– Невістка у мене не модна, зате душа у неї чиста…

– Добре, синочку, а тепер дай слухавку своїй селючці, – сказала Маргарита Генріхівна, забувши, що телефон сина зараз на гучному зв’язку.

Леонід почервонів і зніяковіло глянув на Марію. Маша докірливо подивилася на чоловіка і голосно сказала:

– Селючка вас і так чудово чує, телефон на гучному зв’язку.

– Ой, Машенько! – розгублено захихотіла Маргарита Генріхівна. – Гаразд, не ображайся, це я приколююся. Хоча, чого ображатися, ти ж із села. Ха-ха-ха!

– Я на дітей і на старих не ображаюся, – відповіла їй Марія, наголосивши на слові “старих”.

Маша чудово знала, що свекруха не сприймає свій вік і намагається всіляко приховати його. Хоча виходить іноді дуже безглуздо.

Яскравий макіяж, ультрасучасні речі та молодіжний сленг дисонують із її зморшками на обличчі, які вона намагається замазати товстим шаром пудри та тонального крему.

Здивовані погляди у свій бік вона сприймає, як захоплені, а хихикання за спиною, як захоплені вигуки.

Навіть на весіллі сина, на якому був присутній її колишній чоловік – батько Леоніда, вона побажала молодятам не поспішати заводити дітей, оскільки вона ще надто молода, щоб бути бабусею.

– Зрозуміло, значить образилася, – ласкаво відповіла свекруха, – адже я не належу ні до тих, ні до інших. Ха-ха-ха!

Маша закотила очі, а Леонід усміхнувся і розвів руками.

– Я що хотіла у тебе спитати, – продовжила Маргарита Генріхівна, – ти носиш ті кеди, які я тобі у жовтні з Трускавця привезла?

– Ні, – відповіла Марія. – Якось узимку в кедах не дуже зручно.

– Ну й чудово! – радісно вигукнула Маргарита Генріхівна. – Я в тебе їх заберу! Все одно ти таке модне взуття не носиш.

– Ну куди мені, – зітхнула Маша. – У моєму ж селі у калошах ще ходять.

Маша, звичайно, підколювала. З одного боку, її дратувало те, що Маргарита Генріхівна постійно називає її селючкою лише за те, що вона “не модна”.

У розумінні свекрухи, класичний одяг, взуття на підборах та колір волосся, наближений до натурального – це все не модно.

А модно – це коли яскраво, незвичайно і трохи придуркувато. Такий “модний” стиль Маша дозволити собі не могла. Як-не-як, вона працювала керівником і у них у компанії був суворий дрес-код.

А з іншого боку, вона розуміла, що свекруха поводилася, як підліток з того часу, як її чоловік пішов до молодої.

Мабуть, таким чином вона намагалася довести всім, а насамперед самій собі, що вона не гірша за свою молоду суперницю. А ще, їй хотілося бути просто щасливою.

– Машенька, – відповіла їй Маргарита Генріхівна, – зараз продаються дуже модні гумові калоші. Тобі потрібно просто частіше ходити по модних крамницях.

– Добре, – посміхнулася Маша, переглянувшись з Леонідом, – частіше ходитиму по модних крамницях.

– От і чудово! – радісно сказала Маргарита Генріхівна. – А я з тобою ходитиму. Ой забула! Я не зможу з тобою по крамницях ходити, ми з дівчатами їдемо до Буковелю. Будемо там тусити.

“Дівчата” – це її подруги-ровесниці, такі ж легкі та безрозсудні, з якими вона завжди подорожує та весело проводить час.

– Знову? – здивувався Леонід.

– Там ще прохолодно, не забудьте взяти теплий одяг, – сказала Маша. – І дзвоніть нам частіше, щоб ми не хвилювалися. А то ми ніколи не можемо до вас додзвонитися: слухавку не берете, то поза зоною доступу.

– Машенько, – з ніжністю сказала Маргарита Генріхівна, – яка ж ти чудова і добра! Як добре, що у Льоні така гарна дружина.

Ну і додала:

– Тільки сільські можуть бути з такою чистою душею!

Маша закотила очі й похитала головою. А Льоня обійняв дружину і сказав:

– Звісно! Марійка у мене найкраща, найкрасивіша, найрозумніша, найулюбленіша!

Насправді Маргарита Генріхівна свою невістку любила. Хоча й вважала її надто серйозною для свого віку.

Але вона чудово розуміла, що в сім’ї обов’язково має бути хоч одна розважлива людина, яка піклуватиметься про всіх. І в їхній родині то була Маша.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.