– Невже це доля? – майнула думка. І Микита підкорився їй…

Він брів нічним містом, сильно хитаючись, після прийняття доброї порції міцного. Куди забрів? Його це не цікавило. Місто рідне і ноги самі до будинку приведуть. Він був зайнятий найважливішою справою – філософствував вголос.

– Чому, чому у мене таке життя? Двадцять сім – у друзів діти до школи пішли, а від мене всі дівчата за місяць ідуть – це в кращому разі.

– Грубий? Та не грубий я… Хоча брутальний. Таким мужик і має бути, – Микита посміхнувся. – Єдине, що мені у житті вдалося – це бізнес. – До мільйонера мені, звісно, ​​далеко, але на гарне життя вистачає.

Раптом зупинився, схопився за голову, з очей полилися сльози.

– Стільки грошей віддав цьому лікареві, а в результаті: «Нічим допомогти не можу. Ось вам адреса одного столичного світила у цьому питанні. Але, гадаю, і він не допоможе». А ось я візьму і завтра поїду до цього світила.

Підійшов до мосту. Подивився, на темну гладь річки:

– Втоп итися, чи що? Глибока річка – всі кінці у воду, – подивився ще раз на річку. – Ні, топитися не буду. Холодно. Так, і Сократ не годований. Піду додому.

Він рушив по мосту, і тут побачив на середині мосту жінку, дуже молоду. На грудях рюкзак з маленькою дитиною. Та стояла і дивилася на воду.

І раптом полізла на поручні моста. Встала на верхню поперечину, розставила руки й… Микита кинувся до неї. Встиг схопити за талію, притиснув до себе, і вони разом упали в пилюку. Заплакала дитина.

– Ти що, божевільна? – Закричав Микита, миттєво протверезівши.

– Що тобі треба? Навіщо лізеш, куди не просять? – І заревіла.

– Так, мені чомусь здалося, що тобі рано на той світ, – кивнув на дитину, що плакала. – А йому тим паче. Все вставай і вали додому до чоловіка, чи до мами! Хто там у тебе?

– Немає в мене ні домівки, ні чоловіка, ні мами. Нікого в мене нема!

– От же нав’язалася на мою голову, – поставив її на ноги разом із дитиною. – Ходімо.

– Нікуди я з тобою не піду. Раптом ти маніяк!

– Топитися – це, будь ласка! А з маніяком – це страшно? – смикнув за руку. – Ходімо!

Вони йшли нічним містом під плач дитини. Нарешті Микита не витримав:

– Чому він у тебе весь час реве?

– Їсти хоче, – Жінка притиснула дитину до грудей.

– То дай йому молока.

– Немає в мене ні молока, ні грошей.

– І мізків теж, – чоловік озирнувся. – Он магазин продуктовий, нічний. Ходімо, купимо молока.

Касир та охоронець підозріло оглянули нічних покупців. Але Микита рішуче взяв кошик і махнув головою супутниці:

– Ходімо, – повернувся до касира. – Де у вас молоко?

– Там, – вказала пальцем.

Підійшли до вітрини.

– Бери, яке треба! – наказав Микита.

– Це, – взяла один пакетик.

– Бери більше. Скільки треба – стільки й бери! – Почекав, поки та складе пакети в кошик. – Що ще треба?

– Памперси.

– Памперси – це що?

– Он лежать, – по її обличчю ковзнула посмішка.

– Бери!

– А вологі серветки можна?

– Можна.

Підійшли до каси. Микита засунув картку.

– Ми тільки готівку приймаємо, – оголосив касир.

Дістав перегнуту пачку тисячних купюр. Подав одну.

– Здачі немає, – було у відповідь.

– На здачу шоколаду дайте, – Микита роздратовано тицьнув пальцем. – Ось того.

Зайшли у квартиру. Жінка озирнулася. Здивовано похитала головою. А господар зняв черевики й кинувся до холодильника, дістав рибину і кинув коту, що квапливо підбіг, потім дістав сік і став жадібно пити. Напившись, підійшов до гості:

– Ночуватимеш у цій кімнаті, – почав показувати пальцем. – Кухня, вбиральня, ванна. Я пішов спати.
І подався в іншу кімнату. Зупинився, обернувся:

– Тебе, як звати?

– Оксана.

– Мене Микита.

– Схоже, не маніяк! – Зайшла на кухню, ввімкнула газову плиту, поставила чайник. – Ох, дурепа! Мало не втопилася! Якби не цей ненормальний.

– А щоб ми з Русланом робили вночі на вулиці? Замерзли б. Завтра все одно вижене. Гаразд, хоч сьогодні в теплі побудемо.

Закипів чайник. Побігла в кімнату, на яку він вказав. Поклала дитину, що плаче, на ліжко. Дістала з кишені рюкзачка пляшечку. Кинулася назад на кухню. Вимила, налила молока, розбавила окропом.

Малюк жадібно випив усе. І почав засинати. Протерла його вологою серветкою та одягла памперс. Заснув.

Сходила до вбиральні, помилася. Знов зайшла на кухню. І тут згадала, що давно не їла. Відчинила холодильник.

Рука сама схопила шматок копченої ковбаси й заштовхала в рот. Поки пережовувала, відрізала шматок булки, ковбаси, сиру.

Коли голод затих, зрозуміла, що вчинила не надто пристойно. Махнула рукою, лягла на ліжко поряд із сином і одразу заснула.

Ранок. Вночі кілька разів вставала, годувала сина. Йому вісім місяців – постійно їсти хоче. Чула, як уночі вставав господар. І зараз підвівся.

– Пора, – обережно встала, щоб не розбудити сина. – Гарне не може продовжуватися вічно.
Він щось робив біля плити. Швидко вмилася, зайшла на кухню.

– Сідай! – кивнув він на стілець. – Зараз яєчню приготую.

– Краще ти сідай! – Злегка відштовхнула його від плити.

Дістала свіжий кріп, дрібно нарізала, посипала яєчню. Уважно подивилась на склянки. Гарненько вимила. Приготувала каву.

Він весь цей час телефонував, комусь наказував, з кимось лаявся. Оксані, здавалося, що чоловік зовсім не помічав її. Поїв, випив кави. Підвівся.

Жінка, напружилася, завмерла в очікуванні:

– Все, зараз вижене!

– Оксано, слухай уважно! Я зараз поїду на тиждень. Найголовніше, годуй кота, його звуть Сократ. Не здумай нагодувати його якимось «віскасом»! Він їсть свіжу рибу, свіже м’ясо. В мій кабінет не заходь! В решті кімнат роби, що хочеш.

Тут зі спальні пролунав плач. Оксана схопилася зі стільця, запитливо подивилася на чоловіка.

– Іди! – кивнув він.

Хвилин за п’ять вона повернулася з дитиною на руках. На столі лежало кілька тисячних купюр:

– Думаю, на тиждень тобі вистачить, – кивнув він за гроші. – Я пішов.

Він зробив крок до дверей. І тут малюк простягнув до нього свої ручки й промовив щось, схоже на «та-то».

Швидше, Микиті це здалося. Але чомусь так защеміло серце. Адже татом він ніколи не буде.

– Оксано, можна я візьму його на руки? – Вимовив несподівано навіть для себе.

– Візьми! – Подала йому дитину, тут же на її обличчі майнула посмішка. – Ти ніколи дітей у руках не тримав?

– Ні.

– Отак треба!

Хлопчик видавав якісь звуки радості та весело махав рученятами. А Микита зачаровано дивився на це диво.

– У мене ніколи не буде сина, – його обличчя стало похмурим, він віддав дитину матері. І пішов

Микита повертався додому. І цей столичний світила сказав, що в нього не буде дітей. Настрій хріновий:

– Навіщо мені стільки грошей, чотирикімнатна квартира, «крузак»? Чоловік повинен заробляти гроші для сім’ї. У квартирі у мене постійно бруд та бардак. А у «крузаку» сім місць.

З похмурим обличчям зайшов у свою квартиру… Навколо – ідеальна чистота. На обличчі жінки винна посмішка.

– Та-то! – перед очима майнули дитячі рученята.

Сумка з речами впала на підлогу, а руки потяглися до малюка.

– Невже це доля? – майнула думка. І Микита підкорився їй…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!