоможи з платежем, – просив син.
-Вирішуй свої проблеми сам, твоя іпотека – ти й плати, – сказав я і заблокував його номер.

Так буде найкраще для нас обох. Якби я допоміг йому ще раз, то він би сів на мою шию. Час йому пізнати сувору реальність.