Невдячність – наймерзенніша людська вада! Але, водночас, звичайнісінька й споконвічна – це невдячність дітей до батьків

Ми прожили разом понад тридцять років. Виховали двох дітей. Нещодавно у сина і доньки з’явилися власні родини й, вони покинули батьківську хату.

Я спочатку не могла звикнути, що ми з чоловіком залишилися вдвох. Я з подивом виявила, що квартира надто простора, а каструлі – надто великі.

Цілий рік я продовжувала готувати на чотирьох, бо на двох просто не вміла!

А потім звикла. Купила маленькі каструльки, навчилася купувати менше продуктів, навіть, знайшла собі нове хобі – розвела сукуленти. Мені завжди подобалися ці дивовижні, химерні рослини, до яких ніколи не доходили руки.

Словом, настало у мене спокійне, розмірене життя, в якому мені вистачало часу і на чоловіка, і на роботу, і на себе. Але така ідилія, на жаль, тривала не довго!

Антон повідомив, що його мати, яка жила у передмісті, подарувала свій будинок доньці. А та вирішила його продати. І вже знайшла гарного покупця. Тож, тепер він, як слухняний син, має маму забрати до себе.

– Почекай, – спочатку не зрозуміла я, – вона подарувала будинок твоїй сестрі, а доглядати її маєш ти?
– Так.

– А чому б твоїй мамі не переїхати до дочки?

– Ларисо, ти ж знаєш, що сестра не має нормальних умов. Селище маленьке, лікарня далеко, нормальних лікарів не знайти. У нас же із цим набагато простіше!

– Хіба твоя мама хвора?
– Ні, але вона ж не молодшає. Проблеми можуть розпочатися будь-якої миті. Чи тобі про це не знати?

Я здригнулася. У голові промайнули картини тієї страшної пори, коли хворіли мої батьки. Обидва доживали довго і важко… Я кілька років самовіддано доглядала спочатку батька, потім матір.

Зараз ми з Антоном живемо у чотирикімнатній квартирі, яка дісталася мені від них у спадок.

– Так, я про це знаю, – відповіла, нарешті, я, – тільки все одно не розумію, чому твоя мати збирається доживати свій вік з нами, коли має рідну дочку? Зауважу, що я навіть не питаю, чому вона позбавила тебе спадщини!

– Позбавила, та й позбавила. Це її справа. А я не можу її покинути. Я ж єдиний син! Що тут незрозумілого?

– Це то зрозуміло. Просто… Ти тут живеш не один. Твоїй мамі не спало на думку хоча б поговорити зі мною? До речі, з тобою вона радилася, перш ніж віддати будинок доньці?

– Ні.
– Ясно. Вона просто повідомила тебе …

– Ну то й що? Вона в мені впевнена.
– Вітаю. А як, щодо мене?

– Ну… У вас завжди були нормальні стосунки.

– Так. А якими ще вони могли бути, якщо я бачила її раз на рік, і двічі на рік чула телефоном? Її наше життя особливо не цікавило. Як і наші діти, між іншим…

– До чого це ти хилиш?
– Та ні до чого. Намагаюся пояснити, що жити з твоєю мамою я не буду!

– Як це не будеш? Чому?
– Не хочу.

– І все? Просто не хочеш?

– Так, не хочу. Не хочу я доглядати зовсім чужу для мене жінку! Я за своїми батьками сама доглядала, от і ви з сестрою самі порайтеся.

– Може, не варто їй поки що будинок продавати? Може вона потерпить? Мама ж ще жвава, і якось дає собі раду… Коротше – розв’язуйте проблеми зі своєю матір’ю без мене!

– Ти нормальна взагалі? – Антон уже себе не контролював, – це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно!

– Правда? – Крижаним тоном запитала я, – тоді в чому справа? Збирай речі та йди. Виконуй синівський обов’язок!

– І зберу! – Антон вискочив до іншої кімнати.

Нікуди він того дня не пішов. Сидів, пихкав, а потім вдав, що нічого не сталося. Вранці, як ні в чому не бувало, пішов на роботу. А ввечері, так, між іншим, заявив:

– Мама приїде у суботу. Привезе частину речей. Якийсь знайомий обіцяв допомогти. Отже, приготуй для неї кімнату.

Я нічого не відповіла. Наступного дня, доки чоловік був на роботі, подзвонила дітям, все розповіла. Сказала, що категорично відмовляюся забирати їхню бабусю до себе.

А, оскільки, батько не збирається враховувати мою думку, я подаю на розлучення. Завтра ж!
Повернувшись із роботи, Антон побачив на порозі квартири велику сумку.

Ключ до замку не підійшов. Дзвонити та стукати Антон не став. Тільки подумав: «Немає в неї ні сорому, ні совісті».

Поїхав до друга, пожив у нього тиждень, попив пінного і зрозумів, що таке життя не для нього! Треба будь-яким чином повертатися додому!

Вирішив, що треба умовити сестру почекати із продажем будинку. Справді, куди вона поспішає? Чому він повинен забирати матір до себе, якщо вона цілком здатна жити сама?

З якого дива сестриця розв’язує свої проблеми його коштом? Він через неї з Ларисою посварився! А, якщо вона подасть на розлучення? Що скажуть діти? Ні, треба їхати.

Він зібрав матір та сестру до купи. Думав, що зможе з ними домовитися, але нічого йому не вдалося. Посипалися взаємні закиди, образи. Прозвучали претензії, про які Антон навіть не здогадувався.

Зрештою, він заявив, що маму забрати до себе він не може, бо розлучається з дружиною.
Після цих його слів, піднявся страшний лемент. І сестра в серцях видала:

– Хочеш, щоб я з нею поралася? Воно мені потрібне? А раптом, вона ще років десять проживе?
Мати, почувши це, схопилася за серце.

Викликали швидку, довго на неї чекали… Виявилося, що це інсульт.

Антон повернувся до міста, та пішов до дружини. Лариса вже трохи похолола, тому спокійно впустила чоловіка.

Дізнавшись, що сталося, сказала:

– Дуже шкода. Я тобі співчуваю. Правда. Але – вибач. Виходжуватимете маму із сестрою самі. Я, звичайно, допоможу, чим зможу.

– Дякую, – тихо подякував Антон, – то я можу повернутися?
– За однієї умови.

– Якої?
– Ти більше не прийматимеш серйозних рішень без мене. Бачиш, до чого це призвело?

Антон сказав сестрі, що їй доведеться після лікарні забрати маму до себе.

– Наймемо доглядальницю, – запропонував він, – ми допоможемо оплачувати. І з усім іншим – теж допоможемо.

– Ну ні, – відповіла та, – я її забирати не буду. Оформлю в хостел. Це не обговорюється!
– Як ти можеш! – обурився Антон.

– А ти?!

Поки донька оформляла документи, свекрухи не стало. Тож, доглядати було вже нікого! А в моїй голові не вкладається, як рідна донька може ставитися так безсердечно до своєї матері!

Боже, що ж це коїться на білому світі! Невдячність – наймерзенніша людська вада! Але, водночас, звичайнісінька й споконвічна – це невдячність дітей до батьків! Ви зі мною згодні?