Нещодавно з жахом дізналася, що свекри займаються рукоприкладством стосовно моєї дитини

Нещодавно з жахом дізналася, що свекри займаються рукоприкладством стосовно моєї дитини. Типу, в них такий метод виховання. А словами не намагались? Кажуть, допомагає.

Мені син нічого не розповідав, що ще гірше, інакше б до цих садистів я його більше не пустила одного.

Синові п’ять років. Минулого тижня вихідні проводив у бабусі з дідусем, з боку чоловіка. Повернулася дитина якась млява, але я думала, що просто втомилася, справа ввечері була.

Пішла я купати його, роздягаю дитину, а в нього на попі синці. Не один, як буває, коли стукнешся, а такі, мов його не один раз ляснули.

Я відмовлялась вірити в це, питаю сина, що за синці, звідки вони. Син мовчить, надувшись. Я ще раз питаю, а сама всередині вже закипаю.

Син зі сльозами на очах розповідає, що грав, зачепив стіл, з нього впала ваза і розбилася.

– А дідусь попереджав не бігати в кімнаті, – плакала та розповідала дитина.

Дідусь за вухо вивів дитину в іншу кімнату, схопив ремінь і відшмагав дитину, додавши, що ось батьки дізнаються, вони ще додадуть.

Син стоїть, плаче, просить його не карати, бо він вже зрозумів і більше так не робитиме. Він плаче, а мене трясе.

Якось заспокоїла сина, сама взяла себе в руки, помила, спати поклала. Тільки потім пішла розмовляти із чоловіком на тему його “дорогоцінних” батьків.

Я дуже намагалася не кричати, тому що дитина вже спить і негідно лякати її криками. Але давалося мені це з величезним трудом, тому що я була зла на свекрів.

Це що у людей у голові, раз вони можуть відшмагати дитину ременем через якусь вазу. Це ж не китайська антикварна порцеляна!

Чоловік спохмурнів, йому таке теж не сподобалося. Він сказав, що дійсно, покарання не відповідає провині, можна було просто в кут поставити, щоб подумав над своєю поведінкою.

Потім заявив, що батьки і його ременем виховували, але він із ними поговорить, щоб більше не перегинали ціпок. Тільки мене його слова не влаштували.

Я взагалі не хочу, щоб моя дитина спілкувалася зі свекрами, принаймні без нашої присутності. І сама я поки що з ними спілкуватися теж не збираюся, бо не можу нести відповідальність за свою поведінку.

Чоловікові це, звичайно, не сподобалося, але він не міг не визнати, що це його батьки були неправі, а мені потрібен час, щоб заспокоїтися.

А от свекри ніяк не могли зрозуміти, чому це до них онука не привозять, чому це я з ними уникаю спілкування. Додзвонилися все ж таки до мене, та й самі напросилися.

Я їм сказала, що думаю про людей, які б’ють дітей, і як я ставлюся до них. І що мою дитину ніхто чіпати не сміє, інакше я звертатимуся до відповідних органів.

– Ти зовсім з глузду з’їхала? Які органи? Хто його бив? Ремінцем разок пройшлися, щоб не пустував! Он, сина свого ми теж так виховували, нічого, людиною виріс! – обурювалися свекри.

А мені начхати, як вони кого виховували. Мою дитину вони бити не будуть.